Роман Романюк: «Нинішня ситуація вигідна всім»

Зі скупих офіційних біографічних даних відомо, що Роман Романюк не має стосунку до великого бізнесу, працює помічником директора Автоскладального заводу №1 АТ «Автомобільна компанія «Богдан моторс» або колишній Луцький автозавод. Хоча політична постать Романа Романюка засвічена була мало, публічністю особливою він не вирізнявся, у піар-акціях помічений теж не був.

Тому цікаво дізнатися, хто або що стоїть за фігурою цього молодого волинського політика і чим живе осередок президентської політсили на Волині після місцевих виборів, які відбулися рік тому, – пише на сторінках Волинської правди Ніна Романюк.

 

«Не вірилося, що подібне можливе в принципі»

– Романе, ви за фахом інженер, треба розуміти?

– Якраз ні, я фінансист. Закінчив наш Луцький національний технічний університет. А перші сходинки по цій кар’єрній стежині довелося зробити у банку відомого Леоніда Черновецького, коли ще був студентом. Прочитав випадково в Інтернеті, що «ПравексБанк» шукає директора й помічника директора відділення банку без досвіду роботи. Останнє й підкупило. Цей банк тоді потужно розвивався й був унікальною фінансовою структурою, яка давала можливість молодим людям без будь-якого досвіду роботи працювати безпосередньо на керівних посадах, хоч платили за цю роботу невеликі гроші. Та це не лякало, бо де ще випускник вузу міг реально набути такого досвіду?!

Словом я подав резюме, мене запросили у Київ на співбесіду. Наступним етапом стало тестування на поліграфі. Це було доволі цікаво. Півтори години, обмотаний різними датчиками, сотні запитань, погрупованих у блоки, інколи нелогічні, здавалося, взаємозаперечуючі. Емоцій після детектора брехні – на все життя! Після цього етапу були чотири місяці навчання. Графік і навантаження настільки великі, що з ніг валився. Склав за цей час 80 екзаменів!

– Напевне, більше, ніж за 5 років в університеті?!

-Звичайно. Потім знов була співбесіда зі Степаном Черновецьким, він тоді безпосередньо керував банком, а не Леонід Михайлович. Мені запропонували кілька посад у різних містах, обрав рідний Луцьк. Став заступником директора дирекції «Правексбанку» у Волинській області. Згодом очолив відділення банку. Хотілося спробувати себе на самостійному хлібі, щоб відчути господарем, як любив казати Черновецький. До речі, він дуже освічена людина і я його поважаю попри те, який образ негативний створили йому на телебаченні і в ЗМІ. Повірте, це далеко не Льоня-космос, а дуже грамотна людина.

Створити такий банк і продати його за 750 мільйонів євро італійцям за три місяці до світової фінансової кризи 2008 – треба мати в голові не абищо, правда? Він умів відбирати людей у свою команду, молодих, амбітних, готових до ризику. До таких відношу й себе. Я мав велике бажання закріпитися, собі щось довести, у першу чергу, щоб не потрапити після університету у відкриті двері безвиході, коли люди з університетським дипломом змушені були йти на базар торгувати. У травні я вже мав серйозну посаду в банку і тільки через місяць отримав диплом бакалавра. Мої одногрупники були здивовані, хоча підтримували мене й по-доброму заздрили. Бо бачили, що цю посаду я отримав не за гроші, що ніхто нічого не «рішав», а добився сам. Просто було велике бажання і у мене все вдалося.

– Що дала вам ця робота?

– Банк був серйозним стрибком у моєму житті, і не лише кар’єрним. Це ще й досвід життєвий. Тому дуже вдячний Леоніду Черновецькому за таку можливість. Не вірилося, що подібне можливе в принципі. Це серйозна посада і величезна відповідальність, насамперед матеріальна, бо через банк проходили великі кошти, видавалися кредити. Отримав досвід і управлінський. А ще ця робота дозволила подолати страх у спілкуванні з відомими, багатими, впливовими людьми. Працювати доводилося з різними клієнтами. Але фінансова криза 2008 року дуже боляче вдарила по багатьох банках, у тому числі й по «Правесбанку». Італійці, як могли утримували його, шукали нові напрямки бізнесу, управління. Але у 2012 році відбулося декілька хвиль скорочень і закриття відділень. Майже вся філіальна мережа згорнулася.

