«Не звик ховатися за спинами», – Артем Запотоцький

Одна деталь, яку не важко не помітити під час розмови з Артемом Запотоцьким: він завше дивиться просто в очі. Довго. Проникливо. І від того більше йому віриш. Коли говорить про політику – категоричний і жорсткий. Коли про рідних – спокійний та усміхнений.

Підготувала Олена Лівіцька для видання Волинь 24.

– Ось цей паркан ми робили разом із сином, – перше, що каже, запрошуючи на свою територію – додому. – Ми часто щось робимо разом. Може, потім треба і переробляти. Але я даю йому змогу відчути себе мужчиною.

Синові Артема 10 років. Сам же він із 13-ти ріс без батька. І, очевидно, як старший син вчився змалечку бути родині опорою.

Пандус. Одразу за парканом – вольєр для улюбленої лайки Аї. Хоч подвір’я тісне, але “вмістилася” сюди і затишна бесідка. Дрова. Піч. Дерев’яний стіл з лавками. Певне, улюблене місце “концентрації духу” Артема Запотоцького.

Він живе на території свого округу. Убік від вулиці Коперника “розбігаються” в різні боки вузенькі вулички старого і густо забудованого району міста. Десь є асфальт. Десь – був… То маєточок, то дерев’яна хата мінімум з середини минулого століття. Багатоповерхівок довкола – одиниці. У дворі однієї саме кипить ремонт прибудинкової території.

Люди тут, каже Артем, знають: мають запитання чи проблеми – можуть іти просто до нього додому. Він народився у цьому районі, тут виріс, тут чи не кожен старожил пам’ятає його ще школярем.

У розпал політичних страстей у Луцькраді найперше хочеться, звичайно, запитати, як він витримує, коли опоненти публічно дотинають йому тим, що він на візку. А ще вчора називали соратником і товаришем… Той відповідає: вмію тримати удар.

Довідково. Артем Запотоцький – 37 років, лучанин, депутат Луцької міської ради з жовтня 2015 року. Юрист за фахом. Тривалий час працював старшим юрисконсультом у компанії “Континіум”. Недавно звільнився з роботи. 

Після важкого поранення на Інститутській у розпал Революції гідності – все ще на візку, але продовжує працювати над відновленням рухової активності. Певний час після Майдану лікувався в одній із клінік Ізраїлю.

У розпал політичної кризи, що розгорнулася у стінах Луцької міськради після передчасної смерті екс-мера Миколи Романюка, став заступником голови фракції “Солідарність”. Очолив ініціативну групу, яка збирає голоси лучан за те, щоб відкликати з Луцької міської ради п’ятьох депутатів.

– Заходьте! Собака, користуючись нагодою, поїхала в ліс… – запрошує з порогу (разом з татом прямує до бесідки непосидюча донечка Іринка).

– Артеме, хто ваш тил?

– Дружина Таняі діти. Ось – Іринка і Саша. Донечці чотири з половиною, синові пішов десятий рік. Я у них впевнений.
Мені багато колег радить не пропускати через себе ці всі речі, які кажуть у стінах Луцької міської ради. Переконують: «Вийшов – і забув». Але я так не можу…

Та моя родина цього всього не відчуває. Роблю все, щоб мінімізувати цей вплив. Намагаюся відмежовувати їх від бруду.

– Ви живете на території свого округу. Чим він особливий? 

– Для мене – тим, що я тут народився і виріс. Я приходжу на будь-яку зустріч і там є люди, які мене пам’ятають, коли я був таким, як моя дочка. Є ті, з чиїми дітьми я ходив у школу чи в садочок. І є навіть вчителі, які вчили мене в четвертій школі. Як би там не було, округ старий, тут мало багатоповерхових будинків. Основна маса – індивідуальна забудова.

– До речі, а як саме ви спілкуєтеся з місцевими мешканцями? Вони до вас додому ходять чи влаштовуєте зустрічі?

– Я – відкритий. Я нічого не приховую. Люди з мого округу знають, де я живу. Самі бачите: я навіть журналістів запрошую додому. Так само, зазвичай, і виборців. Тільки прошу попередити, бо в мене собака. А вона кусається.

