За 3 роки волинський батальйон відвоював у найгарячіших точках

Сьогодні батальйон територіальної оборони «Волинь» святкує третю річницю від дня створення.

Про це повідомили у прес-службі 14-ої окремої механізованої бригади.

31 травня 2014 року створили 1 батальйон територіальної оборони «Волинь», яким командував тоді майор Сергій Козак.

За цей час бійці батальйону воювали у найгарячіших точках на території Донецької області.

У вересні 2014 року батальйон «Волинь» зайняв позиції на передовій в Донецькій області поблизу населеного пункту Ольховатка Дебальцевського району та Єнакієвого. До кінця грудня 2014 року батальйон продовжував виконував завдання пiд Дебальцевим.

На початку 2015 року бійців вивели на ротацію в пункт постійної дислокації у Володимир-Волинський. А вже з березня 2015 року окремий мотопіхотний батальйон у складі 1-ої окремої механізованої бригади виконував завдання в складі сил АТО у Донецькій області, в районі населених пунктів Дзержинськ, Новгородське, Зайцеве, на околиці Горлівки на першій лінії зіткнення. По позиціях батальйону супротивник вів щоденні обстріли зі гранатометів, мінометів, «градів», ствольної артилерії. В червні 2015 року підрозділи батальйону передислокували в район Світлодарської дуги, а вже 31 серпня батальйон зайняв позиції в районі Красногорівки.

За відвагу, проявлену під час бойових дій, тоді ще командир мотопіхотної роти, а нині один із заступників командира батальйону, капітана Олександра Кривого нагородили орденом «Богдана Хмельницького» ІІІ ступеня.

Уже понад 2 роки, відколи підрозділ увійшов до складу 14-ої ОМБР, батальйон воює під командуванням підполковника Олександра Охримчука.

«Васильович у нас, справді, як батько: як рідний допоможе, підкаже і похвалить, правда, як рідний, і пожурить. Та ще й так пожурить, що десятому передаси, що і як не треба робити», – розповідають підлеглі підполковника Охримчука і додають, що справедливість у їхнього комбата – основна риса характеру.

Попри зміни в особовому складі окремого мотопіхотного батальйону, є в підрозділі ті, хто тут – з часу його створення. Серед таких сержант Геннадій Коваль та старший сержант Іван Назаренко.

Для Геннадія, жителя Бердянська, війна розпочалася влітку 2014, коли в себе вдома почув вибухи, й зрозумів, що не може просто сидіти, поки хтось захищає його землю, його дім.

«Відразу ж пішов у військкомат. Трохи запізнився, бо саме завершилася друга черга мобілізації. Тож пішов служити за контрактом. Чомусь був упевнений, що війна дуже швидко скінчиться, й уже незабаром повернуся в рідне місто.  А минуло відтоді вже майже три роки», – згадує чоловік.

За його словами, у батальйон, який тоді саме перебував на ротації в місці постійної дислокації, він прибув після проходження підготовки в навчальному центрі «Десна». З Володимира-Волинського він поїхав одразу в зону АТО.

«Першою справжньою «школою» війни для мене стало Новгородське. Воно тоді входило, напевно, в ТОП-3 щоденних найгарячіших новин із фронту на центральних українських телеканалах. У сєпарських же новинах тоді щоденно плели нісенітниці про те, як ми «гатимо по місту», особливо, мовляв, «по дитячому садку й школі – цілимо туди, де найбільше дітей»… Ну, що вдієш?! Коли наш батальйон згодом зайшов у Дебальцеве, то в сєпарських новинах передавали, що «деснянские головорезы приехали на помощь волынским людоедам…» Почувши таке, не знаєш, сміятися чи плакати», – зуважив армієць.

За час служби, каже Геннадій, особовий склад батальйону змінився, напевно, відсотків на 90: одні звільнялися, інші приходили служити. Нині ж тих, із ким починав службу в батальйоні залишились одиниці.

«Серед таких наші командири, а ще Іван, із яким ми познайомилися на початку 2015 року в Новгородському, може, ще кілька хлопців, та й усе. Решта ж особового складу батальйону – відносно нові люди», – розповів він.

За словами військового, люди, які приходять служити у батальйон, самі охоче гуртуються, вчаться всьому необхідному.

«А по-іншому бути не може. Принаймні, у нашому батальйоні. По-перше, підписуючи контракт із ЗСУ, переважна більшість розуміє, куди й для чого йде. Тож хлопці-новачки, як правило, готові ставати отими самими «м’язами», частиною єдиного бойового організму. Якщо ж раптом трапляється по-іншому, а це, повірте, рідкість, то той, хто з якоїсь причини не знайшов спільної мови з колективом, переходить служити в інший підрозділ, або ж одразу ж після закінчення контракту звільняється з лав ЗСУ», – наголосив чоловік.

Його бойовий побратим і друг Іван Назаренко – з Нікополя. До того, як стати військовослужбовцем, працював на «Нікопольському заводі феросплавів». Наприкінці серпня 2014 року, в один із найтрагічніших для українців період війни, пішов добровольцем у військкомат, і вже через місяць, після вишколу, в складі роти екіпажів БТРів вирушив у Дебальцеве, де формувався тоді ще ТРО «Волинь». Відслужив визначений контрактом час і звільнився.

«Після закінчення першого контракту, я повернувся у мирне життя, в якому на мене чекали дружина, мама, донька, родичі. А через 8 місяців знову підписав контракт із ЗСУ і повернувся в свій батальйон. Чому вчинив так? Непросто пояснити… Напевно, тому, що в цивільному житті я себе вже на знаходив, почувався некомфортно. А ще дуже скучав за хлопцями, за батальйоном. І я, напевно, не один такий… Бо те, що переживають люди на війні, те, наскільки й як саме вона їх об’єднує, неможливо порівняти ні з чим», – повідомив військовослужбовець.

За його словами, його дружина спочатку обурювалася, відмовляла від служби, але потім змирилася, адже зрозуміла, що він свого рішення не змінить. Мовляв, наразі просто підтримує й чекає його.

«А взагалі за майже три роки служби згадати є що. Пам’ятаю, як вперше зрозуміли, що це – справжня війна. Проїжджали тоді через Слов’янськ у Дебальцеве – розбомблені будинки, знищена інфраструктура міста, підірваний міст. І якщо до цього багато хто ще не усвідомлював, що відбувається, після Слов’янська все змінилося. Хтось тоді навіть сказав: «Хлопці, все дуже серйозно». Була Ольховатка, де ми вперше відчули на собі обстріли з «градів». Спочатку пішли міни для пристрілки, потім посипались «гради» – два прямих попадання в бліндаж, загинуло троє хлопців… Страх, шок, біль… Нормальний людський біль від втрати побратимів, від пережитого. Але ні паніки, ні хаосу не було…» – згадує він.

Однак, крім трагічних, чоловік згадує і кумедні моменти.

«Так, одного разу почався обстріл «градами», а я не встиг добігти до бліндажа, лишився в житловому приміщенні, сів під стіною біля виходу. Буквально через секунду в приміщення забігає мій побратим. Спочатку панікує, врешті бачить мене, і з криками «Я тебе захищу! Я тебе прикрию!» кидається на мене… Так і пролежав на мені, аж поки не закінчився обстріл. Це було смішно. Щоправда, вже після обстрілу», – додає Іван Назаренко.

Залишити відповідь