Війна: Бій за Лутугине – 27 липня 5 років тому

27 липня 2019 року на Донбасі відбувся запеклий бій за Лутугине, участь в якому брали бійці добровольчого батальону “Айдар”, зокрема легендарна 2-га штурмова рота “Захід”, серед яких було чимало волинян.

На жаль, під час штурму загинуло 13 айдарівців.

В цей день в соціальній мережі Фейсбук опубліковано уровок з книги «У вогняному кільці. Оборона Луганського аеропорту»

Текст подаємо без змін.

«….Кривава ціна за Лутугине
Під кінець липня українська армія стрімко розвивала успіхи на всіх ділянках фронту: на мапі зони АТО територія «Новоросії» день у день зменшувалася. 27 липня бійцям, які утримували Георгіївку, надійшов наказ зачистити місто Лутугине.

«Вже ніби на восьмий день нам сказали зачистити Георгіївку і Лутугине до кінця. Всі команди тоді віддавав «Зевс» – головнокомандуючий сектору «А»(генерал-майор І.І. Колесник – ред.). По штабній рації він виходив на зв’язок з моїм комбатом і ротним. Ніхто нам тоді не казав, що Лутугине треба брати з боєм – просто зачистити.
Тоді перша танкова, 24 бригада заходили разом з нами з боєм в Лутугине. «Вісімдесятка» залишилася на блокпосту. Ми вирушили чотирма танками, чотирма БМП і піхоти більше 100 осіб».
Тарас Рудик, солдат, батальйон «Айдар»

До «айдарівців» (група командира «Золи») було прикомандировано чотири танки 1 ОТБр.

«Лутугине – це районний центр, населення приблизно 20 тисяч. Там здоровезний завод прокатних валків. І якось погано уявлялося, що чотирма танками, декількома БТР і такою невеликою кількістю піхоти можна його звільнити. Але при цьому було цікаво, і воно нам вдалося, тому що було несподівано. «Айдарівці» і раніше використовували подібну тактику з елементами партизанських дій, наприклад, при штурмі Щастя.
Чотири танки їм потрібні були для таких собі клинів: беремо два танки з однієї сторони і два танки з другої сторони. Або, допустимо, не так, як ми йшли на Георгіївку, колоною: передній танк розвалили, задній, колона стала – і все, дорога насипами – і не пороз’їздишся. «Айдарівці» не так робили – один клин справа, інший – зліва.
І ще: «Айдар» не відносився до Збройних сил, то ніхто не міг злити інформацію. Ніхто ніколи не знав, коли і де «айдарівці» вийдуть. Ми могли виїхати ошостій вечора, о шостій ранку, посеред ночі. Тобто виїжджаємо вночі, якраз під ранок приїжджаємо і накидаємо. Можемо посеред дня приїхати. І сепаратисти просто не знали, що робити.
А людей була просто жменя! При рівності сил по піхоті (якщо вони потенційно могли бути на будь-якій багатоповерхівці, сидіти і чекати) по-іншому і не могло бути. То вони не знали, що ми під’їдемо – а ми під’їжджали і витворяли таке, що просто на голову не налазило. Бо оскільки бої здебільшого йшли як би по піхоті, то танки були як сильний аргумент.
«Айдар» часто критикують за надмірну жорстокість – що все руйнують. Але тоді по-іншому не виходило робити. Бо не було тоді багато сил. Тобто танки накидали, передній авангард розбили, піхоту поклали, відповідно, ті вже кажуть: «Танки наступають!» І «айдарівці» беруть – і з усієї своєї зброї просто фігачать в усі боки. Для того, щоб здавалось, що йде великий бій, іде напад. Психологічний ефект. Відповідно, у Лутугиному було так само. Вони відчайдушні – просто страшне».
Олександр Іваненко, солдат, 1 ОТБр

Під час штурму міста стався трагічний випадок, у результаті якого, за офіційними даними, загинуло 13 «айдарівців».

«Тоді приїхав розвідвзвод з мого батальйону, щоб брати участь у штурмі. За законами тактики правильно, щоб перша пішла «коробочка» – танк, БМП, БТР, а піхота йшла поблизу танку. А розвідвзвод просунувся вперед, танк їх наздоганяв (екіпаж «Мішка» з першої танкової), а з Лутугинського заводу з безвідкатки чи з міномета попали в танк (точно не знаю, бо ще ведеться слідство)».
Тарас Рудик, солдат, батальйон «Айдар»…»

Залишити відповідь