Я зрозумів, що банк — це пройдений етап, що тут уже немає розвитку. Ще під час кризи був якийсь кризовий менеджмент, шукали шляхи і напрямки, а в 2012 все стало зрозумілим, було видно, які банки виживуть, які напрямки банківського бізнесу розвиватимуться, а які – ні. І я прийшов працювати на автозавод. Якщо у банку шукав клієнтів для видачі кредитів, то тепер доводилося робити абсолютно протилежне – шукати кредитні кошти для підприємства. Зате мені легко було спілкуватися з банкірами, бо знав цю кухню дуже добре.

 

«Буває, до мене теж хлопці дзвонять і просять, чи не можу якось посприяти»

– Що вас привело з бізнесу в політику і коли? Здебільшого наша молодь аполітична…

– У часи Помаранчевої революції мені було 19. Багато хто з нас, молодих, амбітних, із загостреним почуттям справедливості, потрапив у вир революційних подій. Так я прийшов у «Нашу Україну», навіть клеїв листівки по місту. Маю подяки за активну участь у Помаранчевій революції. Не секрет, що маю давні дружні відносини з Ігорем Гузем і Павлом Данильчуком. З Павлом ми земляки, моя мама теж родом із села Торговиця, що на Млинівщині. Все моє дитинство пройшло у цьому селі. З Павлом ходили разом на рибалку, до клубу, стояли плече в плече, коли треба було захищати дівчат наших на танцях.

З Ігорем Гузем теж знаємося давно. Він дуже рано прийшов у політику, з 2002 року був уже депутатом міської ради. Я долучався до роботи його «Нацальянсу». У 2010 році спробував піти на вибори до міської ради . І мені вдалося перемогти. У цьому є велика частка моєї особистої праці, може нескромно це звучить, однак. Бо я завжди сповідував принцип: «Якщо берешся за справу – доводь її до кінця або зовсім не берися». На моєму окрузі були два діючі депутати міськради від «Батьківщини» і «Партії регіонів», плюс такі потужні фігури, як голова правління «Волиньгаз» та начальник ЖЕК №11, а це комунальне підприємство вважалося одним з найкращих, показовим.

Та виборці віддали перевагу мені. З того часу й розпочалася моя активна політична діяльність. Я вважаю, якщо громада тобі довірила, ти не можеш просто відсиджуватися. У мене була маса запитів, звернень, мав свою приймальню у школі, з людьми доводилося комунікувати постійно. Просто це округ, на якому я виріс, де живу, тут моя рідна 25 школа . Тому мені боліли всі його проблеми.

-У «Солідарність» як прийшли?

– Ця партія існує вже багато років. А після президентських виборів у травні 2014 її почали потроху відроджувати як політичну силу, що підтримує курс Президента. У липні відбулися збори волинських членів «Солідарності» й мене обрали головою обласної парторганізації. Вже більше двох років займаюся партійною роботою.

– Активно розбудовуєте партійну структуру?

– Звичайно, створюємо первині осередки, залучаємо нових партійців. Але велику увагу приділяємо і цікавим проектам, просто хорошим справам. Партійна структура – це добре, коли в кожному районі, а в ідеалі у кожному селі, є люди, на яких можна опертися, яким довіряєш і які розділяють нашу ідеологію. Але крім цього маємо робити ще добрі справи для людей. До прикладу: ви знаєте, що Президент оголосив 2016 рік в Україні роком англійської мови. І наша партія започаткувала й організувала безкоштовні курси вивчення англійської. Першу групу вже випустили, вона навчалася впродовж трьох літніх місяців. Зараз другу набрали, а охочих було понад 300 чоловік. Не можемо одномоментно всіх охопити, тому когось записали в резерв, може хтось не буде ходити, на його місце прийдуть інші охочі.

– Не чекали, що буде так багато охочих підтягнути знання з іноземної?

– У принципі знав, що люди хочуть вчити англійську. Репетитори і платні курси сьогодні не всім доступні, не всі можуть собі це дозволити. Було якесь внутрішнє застереження, бо люди, як стверджують психологи, по своїй натурі ліниві. Тому переймалися, чи захочуть лучани заставити себе піти на ці курси. На моє превелике здивування, вони своє бажання підтверджують діями: ходять, вчаться, ставлять запитання. Тому це супер-проект. Він повністю безкоштовний, лекторами є члени нашої партії, ще залучаємо студентів Східноєвропейського університету, які добре знають мову та можуть отримати практичні навики з викладання.

