Про передпасхальні випробування сили волі та великоднє гастрономічне диво

Великодні свята на Галичині – безперервна гонка, хто спече і приготує більше/ смачніше/ вигадливіше. Ще від Чистого четверга, коли прийнято пекти паски, починається триденний марафон з приготування великодніх смаколиків. Над селом витає такий смачний аромат, що просто пальчики оближеш і тебе мимоволі все частіше навідують думки плюнути вже геть на той піст (бо ж всього два дні лишилося) і їсти-їсти їсти.

Коли приїжджаю додому, то, здається, ще за кількасот метрів від хати вже витає запах цедри лимона, ізюму і пухкого хліба. Та, певно, так воно і є, бо всі господині вже готуються до приїзду гостей із міста, дальніх сіл чи сусідніх вулиць, яке за масштабами та «кулінарною пустелею», яку лишає після себе, нагадує татаро-монгольську навалу.

В неділю зранку просто з церкви всі поспішають до столів, які гнуться від наїдків. Голодні за ковбасками та печеним м`ясцем тіла після сорокаденного посту вмощуються за столом, та, як прийнято і як наказував церковний ксьондз, спочатку пригощаються свяченим крашанками та пасками. Ну а тоді вже – полетіла душа в рай: їдять, уплітають за обидві щоки, наминають, частуються та смакуюють прицмокуючи. Дівчата, як ошпарені, бігають у гості до всіх рідних, бо та, котра скуштує дванадцять пасок, обов`язково цього року вийде заміж.

Решта, кому не так спішно, мають можливість повністю насолодитися великоднім гастрономічним дивом. Ті, хто запланував з`їсти не багато, врешті-решт уплітають мало не по півсвині: галицька гастрономія допускає таку математику. Усі, хто любить поїсти чи сидить на дієті, худі повні, малі і великі капітулюють під натиском неперевершеного запаху запеченої ковбаски та блиском срібних лусочок оселедця. Найстійкіші пробують усього по трошки, але то тільки поки не дадуть «гаряче», бо тут не існує слова «трошки». Існує тільки їсти-їсти-їсти.

А потім, посидівши, погулявши та поспівавши, вже надвечір збираються додому. Але відпочивати часу немає – завтра Обливаний (чи Світлий) понеділок, і честь приймати гостей переходить до тих, хто сам сьогодні гостився в рідних. І тут ну аж ніяк не можна спасувати і наготувати менше чи не так різноманітно: навпаки, якщо вчора ви просто попідручки поверталися з гостей, то сьогодні ваші гості мають покотитися додому.

Ситі галичани (десь так після 2-3 метрів домашньої ковбаски) – найдобріші і найпривітніші люди у світі. Після Великодня ви ніде не побачите незадоволених чи недоброзичливих облич, а будь-хто з перехожих без проблем зможе розрізнити шістнадцять видів буженини та знайти двадцять одну відмінність між запропонованою шинкою і тією, яку коптив дядько Василь. І не біда, що за чотири дні святкувань вже геть ніхто не влазить у штани чи спідниці – гарного тіла має бути багато. Бо й чи то варто йти гоститися, якщо не скуштуєш всього? Та й є ще таке поняття, як «розпробувати» – з двох пиріжків аж ніяк не ясно, чи дійсно господиня така майстерна, як то її прихвалює чоловік.

Та й коли збираєшся додому, ніхто з пустими руками не відпустить, бо надають «діду, бабі і Юркові до університету дасиш». Не взяти ні в кого й гадки немає, бо то страшна неповага, за яку найміцніші кровні узи можуть бути розірвані назавжди.
І ти береш, дякуєш, прихвалюєш, обіймаєш-дядька-тітку-брата-стрийну-діда-бабу і навантажена коржами, тортами і пиріжками, аж пригнувшись, йдеш додому, щоб поповнити і без того гідну колекцію пасок і шинок новими екземплярами. Але то святе, аби тільки було здоров`я і натхнення все з`їсти. Саме на Великдень чи Різдво так тонко і сильно відчуваються ці теплі родинні стосунки, а пригощання тим, над чим три дні трудилися вмілі тітчині руки, стає найліпшим мовчазним доказом любові.

Залишити відповідь