Як «Айдар» ворога воював. Спогади медика батальйону (част.4)

14446085_323167754705108_3800420353906530457_n

ВАР продовжує публікувати спогади медика батальйону “Айдар” Андрія, позивний “Плохіш”, про операцію, під час якої українські військові штурмували селище Хрящувате, та події, які сталися після неї.

Ці спогади він опублікував на сторінці у Facebook.

Публікуємо їх без змін і правок. У тексті присутні нецензурні слова.

ЧИТАТИ ПЕРШУ ЧАСТИНУ

ЧИТАТИ ДРУГУ ЧАСТИНУ

ЧИТАТИ ТРЕТЮ ЧАСТИНУ

Про Людей. Ні! Навіть, про ЛЮДЕЙ!

В кожного є якісь свої люди. І ті люди є різні! Бувають друзі та вороги, також є колеги, просто знайомі та ті, на кого взагалі насрати. Начальники є, команДіри та Командири, підлеглі та Побратими. Усі вони близькі й не дуже. Такі звання вони завойовують в наших очах роками. Але тут, на війні, абсолютно незнайома людина може стати твоїм Братом за кілька секунд. Так само і вчорашній товариш може перетворитисьв твоїх очах на тварину за той самий проміжок часу…

«Титан» – перехрестя грунтових доріг. Там, десь за 20 км від аеропорта в бік росєї. Саме між тутешньою сракою та відносною безпекою аеропорту. Тут та дорога розгалуджутєься на дві: що одна веде до Хрящуватого, а інша через Барсука до Новосвітловки. Стратегічне перехрестя прямо серед поля боронять люті воїни із Закарпаття. Хлопці із 128 гірьско -піхотної бригади. Розвідники. (із двома Офіцерами, прикомандированими до них танчиками та власним лікарем Юрою)

Титан – позивний їх Командира, їх позивний рації та власна назва двох лісосмуг що відділяють безлад ленерівськіх абізян з матушкай расієй від Неньки.

128-а приперились сюди десь за тиждень до нас якщо не більше).

З їх слів то був повний пиз… (!) тобто то була карколомна та повна несподіванок подорож в ще одну сраку світу. Що почалась для них шикуванням на Аеродромі. Там знов прибулим хлопцям люб’язно запропонували «прогулятись» десь на 17 км в тили до сєпарів та облаштувати ВОП на тому перехресті в лісосмузі. Як розповідали ті бійці, охочих до того промєнаду було не багато:

–а шо, усі, вилупились в бік розвідки.(Ну типу а що скажуть вони? Тож бляхамухаспєцназ!) – казав Ромчик

– А ми шо! Ми ж не можемо мармизою в багнюку – маємо показатиє що то є розвідка, той пішли! Твою ж …холєра…

Далі.

– Той, коли ми прийли сі, тут ніц не бульо. Ані теї ями (бліндажу). Ані чим копати. Тіко сєпари наче зайці бігали по кущах. То взагалі диво що ми живі! – розповідав мені розвідник.

Мабуть я не зможу передати того колоритного закарпатьського діалекту пересипаниго добрим словом як в бік ворога, так і в бік нашого командування… Але то треба зрозуміти, що (як на те нам вказує народна мудрість – война фігня главно маньоври) хлопці силами неповного взводу разом із танчиком, бехою, бетером та cherry tiggo та ЗУ-23-2 випхались в тили до сєпарів з «тіка шо розблокованого аеропорту». Під командуванням двох Офіцерів (що попхались разом із ними командувати тією аферою особисто) – Гусаром та Титаном. І якщо чесно, то я більше не бачив підполковника та майора що жили разом із своїми солдатами в дупі. Але й серед офіцерів та командування є Люди! І все це для того щоб «зайняти стратегішне перехрестя»(згідно стратегішного плану якогось генерала-(м)чудака) та утримувати його для нас – що б ми пішли брати Хрящувате та оточувати Луганськ далі.

І Все було б добре… якщо б (як то було заплановано) ми прийшли за день чи два…але ми припхались до них аж більше ніж за тиждень.. І весь той час хлопці там потерпали від лютої спарської арти, організованих груп та поодиноких обізян, що прагнули стати добривом до скудних луганськіх грунтів. В той час як сєпари потерпали від невгамовних мадярів та одного татарина…що нехіло дошкуляли росіянам, та за той час встигли спалити їм бтера, ниву із АГСом та ще кілька машин разом із незясовоною кількістю поціновувачів рускага міра.

Як вони до мене звертались я ніц нічого не розумів – бо в Мукачево вимова дещо відрізняєтьтся від Польтавського суржика. Однак, то не заважало спілкуватись. Й найцікавіше – де б я ще познайомився із тими мадярами як не в Луганських степах. Але то Люди! Та щиро сподіваюсь усі вони й зараз живі та здорові, а їх звитяга відмічена званнями нагородами на іншими бонусами та ніштяками, що вони їх дійсно заслужили!