– З приводу року англійської мови в Україні звучали думки, що на часі оголошувати в Україні рік української мови, зважаючи на те, що русифікація продовжується на всіх фронтах…

– Згоден з вами на сто відсотків, але. .. Рік тому я побував у Грузії. Здається, теж пострадянська країна, але російську там одиниці розуміють, а спілкуються нею ще менше людей. Молоді люди мого покоління, про молодших взагалі мовчу, взагалі російської не знають, лише англійську. Хіба старші, які застали радянський період, ще пам’ятають російську. Мені соромно, коли зайшов в аптеку і не міг порозумітися з працівницею, яка володіла лише англійською, хоча якісь елементарні речі я знаю і скажу. Соромно просто, бо я, молодий чоловік, і голова є на плечах, а не знаю мови. У школі, зізнаюся, англійську вчив не ідеально. Звичайно, ми на цих курсах не дамо аж надто глибоких знань, чи професійних. Ми хочемо дати людям усвідомлення того, що це необхідно, і дати для цього якийсь поштовх.

Корисний і практичний ще один наш проект – «Толока»: десь щось прибрати своїми руками, підфарбувати, облаштувати дитячий майданчик. Активний у цьому плані наш депутат Луцької міськради Петро Нестерук, який у районі Балки постійно щось облаштовує: то лавочки, то переходи, то Сапалаївку чистять, то парки. Євген Ткачук нещодавно дитячий майданчик за власні кошти поставив. У Маневичах наші однопартійці відновили пам’ятник загиблим на війні,облагородили територію біля нього.

Ну і звичайно актуальна для всіх тема – АТО. Хтось захищає незалежність України безпосередньо на передовій, хтось у тилу волонтерською допомогою підтримує, кожен на своєму місці. Плануємо більш активно розвивати тему соціальної адаптації демобілізованих військовослужбовців. Проблемою, яка постійно збурює людей, є виділення земельних ділянок учасникам АТО. Буває до мене теж хлопці дзвонять і просять, чи не можу якось посприяти. Як посприяти, коли в Луцьку немає вільної землі для забудови? Впродовж року ми ледве виділили три десятки ділянок для родин загиблих. А всього звернень від учасників АТО у місті – понад тисяча. Забезпечити їх ділянками у межах міста просто нереально. 90 відсотків цих людей н будуть нічого будувати на тих ділянках, вони просто хочуть скористатися своїм правом. Як на мене, можна по-іншому було б цю проблему вирішити. Не роздавати учасникам АТО землю, а подякувати бійцям за захист держави певною грошовою сумою, яка індексується залежно від того, хто де служив: на передовій чи кашу в тилу варив, яку участь брав у боях і т. п. І від цього коефіцієнт винагороди має зростати. Тоді кожен з хлопців реально відчув би це.

– У державній казні грошей немає, а земля – це те, що поки має Україна. Нею можна ще розплатитися. Та, як виявилося, і землі вже не вистачає…

– Усім хочеться у Луцьку або на Світязі ділянку. А чому не в Усичах, наприклад? Або ще десь поблизу Луцька. Для того, щоб забезпечити усіх луцьких АТОвців, потрібна умовно земельна ділянка розміром як центральний міський парк. І ще не вистачить, хоч там 40 гектарів. Де взяти у місті стільки землі?

– От приєднається село Прилуцьке, може там знайдеться?

– Не думаю. Хіба там землю ще не поділили?

 

«Світ розвивається шаленими темпами і хто, як не молодь, ловить його краще?»

– Не можу не запитати про ще один ваш партійний проект, який був розрекламований по всьому місту на біг-бордах. «Стоп-корупції» він називається. Якась практична віддача від нього є чи це був банальний передвиборчий піар, даруйте? Когось упіймали з хабарників, посадили?

– Віддача, звичайно, що є. І цей проект діє дотепер. Працює гаряча лінія, куди мешканці області можуть зателефонувати за номером 24-25-05 і поінформувати про факти хабарництва та корупції. Але зрозумійте правильно: партія не наділена повноваженнями оперативної роботи чи слідчих дій. У нас немає своїх детективів чи агентів, які б займалися розслідуванням. Ми аналізуємо отриману інформацію, співставляємо її, якщо вона з різних джерел надходить, і тоді оперативно готуємо якісне звернення в прокуратуру, СБУ або до народних депутатів. Благо, маємо свого народного депутата у Верховній Раді Дмитра Лубінця, якому й адресуємо звернення до міністрів, Президента, ВР. Цими інструментами користуємося.

– На кого в основному «стукають» лучани й волиняни?

