(А)моральне обличчя Петра Ластівки

Появу цього блогу спричинила новина про те, що Львівський драматичний театр імені Лесі Українки висловив недовіру директору театру та випадкова зустріч з екс-працівником волинського драмтеатру, після якої було ще дві зустрічі з працівниками.

Якщо ви переглянете відео виступу львівських театралів, то загалом дізнайтеся з чужих вуст про ситуацію у Луцьку, яку ні чиновники, ні працівники театру змінити не хочуть. Першим – байдуже, та й, мабуть, не знають вони, другі – бояться. А тих, хто “виступав” – звільнили.

***************

Художній директор Волинського академічного драматичного театру імені Тараса Шевченка Петро Ластівка – людина мистецтва у всіх значеннях цього слова.

Тут і романи з актрисами, і перепади настрою, і нове «бачення» класичних творів, яке в глядачів викликає огиду.

ЛІРИЧНИЙ ВІДСТУП

Для того, аби привідкрити завісу справжнього обличчя Ластівки достатньо почитати блог театрала опублікований в 2013 році. У ньому автор звертається до дівчини, журналістки газети “Волинь” Ярослави Тимощук, яка наважилася покритикувати його за відмову в наданні приміщення для постановки вистави за творами Леся Подерев’янського. Мовляв, у театрі не матюкаються.

Свій блог він почав з безпідставних звинувачень, приплівши до всього ще й родину журналістки. Далі краще. Ластівка, прикриваючись цитатами з творів Подерев’янського, пропонує журналістці пошукати “шведської любові” і насолодитися “справжнім мистецтвом матючного осексуалення”. “А хоч заслиньтесь”, – написав поважний театрал.

Під кінець блогу Ластівка геть розходився і звинуватив Ярославу у непрофесійності, написавши, що вона має “далеке відношення до журналістики”, а її публікації назвав “школярськими замітками”, які потрібно публікувати в “Мурзилці” на сміх дітворі”. Хоча сьогодні вона працює у “Волині” – найтиражнішій газеті області.

Насамкінець він передав журналістці поцілунок, при цьому назвав себе драконом, який охороняє Волинь від “гидоти москаломатюччя, бруду на культуру, брутального впливу зайд і угро-хамів”.

Петро Ластівка навіть мав нахабство назвати себе тактовною людиною. Якщо він вважає такі звернення старшого чоловіка до молодої дівчини тактовними, то ж як він спілкується з людьми, коли виходить за межі тактовності?

СКИДАЮЧИ МАСКУ

Отож, у своєму блозі Ластівка змалював себе таким собі білим лицарем на коні, але в роботі він скидає маску і постає тим, ким є зі слів його колег: грубіяном, жононенависником, сексистом та авторитарним начальником.

Як розповідають теперішні та колишні працівники театру, які з зрозумілих причин, не хочуть називати своїх імен, художній керівник постійно грубіянить акторам, вживає нецензурну лексику та ображає їх. Таке ставлення в художнього керівника навіть до жінок та акторів поважного віку. Хоча страждають від такої «тактовності» не тільки актори, а й інші працівники театру та подекуди навіть сторонні люди.

Також Петро Ластівка любить частенько «звільняти» артистів, принаймні цим він постійно погрожує їм. Відстежується також у виставах Ластівки жононенанвисництво – художній керівник намагається виставляти жінок недолугими та всіляко принизити жінку. «Художній керівник має бути культурним. Він же всім грубить, вживає нецензурну лексику. Деяких акторів просто гнобить», – ось як описують атмосферу театру, до якого після крику навряд чи  заглядають музи.

Що вже казати про крики художнього керівника, коли йому щось не подобається. Петро Ластівка дозволяє собі таку поведінку навіть з гостями з-закордону. Одного разу на виставу завітали колеги–театрали з Польщі. Після зауваження щодо  тривалості вистави (поляки вважали, що вистава надто розтягнута) Ластівка сказав, що «У Польщі нема режисерів», і для «якихось поляків він нічого переробляти не буде».