І люди! Благаю вас! Не вірьте в бойовики! Навіть «штурмова операція» виглядає як – ти біжиш та стріляєш кудись по кущах вдалечі, а кущі стріляють по тобі! Жодних сальто, перекатів та тактичних прийомів. Бігай по три кроки та стріляй на «двадцятьдва», а потім знову худко змінюй позицію…але знов ж таки по три кроки))… а потім тягни когось дуже швидко та молись…

Коли б вам показали справжніх вояк – ви б дуже здивувались! Вони не схожі на тих шо по тєліку. Вони не мають героїчного вигляду, біцепсів, гордої осанки та взагалі нєфіга нє рембо! Ви б дуже здивувались якщо б дізнались що вини так як і усі «очкують» під артой, мерзнуть на морозі та пітніють від спеки та мають досить прозаїчний вигляд! Але все ж таки, вони чимось відрізняються від звичайних… але я сам поки ще не зрозумів чим. Але на все життя взірцем розвідників для мене лишились ті хлопці з Мукачево, а взірцем Офіцера – Гусар.(хоча й я знав їх дуже не довго).

Отже, на титані ми зустріли Люди!!! Окрім згаданих хлопців із 128 там були мої рідні побратими із Айдару: командир Докі, колеги – Лаврєнтій Павлович, Лєктор та Ріта. Той наш колектив був наче сімя. І я не можу їх не згадати.

Лаврнтій Павлович – лікар, нарколог – психіатр до війни. Такий великий флгматичний інтелектуальний зануда – пєдант. Лаврнтій Павлович міг здивувати своєю тактичністю та пєдантізмом навіть тоді коли ти певен що здивувати тебе вже абсолютно немає чим. Людина із окулярами як «донишко у стакана» та замашками безбашеного шумахєра і інспектора «Оліфреймут» одночасно. Здавалось, що вивести із себе Лаврентія Павловича просто неможливо. Тактичний до «ікоткі»! Мене особисто, інколи, дуже дратувало його джентельмєнство -коли зустрічаючись десь на ґрунтовці із машиною він ліхо виїжджав на обочину зі словами «Добрий дєнь і Вам колєгі»… та ще й робив те моєю стороною машини! Так, що в мене аж яйця піджимались в очікуванні можливого сюрприза у вигляті ягоїсь там ТМ64 у високій пожухлій траві. Та боротись із тим було марно.

То джентельмєство у нього в крові. Десь на генетичному рівні. В самий незручний момент, коли під час арт обстрілу всі здуру пхались в один окоп, а навколо земля кипіла від вибухаючого заліза, – Лаврєнтій Павлович намагався запнутись туди останнім – він замість звічної в такі моменти тіради матюків вимовляв:

Колєгі! А н моглі би ви нємножко подвінуться, а то мнє нємножко не комфортно от того что я не влєзаю в окоп! – Джентельмєн він і на війні джентльмен!

Лєктор – людина – енциклопедія всього на світі. Такій собі Араміс кацапсько-української війни. Людина що навпаки не втратила здатності дивуватись всьому наче дитина. Дуже добре доповнював Лаврєнтія Павловича. Інтєлєгент блая кость, та сєкс – символ в одному флаконі. Один із тих людей на яких дивишся в тій дупі і не розумієш – що вони тут роблять? Чому замість глямурної київської галяреї чи світського рауту він тут?(і чому, сука, той мудак що вчивсь на військового і потім все життя «служив» зараз в глямурній галяреї). Інколи, як я за ними спостерігав, в мене відбувався когнетивний дисонанс бо ані зміст їхньої бесіди(рєфлксотерапія, фламандський живопис ХVІІ сторіччя, опєрноє ісскуство або деякі нюанси конституційних прав та свобод), ані форма не вписувались в ту місцевість де то усьо відбувалось…

Ріта – операційна медсестра із Луганська, що поїхала разом із нами. Винні, взяли! Верніше винні що не змусили лишитись. Синсетивна дівчина, що часто плакала … плакала від смертей зовсім незнайомих їй людей… Дівчина що змушувала нас усіх відчувати себе чоловіками.
Та нарешті Докі. Андрій. Наш Командир. Флегматичний лікар анестезіолог із Вінниці.

Мій ровесник, власник бороди як у сільського попа та гибоко філософського погляду на оточуючий світ. Сноб-інтелектуал, мізантроп та гуманіст одночасно. Як і належить командиру я ніколи не бачив на його обличчі паніки та страху…Тілько або «Дбіли!!» – І в тій сентенції втілювалось все його відношення до безвідповідальності відповідальних осіб; дурості волонтерів, що після курсів з tacmed у (до речі не було гіршої «медичної» лайки в Докі ніж «мєдєцінамайдана») розмірковували щодо медицини. Та ще й мали нахабство то робити в присутності лікаря з великитм досвідом, який на то вчивсь багато років а потім багато років працював! А також звитяги наших воїнів… наслідки якої йому доводилось виправляти в купі з усіма іншими халепами недосконалості об’єктивної дійсності.

Або, як зазначено вище, «Нє бздєть» – і той вислів мав ще глибший хфілософський сенс! В нього було вкладено уся карколомність нашого життя та марність страху як такового. Бо як відомо хоробрі підуть до Вальхалли… тіко нашої Вкраїнської, що називаться Вирій. Бо й птиці летять до Вирію… й Душі сміливих теж…Тож Слава Рідним Богам! Нє бздєть! Амінь. Тощо.

На титані першим мене зустрів Ромчик – старшина розвідки 128. Воїн по своїй суті. Та певно шеф кухар елітного ресторану в минулому житті. Ромчик з Мукачево в тій дупі не просто готував, а створював кулінарні шедеври. Задля того мистецтва вирушали цілі експедиції на пошуки заблудлих курів гусів чи поросят що були кинуті на призволяще драпнувшим від війни місцевим населенням.

