Нам симпатизували і через війну, – Юрій Тимофеєв

4575

Старший тренер паралімпійської збірної України з футболу Юрій Тимофеєв, який свого часу захищав кольори луцької «Волині», розповів про закулісні миті перемоги в Ріо-де-Жанейро.

Про це йдеться матеріалі на шпальтах інформаційного агентства Волинські Новини.

…Ми зустрічаємося із Юрієм Васильовичем наступного дня після повернення тренера української футбольної паралімпійської збірної з Бразилії. Втомлений 20-годинною дорогою додому, але щасливий Юрій Тимофеєв заходить на «Авангард». На спині куртки збірної гасло – «Слава Україні!». Ми довго не можемо розпочати розмову – тренера обіймають і вітають усі «волиняни». Тимофеєв захищав ворота «Волині» у 1960-70 роках, був одним із тренерів клубу.

Останнім часом Юрій Тимофеєв працює в тренерському штабі паралімпійської збірної України з футболу, причетний до усіх тріумфів і титулів цієї команди – золотих і срібних медалей на паралімпіадах, перемог на світових чемпіонатах.

– Справді, ви по ночах дивилися наші матчі? Це ж їх так пізно показували, – Тимофеєву, як і решті збірників, приємна увага і шана, що її демонстрували українці до своєї паралімпійської збірної в Ріо. – Повірте, ми відчували надзвичайну підтримку. Телефонували, писали, передавали привіти. Дуже сильною була медійна група, яка працювала з нами в Ріо. Я не вперше на іграх, але такої уваги до інформації про паралімпіаду не пригадую.

– Збірники неодноразово присвячували перемоги своїй країні і воїнам, які захищають її на сході…

– Так, футбольна збірна – не виняток. Скажу більше – нам симпатизували зокрема й через війну. Повір, усі знають, що в нас відбувається. І в таких умовах наша перемога дуже важлива. Бразильці вболівали зазвичай за нас, а не за суперників.

– Але не в матчі Бразилія – Україна…

– Звичайно, вони своїх підтримували у півфіналі. Ви ж знаєте, що футбол для бразильців – друга релігія. В групі ми виграли в них 2:1 і вийшли до півфіналу, де розібралися із Голландією – 4:0. А от господарі, маючи менше часу на відновлення, програли Ірану 0:5. Тому природно, що у фіналі трибуни вболівали за нас. Уявіть, ми навіть кілька разів чули «Слава Україні!» на нашу честь.

– Перед фіналом команда хвилювалася?

– Іран був дуже сильним, команда значно змінилася перед цією олімпіадою, прийшло багато дуже сильних виконавців, які грають на пристойному рівні. Але ми відчували, що у Ріо перемогою треба довести всьому світу – так, у нас війна, але ми не загинули, ми вміємо перемагати. Багато військових нам телефонували з України, підтримували. Вони нас, а ми їх. Тому хлопців додатково налаштовувати не було потреби. Ви бачили, скільки у фіналі в нас було гольових нагод. Забили б усе – розтрощили б Іран більше, ніж 2:1.

– Збірна дуже рівно пройшла весь турнір, не програвши в жодному матчі, не знизивши фізичні можливості. У чому секрет?

– Була проблема кого ставити в основний склад. Але не через те, що погані футболісти. Навпаки – практично всі хлопці на однаковому рівні. Жоден, хто виходив на заміну, не послаблював гру, як раніше, а навпаки – посилював її. У цьому аспекті тренерам було дуже комфортно, бо могли визначати склад, виходячи з тактичних міркувань. Наприклад, якщо знаємо, що захист слабший у візаві, то ми в першому таймі випускали двох нападників, які мали максимально втомити оборонців суперника. А в другій половині матчу «добивали» свіжими нападниками, пришвидшуючи гру.

– Чим займаються збірники України у період між чемпіонатами світу чи паралімпіадами?

– Хтось працює в дитячих спортивних школах, інші – у школах вищої спортивної майстерності. Всі збірники десь грають – в інвалідному спорті, у звичайних обласних лігах. Кістяк збірної – шість футболістів із Дніпра. А Іван Доценко взагалі у другій лізі виступає за «Мир» (Горностаївка). До речі, дуже хороший хлопець. Його батько – президент цього клубу і агрофірми, що є засновником клубу. Але Іван – дуже дисциплінований хлопець і ніколи не користується тим, що батько допомагає і своєму клубу, і нашій паралімпійській збірній.

Стосовно кадрів для збірної, то нам, тренерам, дуже прикро, що тільки 6-7 областей дають футболістів у головну паралімпійську команду країни. Ці регіони є й учасниками чемпіонату країни.

– До чого будете готувати збірну після Ріо?

– З нового року починаємо готуватися до вересневого чемпіонату світу в Аргентині.

– І Росія вже буде на ньому?

