Герої нашого часу: Сергій Полупанов

Проект Герої нашого часу розповідає про волинян, які захищали або захищають Україну на Сході.

Сергій Полупанов, боєць полку «Азов»

Ще під час Революції гідності разом із друзями із «Автомайдану» я возив у Київ допомогу, згодом кілька разів їздили на Східну Україну. Після Майдану я ще деякий час вагався, що робити – впливала думка батьків, які мене не відпускали. Але згодом я зрозумів – якщо кожен буде казати «а нащо воно мені треба?» чи буде думати, що не варто йти, поки війна не постукала у двері, то скоро так може дійсно статися. Слідкуючи за подіями на Сході, я бачив, що дії мають бути радикальнішими і починати варто із себе. Я зібрав сумку і нікому нічого не кажучи поїхав потягом до Києва. Батьків поставив перед фактом і попросив мене не зупиняти, а підтримати.

Чому в «Азов»? Це з’єднання близьке мені по духу, а ще там служив мій знайомий «Янкі». Я з ним розмовляв, він трохи розповів пріоритети та що таке «Азов». Там було багато націоналістів, ультрасів, а я довгий час і сам був фанатом. Дізнавшись про те, як тренують хлопців, як командири ставляться до підлеглих, я склав усі плюси та мінуси і не пошкодував про свій вибір жодного дня. Це було 6 квітня 2015 року.

Я ходив у військкомат, бо треба було приписне для «Азову». Після того, як я взяв приписне, мені дали повістку, а я от ніяк не міг зрозуміти, чому мене раніше не призвали. Дивна схема, нелогічна (усміхається). Я повістку взяв, але одразу попередив, що йду в «Азов», тому з військкомату мене більше не турбували.

У Києві мене відправили спочатку на тренувальну базу. Відтоді події розвивалися дуже бурхливо. Я був в захваті і не очікував настільки насичених тренувань: тут тобі і тактика, і фізична та психологічна підготовка, і стройова, і смуга перешкод, і взагалі – все, що завгодно. Ставлення було дуже серйозним – в «Азові» не важливо, чи ти раніше був спецпризначенцем, чи воював, чи просто хлопець із вулиці. При будь-якій ситуації ти приходиш на тренування і починаєш разом із іншими. Я вважаю, що це правильно, бо кожна структура має готувати своїх бійців «під себе», а тут підготовка була на дуже високому рівні.

Зрештою, після 2 тижнів тренувань ми здавали іспит «Азов-Спартан» – випробування не для слабких. В бойових умовах буває всяке, тобто і бігати доводиться, і носити важке. Якщо ти на це не здатний, то можеш стати обтяжуючою обставиною для побратимів, яким би підкованим патріотом ти не був.

Після іспиту нас відправили у Маріуполь, на базу «Урзуф», де відбувався розподіл у різні види військ. Там на нас чекали дуже активні тренування зі стрільби, тактики, ми отримали зброю – одним словом, повним ходом нас вводили у курс справ (усміхається).

Після кількох тижнів на базі я потрапив у четверту чоту першої сотні – мій бойовий підрозділ. Минуло буквально 5 днів, як стався наш перший бойовий виїзд у Широкине, на першу лінію фронту.

Суть операції тоді полягала в утриманні позицій. Ми мали не допустити, аби ворог зайняв висоту, з якої можна було обстрілювати Маріуполь. Якщо пам’ятаєте ситуацію, коли в Маріуполі обстріляли житлові райони, то це відбулося із підконтрольної на той час сепаратистам позиції.

Ми фактично прибули на заміну бійців «Донбасу». Перший виїзд тривав 5 днів, «Донбас стояв там 10 днів. Я морально був підготовлений, знав ситуацію і чого очікувати, але було все одно страшно. Насправді ж, уявлення та практика – зовсім різні речі. Зрештою, адаптувався швидко, бо не було іншого виходу, навчився розуміти хлопців з півслова. До слова, заїзд відбувався вночі. Тоді було дуже дивне відчуття – навколо темно, дезорієнтація, тільки вигуки, а треба щось робити. Але це не іграшки чи тренування, треба було швидко звикати.

У селищі кожного дня були сутички та обстріли, працювали міномети та артилерія. Я брав участь у сутичках із сепаратистами, вони часто бігали в Широкине. Та й відстань між нам була ледь більше 2 кілометрів. Ми старалися не підпускати їх на відстань дії стрілецької зброї.

Насправді, ми не знаходилися у межах населеного пункту. Сепаратисти були на висоті з одного боку, ми на висоті з іншого боку. Широкине лежало фактично в долині між нашими позиціями. На той період, коли я туди потрапив, селище було фактично на половину розвалене.