Глянувши на моє біле обличчя після евакуації 200 та травмованої спини він просто сказав:

– Нумо братику – давай, поїш гаряченького! – Мені насипали повну миску смачнючого і гарячого чогось, налили горілки і я випав спати в бліндажу до ранку. Й навіть артобстріли не так дошкуляли спати, як еФка що я з нею не розлучався і що постійно давила десь то під боком то під спиною….

На ранок я вибрався і познайомився із тією позицією – пара танчиков бетер та беха, та як вище вказано Людьми: взводом розвідки 128 із двома офіцерами Титаном та Гусаром, лікарем Юрою та ще кількома танкістами.

Ромчик – справжній вояка. Контрактник, що іноді бурчав про офіцерів…і про все ЗСУ разом узяте. Про те, як до війни, він як старшина розвідки випрошував можливості постріляти на полігоні чи відпрацювати якісь тактичні навички…а натомість їх випроваджували красити бордюри, саджати чорнобривці біля штабу, та займатись іншими вкарй важливими тактичними навичками із лопатами та іншим будівельним приладдям…

Звісно те бурчання старшини дещо дратувало Гусара та Титана, тому вони «назло» Ромчику не ходили до нього їсти смачнющій борщ, а давились сухпаєм під бетером в ямі (де саме вони й жили) Певно вони десь і самі відчували провину за «армейській дєбілізм до войни.» Але! Але (повторююсь) то були й сподіваюсь і зараз живі та здорові справжні вояки, бо поперлись в ту дупу разом із всіма. Факт. А наявність адекватного командира, та ще й із рацією, та ще й володіючого оперативною обстановкою та не бздючого ворога то я вам скажу на війні подібно мані небесній! Дуже заспокоює!

А ті мадяри були воїнами за покликанням, бо робили вони свою роботу так же просто та спокійно, як до того висаджували чорнобривці перед штабом чи готували бограч з тушонкі. Там були різні хлоці – й син якогось генерала – доброволець(чув що загинув Царство Йому Небесне) й кримскій татарин – Рогатка, що страждав на хронічний розлад шлунку бо постійно жер прострочену та піджарену прямо в ЗИЛі тушонку. Усього разом із нами там було десь чоловік до двадцяти.

Позиція виглядала як т-образна лісосмуга, із кількома бліндажами – зємлянками та окопами. Що з одного боку мала кукрудцяне поле, з іншого озиму а ще з іншого прибрану ріллю. (цікаво що інколи посеред того всього хаосу я навіть бачив як якісь колхознікі робили жнива!!! Але то тіко спочатку)

Навколо позицій красувались обламки згорілої техніки що не дожила до мого приїзду… За кілька днів до приїзду таки влучили, загинуло чотири хлопці та погоріла техніка.

На жаль, згоріло найдорожче – машина із тушкованим мясом та харчами і машина із БК. І не просто згоріли їх ще й порозривало… тому скрізь на позиції все то було порозкидане. Коли ти йшов посцяти або до Ромчика на «кухню» то мав переступати підкопчені але не зірвані ОЗМ72, МОНки, 30мм патрони, ВОГи, цинки та ще безліч всього цікавого.

Звісно то все викликало в мене не аби яку цікавість! Бо, як у людини не зіпсованої армією, ненагравшоїся в дитинстві сірниками та наділеної «питлівим умом»..в мене постійно від тієї кількості вибухових речовин виникало хфілософське запитання «а що буде якщо?»(шмальнути по гранаті, засунути замість запалу до 82 міни узргм попередьно пороколупавши дірку ив тротилі, примотати гранату скотчем до підкопченої озм та інші, надзвичайно цікаві досліди, бо як я і вказував вище сам теж себе відносив до штурмовіков і сапьоров…незважаючи на свій медичний ВОС. «Ето Айдар Дєтка!»)

Докі дуже нервував від тих моїх саперських прагнень та дослідів та постійно грозивсь пристібнути мене наручником до руля буханки за ті витівки… особливо коли я притягував якусь вибухову фігню, як він казав, «із нездоровим блиском в очах», та розмірковував як то прилаштувати для нещівної атаки на ворога….

Мабуть саме за те ы нагородили мене позивним «Плохіш». Але взагалі то хибна думка, що позивний ти маєш вигадати собі сам – він як нагорода видається тобі твоїми побратимами за особистий внесок у суспільний двіж. І на то теж є свій Амінь.

Загалом життя на тій позиції було нудним, якщо не брати до уваги артобстріли по три – п’ять разів на добу. То зовсім не схоже на гру кол оф дюті та мотиваційні роліки в ютюбі. Насправді то більш схоже на тривалий невдалий пікнік в поганому місці без шашликов(але бувають виключення) нормальної їжі, гарно пахнучих дівчат, наметів, розкладних стільців, свіжого пива та мангалу…але, натомість, з великою кількістю хвейверків та специфічних розваг. На кшталт перманентних вилазок до найближчого сільмага із хаотичною стріляниною в обидва боки.
Якось так: Ти просто сидиш в тому полі: спиш, їш, сереш, читаєш прострочений журнал «MAXIM», Наставлнія по стлковому дєлу, та Так говоріл Заратустра (те що знайшов в якійсь кинутій хаті та спаленому бетері), слухаєш музику, навіть інколи кіно дивишся на мобильнику, живеш одним словом…та паралельно, постійно чекаєш коли по твою душу прилетить черговий снаряд. Жодної героїки, суцільна бляха проза…
Через день поїхав до Щастя та не вернувсь мій водій Ігор(бо його там лишив на гаражі комбат). Потім ще через пару днів змусили повернутись до Щастя усіх дівчат. (однак до того ми навіть встигли побудувати душ для Ріти в окремо виритому окоп, та й взагалі дівчата не всі хотіли вертатись і одну Аню – пулємьотчіцу навіть знадобилось Стелі загоняти до машини пиз… тобто насильно)) …