– Так, бо росіян вивели з Міжнародного паралімпійського комітету, але не з ФІФА. Чому так, не розумію. Якщо є факти про тотальне застосування допінгу, то необхідно виганяти їхню збірну і з федерації. Але наразі звідти – мовчанка.

– Юрію Васильовичу, паралімпійський спорт часто струшують скандали не тільки допінгові. Адже багато людей підозрює, що замість хворих спортсменів тут змагаються цілком здорові.

– Це дуже важке питання… Наприклад, у футболі раніше були більш помітніші фізичні вади гравців. Комусь важко бігти правильно, хтось мав проблеми з ударом. Це наслідки церебрального паралічу… Нині ж усі команди у гонитві за перемогою намагаються брати в збірну спортсменів, які мають мінімальні ураження, аби пришвидшити гру. Але є певні обмеження. Перед кожним змаганням футболісти проходять міжнародну медичну комісію, де визначають клас захворювання спортсменів. Восьмий клас вважається мінімальним, зовні атлет виглядає цілком здоровим, хоча людина – справді інвалід. Але на полі з восьмим класом ураження може бути тільки один гравець. І обов’язково має бути хтось із сильним ураженням – 5-го чи 6-го класу. Нині є кілька «шпаринок» у медичних нормах, наприклад, коли йдеться про «забій головного мозку», набуту травму, а не ДЦП. Тому головне у цій проблемі – чіткі правила та критерії для допуску спортсменів до паралімпійських турнірів.

Не виключаю, що колись паралімпійський спорт може струсонути скандал, аналогічний допінговому у звичайному спорті. Можуть викритися невідомі факти, коли деякі країни «хімічили» з підставними «хворими» спортсменами. Але за українців я спокійний у цьому сенсі. Бо доки наш паралімпійський комітет очолюватиме Валерій Сушкевич, ми спортивний світ не обманюватимемо.

– Він особисто гарантує порядність чи є якісь інші чинники?

– І одне, й інше. По-перше, Валерій Михайлович дуже жорстко відреагував на допінгові позитивні проби. Люди автоматично вилітали зі спорту, на них у спортивному плані фактично ставили хрест. Бо кілька нечесних на руку кидали тінь на всю країну. А, по-друге, наші паралімпійці не будуть ризикувати з діагнозами, адже якщо їх викриють, то спортсменам припинять чимале фінансування. Люди залишаться без вагомої підтримки, призових, президентської стипендії…

– У вболівальників-новачків паралімпійського футболу були питання до деяких правил гри. Чим вони відрізняються від звичайного футболу?

– Відсутні офсайди. Пенальті пробивають із 9-ти метрів, а «стінка», відповідно, ставиться на 7 метрів. Ворота – два на п’ять метрів. Тайми тривають по 30 хвилин. Аути вводяться ногою або рукою, зважаючи на ураження футболіста.

– Сучасний футбол часто не керується розрекламованим ФІФА та УЕФА правилом «fairplay» чи «respect». Інвалідний спорт чистіший, м’якший?

– І близько такого немає. Бразильці в цьому сенсі страшні хами і бандити. У 2003 році ми грали з бразильцями у фіналі чемпіонату світу в Буенос-Айресі. Перемагали 1:0 після першого тайму. Виходимо на другий із тунелю знаменитого стадіону «Бока Хуніорс». І я помічаю, що наш воротар Женя Жучилін просто сповзає по стінці. Думав, що йому зле стало. А він каже: «Мене Роча в печінку вдарив сильно». А той Роча – двометровий «танк»… Вони знали, що в нас у заявці залишився тільки один воротар, бо інший травмувався раніше, то в такий спосіб вирішили Женю вивести з ладу. Але ми однаково виграли фінал – 2:1. У тому матчі бразильці заробили і забили пенальті після того, як ми спеціально вибили м’яча в аут і чекали, що нам його повернуть. Бразильці можуть і в обличчя плюнути, і за «чоловічі місця» хапати… Не менш жорсткіші англійці та ірландці.

– Ветерани нашої команди – Тарас Дутко і Володимир Антонюк – дуже гарно зіграли. Чи буде якась зміна поколінь у збірній України?

– Омолодження команди відбулося ще торік перед чемпіонатом світу. А старші гравці хоч і вікові вже, але настільки критично ставляться до себе, до фізичної форми, що завершувати кар’єру не збираються. Хіба Антонюк може повісити бутси на цвях.

– Нині в збірній є тільки Володя Антонюк із Ковеля. Хтось ще з волинян може претендувати на місце в першій команді країни?

– На Волині є команда, якою ми граємо в чемпіонаті України, але наразі футболіста рівня збірної, крім Романчука (він, до слова, грає у «звичайному» чемпіонаті області – ВН), я не бачу.

Фото Facebook Юрія Тимофеєва

Розмовляв Юрій КОНКЕВИЧ