– Жаліються люди на різне. Приміром, на незаконні розробки піщаних кар’єрів у Рожищенському районі. Було звернення на незаконну вирубку лісів, була інформація вирубування дубів у Луцькому районі. Пік дзвінків припадає на період екзаменаційних сесій у вишах, тоді студенти дзвонять і розказують про викладачів, які беруть гроші за складання екзаменів. Була скарга на медиків, коли людині відмовилися робити операцію, бо в неї не було 200 доларів. Як на мене, це дикість. Бо коли хвора людина потребує допомоги, а лікар каже, поки в кишені не буде грошей, він операції робити не буде, то ненормально.

– За часів вашої студентської молодості хіба викладачі не вимагали грошей за екзамени?

– Викладачі не вимагали. Але інколи, щоб отримати кращі оцінки, зізнаюся, викладачам дякували. Вимагань не було. Це більш актуально для тих, хто пропускав заняття і не хотів вчитися. Я всі пари відвідував, багато предметів здавав автоматом. Хоча «заучкою» не був, але диплом бакалавра і спеціаліста отримав з відзнакою.

– Повернімося до справ партійних. Скільки партосередків і партійних штиків має сьогодні волинська «Солідарність»?

– Тисяча членів партії – це люди, які реально й активно працюють. Це небагато, але цифра реальна і вона не на папері, як у деяких партіях, що хизуються десятками тисяч своїх партійців. Звісно, маємо чимало і прихильників, які не мають партквитків, але співпрацюють з нами і допомагають. А депутатів у радах різних рівнів «Солідарність» на Волині має 167.

– У волинській «Солідарності» побачила дуже багато молодих облич. Це свідома ставка на молодь чи випадковість?

– Цього час вимагає і ті виклики, що стоять перед нашою країною. Я вважаю, за молоддю майбутнє. А за старшими людьми досвід. Досвід черпати треба, але світ розвивається шаленими темпами і хто, як не молодь, ловить його краще? Це зовсім не принижуючи старше покоління. «Солідарність» справді молода партія, в 2014 почався новий етап її розвитку. Не робив вікового аналізу обласної організації, але середній вік буде, думаю, від 30 до 40 років.

– Ви маєте потужні фракції у Луцькій міській та Волинській обласній радах. У багатьох районах ваші депутати очолили районі ради, міста обласного підпорядкування – теж майже всі ваші. Як і належить партії влади. Аналізуючи ваші партійні списки, помітила, що у них багато однакових прізвищ, тобто йшли за списками «Солідарності» родичі, чоловік із дружиною і т. п. Зокрема, у Ківерцях подружня пара Третяків, яка згодом засвітилася у корупційному скандалі. Заступник голови райдержадміністрації, здається, попався на хабарі?

-Так. Сергій був першим номером у списку до міської ради, а Тетяна як керівник районного осередку партії – депутат районної ради. У самому факті, що чоловік з дружиною ідуть в ту саму партію, не бачу нічого поганого. Молоді, енергійні люди бажають розділяти нашу ідеологію, підтримувати курс Президента. Але, як бачите, ці люди трохи загралися і пішли неправильною стежкою, тому мають, що мають. Вони були виключені з партії відразу як такі, які дискредитують імідж і честь партії. Назад їм дороги немає. Якщо чисто по-людськи, то мені їх шкода, бо молода сім’я, маленькі дітки, геть маленькі. З іншого боку дорослі люди, освічені, досвідчені, і мали б думати, що і для чого ти це робиш.

 

«Якщо сьогодні не будемо інвестувати в культуру, то завтра будемо вкладати у війну»

– «Солідарність» є партією влади. Ще донедавна це словосполучення мало відверто негативний відтінок. Сьогодні дещо змінилося у сприйнятті, але все одно всі гріхи влади автоматично кидають тінь і на партію. Ви відчуваєте цей негатив на практиці?

– Якою б влада не була, догодити усім вона не зможе. Це класика жанру, як кажуть. Завжди будуть незадоволені. Якою влада не була, вона завжди буде поганою. Просто якась більш поганою, якась – менш. Ті реформи, які проводить сьогодні уряд,є болючими, неприємними. Як вони можуть подобатися простим людям? Але ми розуміємо, що розвиток держави без реформ неможливий. Просто неможливий. Будь-які зміни завжди насторожують. Це незвично, боляче, неприємно. Тому народ буде незадоволений. І ми це відчуваємо. І не тільки відчуваємо, а й бачимо, як за всіма соціологічними дослідженнями рейтинг партії не дуже високий. Тут треба зважати ще й на такий нюанс: занадто висока планка очікувань у дуже короткий проміжок часу. У мене два сина росте. У старшого, якому зараз вісім, був день народження. Два роки тому це було. Ми його зранку привітали, подарували якісь подарунки, машинки. Ввечері я приходжу додому з кульками, апельсинами ще з якимись подарунками у дитини ж свято. А він дивиться на мене й питає: «Тату, і це все?». Дитині зробили свято, цілий день її вітають, дарують подарунки, а вона розчарована. Чому? Тому що десь за півроку до дня народження ми купили синові планшет. І на день народження він чекав чогось більшого, може ноутбука. Якщо такими темпами, то через рік скаже: «Тату, машину давай!». І в одну секунду виникло порівняння з країною: надто великі очікування у дуже короткий проміжок часу. Від цього й розчарування.