Час тягнувся як хріновий кисіль. Ми: Докі, Лєктор, Бєрія та я по черзі їздили на позиції чергувати, евакуювали поранених (Докі робив реанімації), грали в сусліка та їздили за пивом. Та задля розваги, особисто мені завжди було за щастя вляпатись в якісь двіж! Бо може воно й небезпечніше десь лазити або їздити, та, натомість, сидіти на місці та чекати коли прилетить ще набагато гірше..

Про авіацію.

Одного разу, як ми стояли в посадці біля Хрящуватого прилітав гелікоптер. Той МІ-24 зненацька вискочив прям з-за дерев на протилежному боці поля та худко наближався до нас. Ми всі дуже зраділи тій підтримці – бо як правило кількісна перевага арти завжди була на стороні кацапів.

– Ура! Ура! То наші! Зара як дадуть сєпарам просратись… – ми, що дебіли, повилуплялись в бік наближаючогося гелікоптера. Але, на щастя, серед нас був один досвідчений Афганець що блискавично кудись чкурнув і за пару секунд вискочив поперед нас на поле та почав істерично махати прапором! … Гвинтокрил якось непевно притормозив, повернув в бік а потім скинув НУРси кудись в пусту посадку позаду нас… Що то було? – ми та й не зрозуміли. Але той гвинтокрил більше не прилітав.

Казали що генерал авіації на той час просто морознувся і не брав слухавку мобільного телефона(ну принаймні то так ротний сказав). Тому хоча авіація це сила – піхота царіца полєй)))

Про Рокенролл…

Все може набриднути! Навіть стрілянина! Навіть арта! От уявіть собі що ви живите в полі. Там же спите, їсте, справляєте нужду та нічого не робите. Ну майже нічого, окрім невеликих рейдів якщо пощастить, втикання в горизонт, чистки зброї та сонячних ван. Та біготні до окопів сомо собою. Але то все дуже набрида!

І ось одного разу терпець тобі уривається і ти кажеш:Та з-а….а-л-и ви!!

Та скільки можна!? Ну вже надцятий раз на день я біжу до того грьобаного окопу під свист підлітаючих мін, чи шелєст налітаючих гадів, чи свист арти..бляха я вже навіть ті нюанси розумію.

Хтось волає: Гради-гради-гарди на 2 години…от сука шахта Самсонівська прокинулась!

Бабах-бабах десь на 9ту годину від нас, в кукурудзі, лягають перші одинокі два снаряди… пауза…ну все, бляха, зара почнеться – пристрілюються!

Та шо ж вам не сидиться! Лише 10 ранка хоч перепичили б після сніданку… Розливаючи тіко приготовану цикорієву каву стибаю в окоп заливаючи комусь свій сніданок за комір … Одночасно в чашку насипається земля, що сунеться з брустверу… от, сука і поснідав!
Татататата – десь позаду лягають гради. Затихло.

Цікава річ – після артобстрілу як і після сексу завжди хочеться запалити, навіть тим хто не палить чи кидає.

– Наче все!

– А чо так мало? Только пол пакета положили..

– Так жеж ранок! То єсть єщьо нє вєчєр!

– Ага – далі буде,.. гии – хтось нервово сміється.

От уявіть собі шо ви ту процедуру матє робити багато разів за день. Кожен день. І ніч теж. А для того всього є спеціальна людитна – суслік. Суслік є кожен!.. але по черзі. Чергування по дві години. Ти маєш сидіти на ящуку з під снарядів та дивитись на горизонт, наче та вищезгадана тваринка. Звісно тебе може причамбелити снайпер..але він й так може тебе причамбелити по дорозі у сільмаг…але палити в ночі краще в кулак а їздити щонайшвидше! От той суслік сидить і дивиться на горизонт поки десь там не починає полихати свєтомузика із наприклад бабахами якщо то міномети…або завиванням якщо то гради. І потім вже життя усіх залежить від розторопності сусліка! Тобто він має несамовито проволати: «ГРАДИ!» чи просто «ВИХОДИ!» «на три», «дві» чи сіко там годин. І тоді вже всі розуміють що то, або як звичайно із Самсоновської…або щось нове. Тобто абізяни десь вилізли в поле на нову позицію і намагаються відправити нас до Вирія.

Але, незважаючи на ті нюанси, всі мають хутко с…увати по норах.

І так цілий день і то нєхіло задовбує. Бо, по законах підлості, все те відбувається саме в той момент як ти тіко зібрався попоїсти та набрав собі повну міску чогось смачного та гарячого..або тіко зробив каву, або тіко всівся посрати в кукурудзі (в кукурудзі найстрашніше – бо загинути без штанів в такому пікантному становищі погодьтесь – глупо!) або…коротше завжди в самий не слушний для того момент! Ну якщо взагалі може бути слушний момент для сидіння під артобстрілами!