– Уже вдруге згадуєте про собаку…

– Лайка російсько-європейська. Ая. То – як ще один наш член сім’ї. Так, доцю? (усміхається до донечки Ірини, яка уважно слухає нашу розмову).

– Який Артем Запотоцький в побуті? Взагалі: він змінився після Революції гідності?

– Дивіться: цей будинок я будував сам…

– На місці батьківського?

– Ні. Тут збоку є стара хата на дві сторони чи 26-го чи 36-го року будівництва. Я там народився і виріс. Потім, ще тоді дід з бабою були живі й вони разом із мамою допомогли мені тут побудувати дім (на це у мене пішло років сім-вісім). А братові лишилося інша половина.

Як змінився побут?.. Доробили пандус. До речі, порадами під час будівництва пандусу мені допомагав Валентин Шабунін. Теж візочник з Луцька. Автоклуб “Поршень”. Знаєте? Навіть балотувався у депутати міської ради від Радикальної партії Олега Ляшка. Ще – прибрали пороги. Повністю переробили ванну і облаштували додаткові поручні, щоб було простіше користуватися. Раніше я спав на другому поверсі, зараз на першому. Піднятися на другий поверх непросто. Хоча я піднімаюся. Зараз переробили трішки кухню, довелося трохи розбити стіну.

– З чого починаєте свій день?

– Залежно від того, які у мене плани. Зазвичай – сніданок і, якщо є час, то – певні вправи, щоб я міг стояти. Доки я піднімаюся, доти я здорова людина. Я роблю це з допомогою певного обладнання, щоб зберегти в тонусі м’язи, сухожилля та суглоби. Такими методами кров прокачую, а це дає змогу тримати себе в тонусі. В будь-якому випадку – щовечора мінімум година так званої вертикалізації. Це – комплекс вправ, які я можу виконувати. Але якщо є можливість, звичайно, я весь вільний час віддаю своїй родині.

– Як ви самі думаєте, завдяки чому Артем Запотоцький після пекла на Інститутській не зламався, не «пішов у себе», а навпаки – став публічним, знайшов сміливість зайнятися депутатською діяльністю?

– По-перше, гени…

– Гени? Чому?

– Я просто вважаю, що мій батько, і мій дід були сильні духом люди. …А потім – заняття спортом. Спорт – це те, що формує (точніше – відточує) особистість. Не можеш – кидаєш заняття. Боксом я займався досить довго. Це був луцький клуб на Глушець, зараз його перенесли в інше місце.

Не буду говорити про досягнення, але тренери казали, що виходило у мене непогано. Була реальна можливість розвиватися далі. Але під час першого року навчання в університеті вирішив, що навчання, кар’єра, майбутня робота – це важливіше.

– Розумію. Але боксерський досвід у житті все ж мав би стати в пригоді.

– Я не є панікером. Яка б не склалося життєва ситуація, зупиняюся, аналізую і рухаюся вперед. Я зупиняюся тільки для того, щоб проаналізувати обставини. Але ця перерва – дуже маленька. Не можна зупинитися і залишити напризволяще те, що ти поставив собі за ціль зробити.

– Цікаво, як депутат Артем Запотоцький заробляє на життя?

– Зараз живу на свою пенсію, тому що я звільнився з «Континіуму».

– Чому, до речі, звільнилися?

– Я ніби відчував, що будуть закиди від певних осіб, яких я в принципі вважав чоловіками, а вони виявилися «мямлями». І будуть мені розповідати, що «ти залежний».

Я – юрист. Слава Богу, що розвиваються комп’ютерні технології, можна надавати юридичні послуги і працювати безпосередньо через Інтернет.

Я це добре побачив, коли повернувся з Ізраїлю. Я не мав можливості потрапити до багатьох людей, тим не менше сучасні комунікації дозволили не відчути незручностей – чи то в оформленні документів, чи то в отриманні консультацій.

Так я робитиму в подальшому. Якщо є бажання, працювати можна.
Тим паче були певні заощадження, станом на сьогодні продаємо те, що мали, щоб отримати грошові кошти. А далі – будемо дивитися.

Дружина стоїть на обліку в центрі зайнятості. Вона звільнилася минулого року. А була керівником юридичного відділу. Ми обоє – юристи.