Після нашої першої зміни ми повернулися на базу і почалися повсякденні турботи – тренування. Мені це дуже подобалося в «Азові», тренування були круті. Нас дуже якісно навчали, спеціалістів залучали із різних підрозділів. Після їх тренувань ми відчували себе фізичні й морально виснаженими. Тому про наших хлопців я можу сказати, що це бійці широкого профілю. Кожен автоматник гарно вправлявся й з іншими видами озброєння.

Отож, тоді на базі нас тоді було десь 300 осіб, і ми усі почергово проходили службу у Широкино. Дуже швидко я звик до ритму, допоки нас не відвели із першої лінії фронту після указу Президента. Після останнього виїзду на наші позиції заступили бійці з морської піхоти. Я ще трішки побув на базі, а потім поїхав додому. Не бачу сенсу просто сидіти в очікуванні незрозуміло чого.

Мені пощастило, що у підрозділі були люди із відмінним почуттям гумору, бо насправді там без нього важкувато. Без гумору там довго не проживеш – мозок закипить від втрат та тиску, мовчу вже про випадки, коли батьки дзвонять, та плачуть у слухавку. А тут навіть у критичній ситуації хтось пожартує та й вже якось легше (усміхається).

На Сході мене найбільше вразила ситуація в Збройних силах. Просто я завжди порівнював ставлення до їх військовослужбовців та до нас – ми спілкувалися, перетиналися на фронті та заповнювали розмовами довгі подорожі у поїздах. Мене вражало відношення військового керівництва до звичайних солдатів. Мовчу вже про відсутність забезпечення. Дивлячись на те, як процес був налагоджений у нашому підрозділі, я дивувався, наскільки все незлагоджене у них. Бувало, що хлопцям давали один комплект форми на двох, чотири ріжка і все – йди воюй. Люди воювали і думали, як мають дітей прогодувати та як себе принаймні одягнути. Країна тебе відсилала на війну, ризикувати власним життям, не даючи тобі ні забезпечення, ні підготовки. То яке це ставлення до людей? Навіть солдати – перш за все люди.

А Іловайськ, Дебальцево? Коли Порошенко говорив про зелений коридор в Іловайську, то озвучені цифри жертв можна, мабуть, помножити у 3-4 рази. Солдати заслуговують принаймні на память…

У нас у країні війна, а ми проводили вибори за мільйони. Важко це зрозуміти тут, а на Сході було ще важче.

Там я переважно спілкувався із людьми у Маріуполі, які були проукраїнськи налаштовані. Насправді, тоді десь 40% мешканців були проросійськими, просто вони мовчали. Всі прекрасно знають, що інформаційну війну Росії ми програємо, там добряче промивають людям мозок. Через інтернет я спілкувався із знайомими із Росії, які вірили, що у нас дійсно палять дітей на хрестах. Вони запевняли мене, що ми тут, на Західній Україні, усі бандерівці і в разі чого спускаємося в підвали за зброєю та підемо в ліси. Чи можна вважати їх за адекватних людей – питання, а таких насправді чимало. Я не знаю, чи потрібні зараз Росії Донецьк чи Луганськ. Для нас це шалена економічна діра, а конфлікт тягнутиметься ще кілька років. Потім кілька років доведеться чистити Україну від зброї та неадекватів, які нею розмахують, розміновувати сотні гектарів. Сепаратисти намагалися, попередньо все зруйнувавши та розграбувати, будувати свої псевдореспубліки. І якось ось вже два роки, як Донбас не «кормит Запад», а ми все ще живемо. Але скільки ж хлопців за той Донбас полягло…

Я не прив’язаний до символізму. На мою думку, символізм – це коли ти віриш у щось. Я вірю сам у себе, а не в те, що святий дух дасть мені якісь там сили. Якщо не буду готуватися, не тренуватимусь, то жоден дух мене цього не навчить і не змусить піднятися з колін і бігти. Вірити треба в себе і побратимів.

Раніше тягнуло назад. Але я вирішив, що поки немає активних бойових дій треба будувати життя. Мені 24 роки, я теж хочу мати родину і дітей.

Повернувшись додому знову довго не міг адаптуватися. На Волині та в Луцьку люди не сильно помічають, що на Сході війна. Ніби і поважають, і націоналісти, і постійно бачать військових, але навіть у дні трауру розважальні заклади відкриваються ледь не одразу після завершення доби – для них жалоба вимірюється рамками у кілька годин. Люди на Сході, які відчули війну на собі, ставляться до цього трохи інакше.

Василина БОРУЦЬКА

Залишити відповідь