Але, за якійсь час ти звикаєш… Ти вже не боїшся! Люди ніфіга нє кораблі, як казав Скрябін! Люди то таргани! Кажу я вам! (звикають до всього)…І ти навіть інколи так задовбавсі, що до окопу йти ліньки. А пішло воно все!- кажеш собі. Та волшєбний копяк командира допомагає опанувати відчуття властного безсмертя та змушує нести свою сраку разом із всіма до ями.

Але найцікавіше вночі! Бо по перше виглядає велично. По друге коли тебе будять то завжди має більший ефект. В ночі найкращі vip – місця то вздовж окопу. Бо, якщо шо, не треба бігти! Ти лише маеш одним рухом скотитись та відразу згрупуватись, бо зара хтось важкий може сплигнути прямо на тебе. Ріта звісно спить прям о поруч із окопом – бо навколо джнтьмєни – тому першою в яму зпихнуть її а потім вже стрибнуть самі.

Ось один із томних вечорів на титані.
Смєркалось. Ми наслоджуємось величним видовищем сідаючого за лісосмугу сонця та останніми червоними промінями на сірій землі. Запиваємо цикорієвою кавою та пітбулєм коктейль «красная шапочька» та ведемо «нєтороплівую свєтскую бєсєду» щодо східного мистецтва та його впливу на європейський містицизм Юнга, професора Еванц – Венца та Реріха…Одначе. Бесіду безцеремонно припиняє галасний крик:
Гради -гради -гради…, колєгі – знову чую команду сусліка – Бєрії

Всі біжуть..та не я…бо я вже за…всь за сьогодні туди – сюди -туди сюди бігати!

Та пішло воно все…піднімаюсь та гордо, не втрачаючи власного достоїнства, йду у повний зріст аж цілих п’ять метрів до порожнього бліндажу (його не дуже люблять бо хтось сказав що ті бревна замість стелі можуть привалити…), залажу вимащую під голову шолом, але подивившись на непевні колоди над головою таки натягую його на голову…вимащуюсь, надягаю навушники та врубаю на телефоні плєєр.

Одночасно з тим лягає перші пару снарядів…охх… ну зара почнеться! Ті обізяни завжди так роблять – спочатку кладуть пару щоб пристрілятись, а потім, після коригування залишок(мінімум пол пакета..але як правило пакет..чи навіть два з двох різних машин але в одну точку щоб створити більшу щільність, а за пів години можуть туди ж добавити щей 152 або 120…як раз тоді як усі повилазять дивитись наслідки обстрілу)

Грає AC/DC – hell bells.

Вступний бій набату якраз співпадає із виходами арти – спалахами десь на обрії за лісосмугою на тому боці поля…навіть цікаво що на цей раз? Звісно за смачними гітарними рифами Ангус Янга я не чую свисту на підльоті… АЛЕ якій же крутий 3D та real bass boost ефект створюють баси що їх вибиває з землі прильоти арти.. навіть колоди що складають стелю тієї нори, здається, підскочуюють в такт музиці. Епічно! Грандіозно! Дійснейленд відпочіва! Бляха муха – ті австралійці, певно, навіть не уявляють собі про що то вони ту пісню написали і як круто воно звучить в акомпанементі Д30 та градів…

Відчуття просто неймовірні – безмежний пофігізм, як чорна діра мого власного всесвіту ще й приправлений крутим музлом. Запалюю цигарку із думкою як же не пощастило моїм товаришам що в них немає плеєра…Ні все ж таки потрібно замовити волонтерам ще якійсь бумбокс – щоб тим усім шоу могли насолоджуватись побратими й теж…

Згодом 3D ефект закінчується, мобільник розряджається – всі вилазять, курять і наступає моя черга попрацювати сусліком. Палити тіко в кулак. Дивитись на зорі. Слухати жужання БПЛА, пересування десь ворожої техніки та блукачих танчиків вдалені і думати про сенс життя…Життя мать його так!

***

От цікава штука та еволюція!…Людині знадобились мільйони років щоб навчитись ходити на двох ногах, не їсти собі подібних та й взагалі підпорядковувати своє життя корі головного мозку, однак деградувати до тварини можна легко за якихось там 40 – 50 хвилин. Та на превеликий жаль в зворотному напрямку той механізм не працює!

Перший тиждень, а особливо перші дні ми брали масу полонених. Напевно ніхто із захисників духовних скрєп не очікувув від нас такої зухвалої атаки прямо по їх тилах! Тим паче ніхто не очікував того, що візьмуть оплоти місцевого сєпаратизму Лутугіне та ще й Хрящувате (де лише донедавна проводились величезні сходняки місцевих сєпарів).

Слід зауважити, що на той момент власне сєпари то була горюча суміш, що складалась із: заїжджих відпускників – фахівців артилерійської, танкової, снайперської чи саперної справи із Кавказу, Бурятії, козячих станіц, та інших живописних куточків нєобьятнай матушкі расіі, «обіжених» місцевих мєнтов та інших силовіков, що пішли на пенсію, були звільнені за зальоти ( також тих хто боявся втратити власне тепле містечко за те що активно надсилали до Києва тітушок); Але то майже еліта! Рангом нижче були місцеві блатні мурли та інший шансонний контингент. А надійним грунтом тієї піраміди (і в буквальному сенсі теж)) була місцева алкошня та нарколиги що були звільнені із шахт після того як ті закрились…Та над усім тим, як духовні наставники, стояли російські військові консультанти (що мали організувати усе те шобло на вбивства українських громадян та розпил місцевих заводів).