– Маєте відповідь на запитання Євгенія Ткачука, яке він адресував вам з трибуни у час вашої відсутності на сесії: “Як Артему служити тому, хто посадив його в інвалідне крісло?”, маючи на увазі голосування за так звані закони 16-го січня нардепів-засновників “Континіуму”?

– Це говорить хіба про те, що методички їм пише одна людина. Проаналізуйте. Це – перша фраза. А я вам нагадаю ще одну: “Що ти розповісиш своєму сину?”. Всі п’ятеро говорять одне й те ж.

Це говорить, що вони малообізнані і навіть не цікавляться тим, про що розказують з трибуни. Інформація про те, що депутати від «Континіуму» голосували за закони 16 січня була спростована вже дуже давно. Відкрийте, будь ласка, відеозапис і подивіться, як голосували позафракційні депутати за закони 16-го січня. Так і називається відео, до речі.

Там чітко видно, де Комуністична партія України голосує руками, ніхто навіть не рахує. Як голосує Партія регіонів. Як дається слово покійному Ігореві Єремеєву, Царство йому Небесне, і він відмовляється казати про те, що позафракційні депутати підтримали закон. І після цього головуючий на сесії Калетник врахував лише голоси Регіоналів та КПУ. Більше того, вже за нової влади позафракційні депутати, в тому числі й депутати від «Континіуму», давали свідчення в ГПУ як свідки, а не як підозрювані по справі 16 січня. Тобто вже і ГПУ визнало, що вони за це не голосували. Але ж навіщо Ткачуку і Ко. правда? Їм головне себе захистити, обмовляючи інших.

– Під час недавньої сесії ділили 37 мільйонів від перевиконання міського бюджету. Одні депутати нарікали, що серед запланованих об’єктів нема жодного глобального, інші навпаки зазначали, що літо – і важливо зробити ремонти у школах, садочках, дворах і на дорогах… Тим часом 27-ма школа, яка будується, лишилася без обіцяного фінансування з місцевого бюджету. Погодилися б із таким розподілом?

– А тут все просто: існуюча більшість готується до виборів за рахунок коштів лучан. Ось і все. Дуже коротке пояснення. Не потрібно шукати глибше. Навіщо вкидати гроші в глобальні проекти, які дадуть результат через кілька років для тих же лучан, якщо це треба зробити ось вже просто зараз. Не варто шукати гроші на агітацію і тому подібне, якщо можна використати кошти місцевого бюджету.

Цього Микола Романюк не дозволяв. Він ніколи не був прихильником таких дій. Ніколи не використовував адмінресурс. Що зараз чітко робить тимчасова влада.

От я проводжу паралелі – і в мене таке відчуття, що в них консультанти з колишньої Партії регіонів. Крок за кроком. Формування виконкому – один в один. Чесно кажучи, для мене то такий легенький шок. Але Бог їм суддя. Лучани зроблять висновки. Побачимо. Більше 3 місяців вони мали повну владу – і нічого не зробили. Як на мене, це говорить про обмеженість і виключно про те, що люди не думають стратегічно.

– Повернуся до 27-ї школи. Як вважаєте, треба виділяти на неї кошти з місцевого бюджету? Чи вона стане заручницею політичних розборок?

– Кошти повинні бути передбачені. Станом на зараз ми повинні були їх повернути за рахунок того ж самого перевиконання. І тоді можна було б просити у Кабінету міністрів збільшити суму, щоби наступного року дітки вже пішли в школу. Провести, звичайно, коригування проектно-кошторисної документації, бо вона вже застаріла. І це все можливо.

Я говорив на сесії: виходить, що місто саме показує, що нам ця школа непотрібна!

– …Ігор Поліщук під час сесії зауважив, що розглядається питання про те, що ця школа, можливо, буде гімназією обласного рівня. Тому з коштами, мовляв, поспішати не варто.

– Яка?!. Це смішно. Це повне незнання законів України. Неможливо поставити загальноосвітню школу на баланс Обласної ради та назвати її «гімназією обласного рівня». Це знову ж таки говорить відсутність стратегії, а натомість – лише про тактичні ходи перед виборами. Микола Ярославович помер – жодних нових починань! Жодних! Навіть ідей – нуль. Хоча до цього критикували, що “ви все робите неправильно”.