– Ми справді після Майдану сподівалися, що заживемо по-новому, що переловимо всіх хабарників і збудуємо нарешті нову справедливу країну…

– Ну, так не буває. Див не буває, на жаль. Як не можна схуднути за два тижні на десять кілограмів навіть у тренажерному залі. Ніби є чарівна пігулка, яку ковтнув і ти вже стрункий. Немає такої пігулки. Працювати треба над собою. Так і в країні. Нам усім треба працювати, а не чекати, що хтось прийде і зробить. Роками наживали всі свої негаразди, а хочемо виздоровіти за два тижні. Десятиліттями не вкладали нічого в культуру, а сьогодні дивуємося, що схід називає нас бандерівцями і вірить, що ми дітей їмо. Дмитро Лубінець, який є нашим представником у парламенті, народився на Донеччині. Я працюю у нього помічником і мені декілька разів доводилося бути у Волновасі, в інших містах Донбасу. 80 відсотків населення Донбасу не виїжджали за межі свого регіону й жили у цьому замкнутому середовищі. Якою вони можуть бачити Західну Україну? Тільки такою, якою показують її по телевізору. Під тим кутом, що потрібен нашим недругам. Так само й ми. Я минулого року вперше побував у Донецькій області і був здивований. Бо там живуть нормальні, ввічливі люди, які так само хочуть носити вишиванки, які просили мене: «Передай нам, купи, ми тобі гроші вернемо!» Діти з Волновахи, які приїздили до нас на Великодні свята, побули тут 5 днів і поверталися додому геть іншими. Вони відчули Великдень як справді духовне свято. І казали: «Ми побували в казці. Ми не могли уявити, що у вас таке є». Не у «вас», а у нас, у єдиній країні. Саме ці діти повезли свої нові враження на схід. І вони розкажуть, понесуть цей дух , і їхнє покоління вже буде по-іншому дивитися на Західну Україну. Що було в СРСР позитивного, так це обмін культурами. Колективи їздили по Союзу, наші театри ансамблі, везли свою культуру по всій країні. А в незалежній Україні культура фінансувалася весь час за залишковим принципом, ніхто нікуди не їздив, які обміни? Культура, що це таке? І тут ми зробили найбільшу помилку. Саме це й стало поштовхом для революції 2014 року.

– Тобто можна застосувати відому істину про країну, яка не утримує свою армію, буде утримувати чужу, і до культури?

-Звичайно. Є навіть крилатий вислів когось із відомих: «Якщо сьогодні не будемо інвестувати в культуру, то завтра будемо вкладати у війну»

– Що тепер Україна і робить, вкладаючи левову частку бюджету у війну. Жили поруч в одній країні, як сусіди в багатоповерхівці, і не знали, чим живе сусід, як його звати? Кожен у своїй регіональній шкаралупі…

– Бо за весь час незалежності не інвестували в культуру. І ще одна мудра думка когось із відомих: якщо хочемо досягти справжнього миру у всьому світі, то починати треба з дітей. Це власне те, що ми сьогодні робимо. Запрошуємо діток зі сходу на відпочинок до нас. У минулому році було три заїзди, в цьому році два. Це тільки Луцьк прийняв. На продовження співпраці у рамках ініціативи Дмитра Лубінця «Схід і захід разом» ми підписали меморандум про співпрацю між Ковелем і селищем Нікольске Донецької області. А кілька тижнів тому я їздив у Світязь разом із головою Урузуфа, дуже гарного селища на березі Азовського моря. Ми плідно попрацювали, обмінялися думками й підписали меморандум про співпрацю. Бо така співпраця має відбуватися не лише між містами, а й селами. Ці два селища курортні, у них є багато спільного. Маємо надію, що наступного року влітку обміняємося першими групами дітей. Звичайно, є засторога у волинян, що це може бути небезпечно. Повірте, я був в Урузуфі , там класно, море чудове, а до лінії розмежування понад 100 кілометрів. Люди там живуть, все покійно, все нормально.