Той факт що укропи майже оточили луганськ та щей перерізали автомобільне та залізничне сполучення із Росією нєхіло їм давило на сечовий міхур а також сигмовидну та товсту кишку. Простіше кажучи в середовищі сєпаров на той час панувала паніка та зрада… На мою не фахову думку ТО БУВ МОМЕНТ КОЛИ МОЖНА БУЛО ЗАЙТИ ТА ВЗЯТИ ЛУГАНСЬК ІЗ МІНІМАЛЬНИМИ ВТРАТАМИ!(але про то потім)

Драпали (закреслено) тактично відступали вони по одному та купками.. І по формі і по граждані на своїх двох та на машинах полями та трасою і всі в бік матушкі-расіі (тобто акурат через наші позиції)… Звісно, частогусто вони ставали жертвами замінованих доріг, а також наших блокпостів та дозорів. Перші дні було полонених дуже багато, бо великою звитягою, як ви розумітє ті маргінали не вирізнялись(чого не скажеш про відпускників та усіляких вєтєранів срср та росєї). Попадались різні. Навіть буряти – артелерісти ! Що прийхали самі на наш блок пост та вискочили на радість усім із словами: – Рєбята мі своі! Батальон заря! Артєлрісти!.. – було весело…

Й дєбіли обколаті купалами, котами та еполєтами(до речі блатні завжди першими намагались здати своїх поплічників). Ніколи не сумнівався що представники кримінального світу – генетичне сміття. Але й були і трушні упороті – що зі сльозами в очах, наче комуніст (з агітаційного фільму радянських часів) на допиті у хфашистів казали, що приїхали зі свого мухосранська захищати русь матушку да вєру праваславную от сіоністов негров амеріканскіх да гєєв з європи…(але то були здебільшо молоді та дурні жертви кісєльова)

Буряти розповідали про мізерну зарплатню вантажника в супермаркеті та важку іпотєку вдома. Середньостатистичний ополчєніц- то мужік, якого вдома не тримало нічого окрім прострочених кредитів, роботи охоронцем в місцевому супермаркеті та жирної як боров пропитої путінкою жінки, що пи…ила його за власну нікчемність коли той нажерався до чортів. Нереалізований, нікому не потрібний у власній країні (окрім колєкторів з кавказа що садять на пляшкі). І от такому мужику мухосранський військомат (місцева ячєйка козяков чи пламенні лімоновці) любязно пропонували простити усі борги одночасно за вступ до стройних рядів опалченцав! Участь в першій чи другій чеченській та ще бо зна де віталась! А найголовніше що пропонувалось – стати гєроєм наворосії за ЗП яку б він дома й за рік на заробив(але то на словах), та нарешті подолати відчуття власної нікчемності! Приємним бонусом було вбивство глупих укрів та мародерство! Ну поміркуйте як той мужик зміг би від такого відмовитись? Правильно. Ніяк!

Звісно то лише одна з категорій..однак найбільш чисельна. Там були й кадрові що приїжжали відточувати навички на дурних укропах і обіжениє після майдану бєркути та кваліфіковані альфачі місцевого розливу(що не гнушались розстрілювати своїх вчорашніх сослужівцев)…й просто ті хто хтів грабувати по законам воєного врємені. А також, звісно, маньяки, наркомани, алкоші, садисти, ублюдки різних мастей, в тому числі і романтики та інші нереалізовані в житті люди…Ті хто вирішив що війна то місце де воно може кимось стати та реалізувати свої будь які, збочені фантазії…

Та звісно треба сказати що навіть серед тих упирів мав бути якісь відсоток людей….як і відсоток упирів серед захисників України. Бо то є війна. А війна то брудна справа що пахне…ну ви вже знаєте…

Відношення до полонених було різне…Однак скажу що здебільшого наші хлопці поводили себе достойно. Й більшість жахів що розповідали про добровольчі батальони то є відверта брехня…але завжди є свої але. Бо (див. вище) то війна. А ротний Зола й взагалі забороняв будь які дії щодо полонених. «Війна моя, гріх не мій» то його слова в ті дні. То також факт.

Різне бувало але я так вважаю – твоя людяність проявляються там де ти можеш безкарно стати звірем, та лишаєшся Людиною. Там, де від тебе залежить чиєсь життя. Саме в тій ситуації коли перед тобою людина, і ти можеш із нею робити все що завгодно, і тобі за те нічого не буде і виявляє те насіко ти людина чи тварина. Винищувати ворога то є обов’язок – а насолоджуватись вбивствами то збочення.
Чимось ми таки маємо відрізнятись від орди або… інакше за що ми воюєм? Саме непроявлена жорстокість є мірилом людяності. То вже моя власна аксіома. Але в кожного правда своя. На істину не претендую…

Буває різне. Інколи знайомі тобі люди перетворювались на звичайних тварин…і цікаво те, що у зворотній бік вони вже перевернутись не могли. Виключено. Деволюція пряцю лише в одному напрямку…ставши твариною до людини вже не навернешся…Хоча ще треба додати, що найбільші звірства найчастіше відбуваються вже в тилах! Бо на 0 (як то зараз кажуть), на передку, ті люди що там знаходяться рідко опускаються до справжніх звірств…Бо цілком зрозуміло, що завтра ти сам можеш опинитись в подібній ситуації.

