Історія від волонтера: прихили голову, зараз будуть насипати

14446122_842476572553040_7683123942146306146_n

Волонтерка Ольга Валянік розповіла про людську байдужість.

Випадок вона описала на своїй сторінці у мережі Facebook.

«Байдужість, що калічить наших захисників, або бордюр, цигарки і портвейн.

В 18.00, повертаючись додому, вирішила пройтися одну зупинку пішки, щоб насолодитися вечірньою прохолодою. Цікаво, що вибрала дорогу не зовсім звичну для себе.

На бордюрі, за великим природнім насипом, на землі сидів чоловік у військовій формі. Не молодий, лице вкрите зморшками, а руки схоже “люблять фізичну роботу”. З чорного пакету діставав пакет із вином “777” – портвейн. Видно, що чоловік сидить уже не першу годину: під ногами недопалки та декілька пустих коробок від все того ж портвейну.

“Доброго дня! У Вас щось трапилося? Можливо потрібна допомога?», – питаю я.

Назвемо чоловіка Володя (справжнє ім’я та бригаду називати не буду з етичних міркувань).

Чоловік розповів, що тільки повернувся із зони АТО. До Луцька приїхав у своїх справах. Сам живе неподалік міста.

Володя зовсім без грошей, куди подівся гаманець -пояснити не може.

“У Вас є якісь знайомі в Луцьку?” – питаю.

Володя знизує плечима і питає мене: “А кому я тут потрібен?».

Каже, що немає як добратися додому і подзвонити нікому.

“Там я був потрібен. Тут я ніхто. Сиджу уже давно, бо навіть не знаю, в яку сторону йти. Доцю, ти перша, хто підійшла”.

Сідаю з ним на бордюр і думаю кому б зателефонувати за допомогою, адже наш автомобіль не на ходу, а грошей на таксі йому дати у мене немає. Та й негоже якось чоловіка відправляти з таксистом додому в такому стані.

Олександр Ніколайчук (Oleksandr Nikolaychuk) за 10 хвилин знайшов, хто завезе Володю додому і не буде задавати запитань, а просто допоможе.

На бордюрі сидіти холодно, але діватися нікуди.

“В мене є УБД. Хочеш подивитися? Я в Іраці воював. Тепер за Україну воюю”, – розповідає Володя, потягуючи цигарку.

Каже, що жінка пішла, живе з батьками.

Розповідає про обстріли і про побратимів на Сході.

“Там у нас є патрони. Ми стріляємо. А тут я сиджу на асфальті і просто п’ю. А що ще робити?», – розповідає чоловік.

Люди просто проходять повз. Деякі підозріло зиркають, хтось з осудом киває головою. Більшість взагалі обходить стороною, з острахом поглядаючи на нас.

Бордюр, я і Володя, портвейн та цигарки.

На вулиці темніє, і Володя звертає увагу на це.

“Темно стало. Доця, може не треба мене тут глядіти? Я от трішки ще посиджу і піду пішки”, – каже.

“Та сидіть вже. Зараз за Вами приїдуть і завезуть додому”, – переконую чоловіка залишитися.

Сидить, мовчки хилить голову і каже, що йому соромно. Соромно, бо випив лишнього і взагалі “чого чужа дитина має мені допомагати”.

Руки тянуться до пакету із вином.
Кажу йому, що уже вистачить, скоро буде вдома. Переконую, що немає сенсу в випивці.

Не чує. П’є.

Раптом зривається і кричить:

“Прихили голову, зараз будуть насипати…”

Приїжджає Igor Korets і забирає Володю, везе його додому….

І от я зараз маю непереборне бажання, щоб ті, кому байдуже, які не змогли навіть запитати, чи в чоловіка все добре, відчули хоч щось. Відчули сором. Відчули, що у нас в країні війна. Що хлопці повертаються, і з ними треба працювати.

Психологічну реабілітацію потрібно проводити з населенням. Це їм потрібно реабілітуватися від небайдужості і перестати жити в своєму світі.

Я проклинаю усіх, хто живе в рожевих окулярах і каже, що війна його не стосується.

Я ненавиджу людей, які проходять повз чуже горе.

Я ніколи не пробачу чиновникам, які “вбивають” таких чоловіків.

Володя певно уже дома спить, а я хочу цигарку, бордюр і портвейн….

P.S.Шкода, що більшість друзів, які є в списку моїх друзів на Фейсбуці, цілком адекватні та небайдужі до чужої біди люди. Хотілося б, щоб цей допис прочитали категорія людей “моя хата з краю”.»