Проте усі в театрі бояться художнього керівника – ніхто й слова впоперек не може сказати, бо ризикує втратити роботу. А Петро Ластівка тим часом не поспішає змінювати стиль поведінки.

НАЗАД У МИНУЛЕ

Але, як виявляється, норовливий характер художнього керівника  – не новинка.

У 1988–1992 роках  Петро Ластівка обіймав посаду головного режисера Тернопільського обласного (нині академічного) драматичного театру ім. Тараса Шевченка. У 1992 році  Петро Петрович пішов з театру, так би мовити, «на вільні хліби», і «був» там 18 років, коли в 2011 “освітив” своїм приїздом Луцьк.

Проте до «вільних хлібів» Ластівки змусив серйозний конфлікт з колективом.

Молодий режисер, який прийшов в театр, вирішив різко змінити репертуар. Актори не сприйняли такої різкої зміни форм. Конфлікт не розгорівся б так сильно, якби не «важкий» характер режисера.

Отож, деяких незгодних акторів Ластівка не брав у свої вистави. Вони грали у виставах іншого режисера театру Горчинського.

Колектив розділився – частина акторів підтримувала інноваційні ідеї режисера, інша ж була проти неординарного бачення вистав. Причому, не було чіткого поділу поколінь – проти Ластівки виступили і молоді, і старші. Проте режисер, який би мав думати над тим, як помирити колектив, не поспішав цього робити.

На відміну від волинських, тернопільські театрали не збиралися миритися з такою ситуацією. Незгодні актори пішли на радикальні заходи – відмовилися їздити на гастролі, лягали під колеса автобуса, демонстративно сиділи на сходах перед театром. Щоранку обласна влада, йдучи на роботу бачила акторів, що пікетують.

Незгоди перейшли навіть на особисте – «куми», котрі були по різні боки барикад, не розмовляли між собою. Розголосу напруженої ситуації в театрі  надали газети області, тому його не вдалося загасити всередині театру.

Конфлікт став настільки великим, що обласна влада вирішила ліквідувати Тернопільський обласний музично-драматичний театр. Створили новий. В який Ластівку взяли на нову, не таку високу, посаду, і за трохи він пішов на “вільні хліби”.

ТЕПЕРІШНЄ

Від того конфлікту минуло понад  20 років. Але схоже, що Петро Ластівка продовжує свою «фірмову» поведінку.

«Цей театр – Росія №2, а Ластівка – другий Путін», – розповідає луцький актор, якому довелося попрацювати з художнім керівником театру. Актори терплять таке ставлення, бо бояться втратити роботу. І не безпідставно – принаймні одного актора звільнили за те, що він почав «виступати».

Також Петро Ластівка частенько дивує глядачів і критиків специфічною постановкою вистав. «Це саме постановки, а не вистави», – зазначає мій співрозмовник-драматург.

Наприклад, цікаві моменти можна зустріти у постановці «Ромео і Джульєтта», коли хлопчик з роду Монтеккі «справляє малу нужду» на ногу Капулетті. «Це він так показує неповагу, – пояснюють критики. – А ви не зрозуміли? От і ніхто не зрозумів». Серед новаторств у виставі – момент, коли з під спідниці годувальниці вилазить маленький хлопчик і імітує огиду – «З історичної точки зору можна знайти виправдання цій сцені. Але для чого вставляти її у виставу?» – дивується луцький драматург. Є моменти, коли в одній з постановок актор оголює перед глядачами «п’яту точку».

«Після таких вистав у душі не залишається абсолютно нічого. Ніякого грунту для роздумів», – підсумовує драматург.

Але Петро Ластівка, як то кажуть, відчуває свою безкарність – на посаду художнього керівника його призначила обласна влада, яка чи то не ходить на вистави, чи то не тямить в них, чи просто не хоче з цим розібратися.

1 коментар

  1. Петро сказав:

    Котлюк,ти скот,а твій хазяін- ублюдок.

Залишити відповідь