Тоді всім було ясно що Айдарівець то не просто смертний вирок – то вирок на мученицьку смерть від тортур(тому всі й тягали еФку для себе). Але якщо ви думаєте що в мрачних підвалах та катівнях відбуваються найганебніші речі – ви помиляєтесь! Найбільш збочені звірства завжди відбуваються саме в тилах – і чим далі тим гірше! Там, де ті уроди що очкують воювати як чоловіки на пєрєдку…доводять самі собі свою крутість через приниження полонених, а найкрутіші та найцинічніші звірі роблять свої справи навіть не в підвалах, а високих кабінетах за горнятком кави на величезних дубових столах за допомогою лише папірця та ручки. Але то звірі і до людей воно не відносяться… Вважаю вартим покласти все життя на те щоб виловлювати та ізолювати ту мерзоту навіть після війни, навіть незалежно від боку на якім вони воювали. Бо людина має лишатись людиною. Амінь. Але то лірика. Вибачте не міг про те не написати.

День за днем ми жили на тім Титані. Час від часу змінюючи друг дуга на передку, їздили до аеропорту та Лутугіно, де нас завжди закидали питаннями ну що там як? Тримаємось? Пили цікорієву каву та ховались по окопах. Хлопці розвідники ходили в дозори, Докі лікував, а ми із колєгами вивозили 300 та 200, чергували на Хрящуватом та як завжди займались нічим. Одного разу навіть зробили разом із Ладою невелику операцію якомусь десанту. Романтично про свічах. Потім отримали нагоняя від Докі за те шо те робили в польових умовах…але десанту пощастило – він отримав дрібноосколкове – та за день поїхав до справжніх лікарів. Час тягнувсь як якась жижа повільно і нудно. Особисте я кожне завдання сприймав як дар Богів від тієї скуки.

Сєпари, як і раніше, дотримались прийнятої, своєї улюбленої тактики «розвалити ті села к хєрам здалеку артой»…

Місцевому населенню (тому що лишилось) все більше доходило що осовбодітелям рускаго міра глибоко чхати на те, що окрім нас в тих селах лишились ще й діти жінки та похилі люди. Тому вони із завзяттям олігофренів рівняли із землею ті села з оточуючих висоток. Місцевим було сцикотно але від того нас вони не любили ще більше… і навіть наша присутність разом із ними не могла бути доводом в бік того що їх села руйнують саме освабадітєлі а не хфашисти-бендерівці. Та незважаючи на ненависть – брати в нас їжу та просити про допомогу вони не цурались…Місцеві. Здебільшо полусєпари. Я їх так називаю(але бувають виключення). Спочатку ті в кого були машини виходили колонами – обмотавши автівки білими прапорами з наволочок та простирадлів. Але потім та тєма заглохла.

Поки ми воювали із сєпарами було не до біженців..але коли протистояння перейшло в позиційні бої – брати росіянє вирішили чи то показати хибність евакуації саме на Укераїнскі території, чи то покарати «зрадників» за «ахвисукідоукроповс.», А може й взагалі влаштувати шоу для одного із своїх найобєктивнішіх в світі телеканалів. Тому почали влаштовувати охоту на біженців.

Згодом таки сталась трагедія – один мій товариш вирішив провести просвітницьку роботу серед населення – тобо просто пояснити людям що чим довше вони лишаються в селі дим менше в них шансів лишитись живими. На біду саме в той день приїхав ЗИЛ із БК. Хотіли як краще. Тому й запропонували тим в кого вже немає сил потерпати від російської арти та жити у власному подвалі евакуюватись вже зараз.

Бо той ЗИЛ йшов на аеропорт. 17 чоловік посадили на відкритого (!!!) борта того зила серед них були дві дівчинки десь 6 та 4 рочків…На той час того блокпосту в лісосмузі на повороті на грунтовку, що ми жили на початку, вже не було (бо не було кому його утримувати – з кожним днем людей ставало менше) тому ті дороги просто проскакували на козацькій вдачі. Так ось людей загрузили до того ЗИЛа – військовий водій (мабуть єдиний військовий що був в тій машині) сів за кермо та вони поїхали. Та як тільки вони відїхали на 500 м із села та звернули в поле (прямо на місці бувшого блокпосту), якісь нелюд вийшов з кукурудзи да вшмалив впритул по тому ЗИЛу чи то зі шмеля чи то з рпг…. Живими лишгились тіко мати із двома доньками (40% опіків тіла) та один чоловік…із 17… Та тварина не могла не бачити що стріляє по цивільних.
Наступного дня було вирішено організувати евакуацію останніх мешканців. На той момент в селі вже кожен другий будинок був розбомблений. Хлопці мешкали в клюбі в подвалі. Та то ж є армія. Слабоуміє і отвага наш девіз. В даному випадку більше було слабоумія.