108 мільйонів перевиконання їм залишив Микола Романюк у березні. 108! Я запитував у заступника міського голови Костянтина Петрочука: де вони їх поділи, де? Які стратегічні речі зроблено? Він мені не відповів.

– Уже вкотре ви згадуєте Миколу Романюка. Днями луцькі обранці прийняли рішення про те, щоб присвоїти йому посмертно звання Почесного громадянина міста Луцька. Проголосували одностайно. Але вам не здається, що це трохи звучить нещиро?

– Ви праві. Не трохи, а справді нещиро.

…Микола Ярославович палив. І я палю. В обід він часто мене забирав до себе в окремий кабінет, де ми могли поспілкуватися. Якось сказав: “Я здивувався, як ви можете витримати. Я то вже звик”.

Ми, до речі, тоді саме обговорювали питання, яке мене роздратувало. Коли укропівці піднімали тему необхідності створення благодійних фондів при школах, Микола Ярославович сказав їм: “Так, ми не проти, в принципі це можна зробити”. А в обідню перерву на “Волинських новинах” (інтернет-видання, яке контролюється Ігорем Палицею – ред.) ми читаємо: міська рада проти цього. Таке спотворення фактів мене дратує.

– Романюку хоч і дорогою ціною, але вдавалося тримати баланс у сесійній залі. Як його відновити?

– Він показав, що таке демократія. Показав, що незалежно, скільки мандатів має політична сила чи фракція, всі мають право представляти інтереси лучан у виконкомі. Чого зараз не зробила діюча влада. Вони повністю “вичистили” виконком і поставили всіх наближених до себе. Тих, що перебувають “в орбіті” їхньої політичної сили.

– Як оцінюєте звіт Ігоря Поліщука?

– Не треба брехати людям. Не треба присвоювати здобутки людей, яких немає собі. Пиши, як воно є. Дві третини звіту – це розповідь про плани, а не про те, що зроблено фактично. Ремонт в пологовому і виготовлення проектно-кошторисної документації – це різні речі. Ми бачили нещодавно в новинах, як там вагітні жінки на сходах перед приймальним відділенням сидять… Це ремонт?

(Коли мова заходить політичну кризу у Луцькій міській раді, Артем запалює люльку. “Звичка”, – каже. Те все запиває кавою. Міцною, але вже холодною).

– Чому ви вирішили очолити групу, яка збирає підписи за відкликання луцьких депутатів, адже тривалий час працювали на сесіях у більш спокійній позиції, не втручалися у баталії?

– Неправда, що не втручався. Я вчився. Це ж моя перша каденція. Я сидів і дивився, що, де і коли. Я читав законодавство, бо воно на практиці не завжди відповідає реаліям. Зрештою, і такого, що нині, у сесійній залі, раніше не було.

Чому очолив? Бо не звик ховатися за спинами, а волію дивитися проблемі в обличчя. «Тушки» – це ганьба української політики, яку ми маємо викорінювати, якщо хочем збудувати повноцінну державу. Це моя принципова позиція і я її відстоюю. І чим далі дивлюся у ЗМІ, як ведуть себе “відкликанці”, тим більше переконуюся, що рішення мною було прийняте правильно.

Усе, що залежить від громади, від нас, ми зробимо. Але все одно кінцеве рішення не за громадою. І депутати це знають. Усе залежить від політичної партії! Підтримати чи не підтримати ініціативу громади, вирішуватиме з’їзд партії. Закон “Про статус депутатів місцевих рад” так само діяв – і не потрібно казати, що хтось не знав. Це буде яскравий приклад для всіх в Україні, що ми щось можемо, і так само – для громади.

– Ви очікували, що робота активістів, які стоять у палатках і пропонують лучанам поставити свій підпис за відкликання того чи іншого депутата, буде такою складною? Конфлікти, зеленка, навіть презервативи з фарбою кидали у людей…

– Чесно, не очікував. Ці депутати могли просто скласти мандати і готуватися до виборів. От кричать: “Ми не продалися, ми незалежні…”. Зараз саме головне питання: від кого вони будуть балотуватися, від якої політичної сили? І всі крапки зразу стануть над “і”. Ми побачимо, хто, куди і для чого.