 

«Ми не намагаємося когось затягувати в партію»

– Конкуренція між українськими партіями часто зашкалює і переступає навіть межу здорового глузду. Де, на вашу думку, має проходити межа здорової партійної змагальності, щоб вузькопартійні інтереси не брали гору над загальнодержавними чи інтересами громади?

– Для мене ідеальна межа, коли є баланс сил. Не може бути при владі одна політична сила, має бути здоровий баланс. Це є поштовхом для розвитку всіх. У будь-якій ситуації має переважати здоровий глузд. Коли говоримо про депутатів, то вони самі по собі нічого не варті. Вони представляють інтереси громади і мають керуватися виключно цими думками, а не власними амбіціями.

– Наші партії – це секти, які змагаються за слова. Ця думка належить відомому українському письменнику Юрію Горліс-Горському, авторові «Холодного яру». Так він характеризував українське середовище 40-х на еміграції. Нинішні українські партії вам не нагадують такі секти?

– Це оцінка тогочасного політичного середовища, хоча щось у цьому є.

– Наскільки в обласному осередку «Солідарності» представлений бізнес? Наші партії не можуть існувати без потужних спонсорів…

– В обласній організації є люди дуже різних прошарків. Бізнес теж є. Великий, малий — це все відносно. У Луцьку з наших депутатів бізнесом займається Євген Ткачук, у нього приватне підприємство, своя СТО. У нас немає члена партії Петра Пилип’юка з «Модерн Експо», не є нашим партійцем Ігор Чорнуха. Ми дружимо, ми знайомі, спілкуємося, але це інше. Ми не намагаємося когось затягувати в партію. Стараємося займатися хорошими справами й реальними подіями.

– Сьогодні в Україні — понад 300 партій. Як врешті прийти до омріяної політичної структуризації суспільства, щоб виборець не губився у довжелезних партійних списках?

– Має назріти щось критичне, коли доведеться різати. А так змін очікувати не доводиться. Нинішня ситуація вигідна всім. При бажанні можна встановити обмежувальні рамки для партій, які хочуть брати участь у виборах. Елементарно. Партія має право зареєструватися, але хай вона два-три- п’ять років нарощує свою потугу, набирає партійців, створює первинні осередки. І коли досягне певної межі, стане потужною структуровано організацією, тоді допускати її до виборів. Або часові обмеження можуть бути. Наприклад, партія може брати участь у виборах, якщо вона проіснувала не менше двох чи трьох років. А у нас виходить так: у серпні минулого року партія зареєструвалася, а вже у жовтні брала участь у виборах. Тобто партія існує лише на папері. Це просто інструмент завести в дільничні комісії своїх людей. Я прихильник не часових обмежень, а структурних. Якщо набере партія 10 тисяч членів, створить певну кількість партосередків – будь-ласка, бери участь у виборах. Поки що це лише дискусія і ніхто цим не переймається.

– Що ж треба зробити, аби вибори стали змаганням ідей, а не грошей? Новий закон про вибори лежить у парламенті і ніхто не поспішає ініціювати його розгляд…

– Першим кроком до цього має стати державне фінансування партій. Маємо закон відповідний, закладені в бюджеті вже на цей рік. Це дозволить партіям, як мінімум найбільш рейтинговим, які представлені у парламенті,отримати кошти на здійснення своєї статутної діяльності. І це перший крок, щоб олігархів трохи усунути від впливу на партії. Але з іншого боку маємо такий парадокс. Така партія, як «Народний фронт», яка взяла на останніх парламентських виборах 22 відсотки, сьогодні за всіма рейтинговими опитуваннями не натягує навіть одного відсотка. А кошти на її фінансування передбачені майже такі самі, як для всіх інших. Та попри все перші кроки потрібно робити.

Це як мала дитина, яка падає, спотикається, знову встає і йде, набиває шишки, але йде. Ми мусимо йти вперед. Тому з нетерпінням очікуємо державного фінансування. Хоч досі ще нічого не отримали, але чекаємо грошей з дня на день. Ніби з першого жовтня мають прийти перші транші. Працівники антикорупційного бюро не перший місяць працюють у центральних партійних офісах. Перевіряють документи, звіти готують, бо контроль за державними коштами повинен бути жорсткий. Побачимо, як воно буде.

Розмовляла Ніна РОМАНЮК