Тому десь на аеропорті десанти з 80 ки знайшли та привели до ладу жовтого Богданчика, обвішали його білими простирадлами та щей обліпили червоним скочем. Далі з метою таємності операції дві години вели перемовини по рації генерал з аеропортом аеропорт із титатном титан із хрящуватим…і так далі…ну певно шоб усі аж до маскви були в курсі що ми сьогодні будемо місцевих вивозити. Коли то всьо обговорили про «коробочкі» «бєженцев» і «з хрящуватого на аеропорт», коли сєпари вже підготували мінометні розрахунки та пристрілялись по дорозі, та й думаю вже й якісь лайфньюз підтягшнули – щоб потім показати звєрства хфашистів. Командування вирішило що то є самий слушний час робити евакуацію. До нас на титан припер на тому Богданчику водій – десантник, до нього зголосився Гусар зі 128 (зі словами що задовбавсь пацанів своїх втрачати то поїде сам) та я як санітар – провідник, більше від скуки та мотивуючи тим що куди їхати знаю тіко я. то й поперли на тому Богданчику втрьох…

Ви колись їздили влітку по полових дорогах..там така пилюка позаду підніматься що за кілька кілометрів видно…ну той почалось…ми їдемо а по нас то сліва то справа міни лягають аж в яйцях щикотно… доїхали ми до того села. Там наші пацани вже того народу зібрали чоловік тридцять – всі із сумками сваряться між собою…хто із лісапдом хто з баулами, людям місця немає а воно із трьома сумками лізе… найцікавіше що там була одна родина із двома доньками десь років 3 та 10 – так ті взагалі без речей а ті кляті пєнсіонери глотку один одному за чмодан рвуть…і пофіг шо рідній сестрі місця немає… Одно слово луганда та руській мір. Люди…такі іноді звірі.

Вирушити ми не могли години ізодві, бо опоненти розуміючи що в селі десь зібралися місцеві намагались утнути ще одне «воєнноє прєступлєніє каратєлєй» за допомогою 120 мінометів. Людей завели перечекати ту діскотєку в підвал клюбу.

Цікава річ. Світ тісний – там я зустрів хлопця із 80 ки з яким були на Майдані разом у 9 сотні…деб ще зустрілись?

Та час від часу ми забігали в маленьку прибудову де був вхід до підвалу який ми ділили разом із парою переляканих псів, що так само як і ми ховались там від обстрілів. Та після одного розриву той пес заскулив та вкусив мене за ногу! Певно тим самим він вислов своє відношення до військових загалом, що прийшли до його села і тепер своїми вибухами заважали тому цуцику товкти сучок та безтурботно лизати яйця на сонячній галявині…

Я, розмірковуючи про верогідність злапати сказ, та те як би це було тупо саме за наявних обставин, від гріха подалі від собак, спустивсь до підвали. Підійшов до тієї родини і глянув на ту дівчинку 3 рочків…дома мене чекала така сама віком донька…Хотілось якось заспокоїти ту родину. Але дівчинка дивилась на мене такими дорослими оченятами що ставало страшно. Я знайшов десь у броніку барбаріску (що тягали ми із собою щоб перебивати голод та мерзенний вкус дешевих цигарок) та запропонував дівчинці… а вона, прикриваючи свою голову руками та пригинаючись від бабахів на дворі, так по дорослому подивилась і відповіла:

– Потім! (тобто зачекай дядя – зараз вони відстріляються і тоді поспілкуюмось)…

В мене забракло слів.. та я пішов до собак палити…

Десь за пів години затихло ми вивели людей та погрузили до автобусу. Я обрав набільш жирних та сварливих бабок та посадив їх від вікон в надії що їх тушкі може захистять дітей від осколків! За ними посадив батьків тих дітей а саму дівчинку попередньо прикривши власним броніком між собою та батьками…вдома мене чекала така сама мала, навіть чимось схожа.

Та із молитвою вирушили…

Виїжджали з села під звуки одурілих автосигналізацій… Хлопці свої та віджаті машини ховали за селом у посадці, бо не без причин боялись що в селі ті машини дуже скоро перетворяться на підсмажений металобрухт – а техніки хоч наступати хоч відступати окрім тієї не було!…Але за старою ковбойською традицією коней друг другу не довіряли. Саме тому усі машини були поставлені на сигналізацію і, звісно, під час обстрілів починали дико волати(а в ночі ще й мерехтіти). Та волаюча автостоянка в полі дико доставала сєпарів, і вони ще із більшим запалом намагались в неї влучити. На щастя жили усі далеченько від неї)

На нашу вдачу водій -десантник виявився ще тим гонщиком, обратно поперли не по дорозі а прямо по ріллі навпростець, мимо волаючих машин, тому змогли минути тих мін що лягали по нашу душу на дорогу в районі ще вчора підбитого ЗИЛа. Я певно ніколи в житті так не молився…не за себе а за ту малу що сиділа позаду мене…та Слава Рідним Богам ми таки без втрат але на трьох колесах доперли до Тітана. Я попросив батьків тієї дівчинки подзвонити до мене додому щоб сказати що зі мною все гаразд(бо звязку в нас не було вже більше як тиждень та мої рідні певно дуже хвилювались)…Однак, як виявилось згодом ніхто так і не подзвонив…але я за те не ображаюсь…Люди вони такі…люди..

Та із того часу я назавжди зрозумів що в будь яких обставинах можна лишитись людиною….й так само в будь яких обставинах дуже легко перетворитись незворотньо на звіра. Амінь і да буде так.

Далі буде.