Я під час своєї недавньої прес-конференції (так вийшло, що вона співпала з позачерговою сесією) дав слово депутатам (а вони прийшли, хоча це моя прес-конференція). Я дав їм виступити спочатку. Послухав їх. Хоча телеканал “Аверс” не показав прес-конференції. Вони зробили нарізку невідомо з чого. Це говорить про одностороннє висвітлення подій.

– На місце цих п’яти депутатів зайдуть інші. Їхні прізвища вже відомі, про це писали. Ви впевнені в їхній позиції?

– Будемо надіятися. Це рішення політичної партії, будемо сподіватися, що вони принципові.

Знову ж таки хочу наголосити. У відкритих джерелах є дані, хто скільки голосів із цих депутатів-відкликанців набрав на виборах, ставши депутатом. За Аркадія Соломатіна у 2015 році проголосували 113 виборців. За Сергія Булу – 300… За Євгенія Ткачука – 799.

Більше 63 тисяч лучан взяли участь у волевиявленні. Більше 3-х тисяч голосів повинно було бути віддано за політичну силу. І говорити про те, що ми обранці тільки від цього округу – неправильно. Тому що ваших 300 голосів чи 799, які набрав Євгеній Ткачук, недостатньо для того, щоб подолати 5-відсотковий бар’єр. Ви навіть не долаєте виборчу квоту, яка розраховується згідно зі статтею 86 Закону України “Про вибори депутатів місцевих рад” ! Не підходите до неї близько. Навіщо цей цирк?

Мені закинули, що я так само голосував всупереч фракції за один проект рішення. (йдеться про заборону діяльності на території міста пересувних цирків з тваринами – ред.) Тільки я перепрошую: це моя принципова позиція, що тварин не треба мучити. Думаю, ви знаєте: йдеться про заборону пересувних цирків з використанням тварин. Так, хочете – збирайте ініціативну групу та відкликайте мене… Тільки я не буду бігати з мамою, з тещею, соплі розводити, кричати всім: “Не відкликайте мене, бо я такий класний”.

Робота депутата місцевої ради – безплатна, на громадських засадах. Про що ми? Ні в кого не виникає ніяких думок?

– У політиці ви впевнений, сконцентрований, а вдома що вас надихає?

– Діти. Я, до речі, раніше, багато читав, купував книги. Мало не в кожному відрядженні до столиці старався потрапити на Петрівку. Я звідти привозив або наукову фантастику, або просто фантастику. Були деякі автори, які мені цікаво було читати.

Зараз мені більше подобається рахувати, щось створювати. Ось ця бесідка, де ми зараз з вами сидимо, зроблена мною власноруч. Стіл і лавка. Так, косо-криво. Але якщо взяти до уваги, що я вчився на цьому… Зміна виду діяльності для мене – то відпочинок. Коли ти на роботі працюєш розумово, то вдома хочеться щось зробити для себе.

– Тобто на одвічне питання “А що ти зробив своїми руками?” ви маєте, що сказати…

– Точніше – я маю що показати, так (сміється). Бруківку сам клав. Паркан (я вже казав) сам мурував. Так, одна частина трохи кривенька, а друга – вже нормальна, бо вже навчився. Я знав теорію, але не мав практики. Син допомагав. Муруємо з ним, муруємо, а воно – бах! І впало. Кажу дружині: “Забери його вже”. Але головне – не відбити йому охоту. Це ж чоловік росте. Я з ньому виховую чоловіка, а отже, він має розуміти, що кожен чоловік повинен щось створювати. На таких принципах вихований і я.

***
Прошу Артема Запотоцького не проводжати мене. У його дворі ворота традиційно – відчинені. Поруч – автомобіль. Поки ми розмовляли, телефон депутата розривався від дзвінків. Наостанок зізнається: день такий, кілька хвилин на відпочинок – і то добре. “Дякую, що дали можливість перепочити, поки розмовляли” – усміхається.

Фото Ірини КАБАНОВОЇ.

 

Додати коментар

Такий e-mail вже зареєстровано. Скористуйтеся формою входу або введіть інший.

Ви вказали некоректні логін або пароль

Вибачте, для коментування необхідно увійти.