Як «Айдар» ворога воював. Спогади медика батальйону (част.3)

1

ВАР продовжує публікувати спогади медика батальйону “Айдар” Андрія, позивний “Плохіш”, про операцію, під час якої українські військові штурмували селище Хрящувате, та події, які сталися після неї.

Ці спогади він опублікував на сторінці у Facebook.

Публікуємо їх без змін і правок. У тексті присутні нецензурні слова.

ЧИТАТИ ПЕРШУ ЧАСТИНУ

ЧИТАТИ ДРУГУ ЧАСТИНУ

Ч.3.

 

Не знаю як у вас, а в мене кожна подія вжитті асоціюється із якимись запахами, звуками, відчуттями, емоціями тощо. Особливо із запахами! І якщо, коли небудь (якщо пощастить до того дожити), мене спитають онуки що таке війна я відповім – то жахливий сморід!

Для мене війна це той пил на зубах, піт перемішаний із брудом, запах пороху, запрілих ніг, свіжого м’яса та дешевих цигарок, а ще … той жахливий, не на що не схожий солодкуватий сморід. Сморід який вивертає тобі все нутро і від якого темніє в очах. Як на мене то до всього можна звикнути…але не до цього! Навіть якщо ти вже багато раз то відчував, тебе все одно буде вивертати. І ніякі цигарки/м’ятні цукерки/респіратори не зможуть перебити той сморід… Ніби вся людська природа десь глибоко, на генетичному рівні протестує проти того кошмару.

Це абсолютно неможливо пояснити чи передати тим хто того не відчував…і так само неможливо забути тим, хто відчув то на собі. Цей кошмар буде з вами навіки й вічно. Він буде переслідувати вас завжди. Навіть вдома. Навіть уві сні. І цього вже не змінити – з цим можна лише зміритись. Певен наші всі зрозуміли про що я… але для цивільних пояснюю – це про 200.

Річ в тім, що після перших кількох днів багато людей просто не знайшли! Усі розуміли, що шанси знайти живими тих, хто зникли мінімальні…але сподівались й не вірили у гірше. Бо так буває, що людину поранили та хтось інший її евакуював, чи хтось поїхав за бк, акумами для рацій, водою, супроводжувати якихось волонтерів-журналістів не попередивши. Різне буває…

Поки велись активні бої було не до того, то й не шукали. Та на третій день після відбиття атаки москалів народ почав шукати зниклих. Так знайшовся (Царство Небесне тому Воїну по його Вірі) Філіп. Так знайшлись і інші Царства Небесного їм…на той час вже йшла третя або четверта доба як загинули хлопці. Жара була під 40 в тіні…

На ранок на наш блокпост прийшла машина за 200. Тими, що привозили сюди за пройдешні дні. Тоді разом із нами на тому блокпості був Артур, хірург – волонтер, що напросивсь із кимось з бойовиків на той рейд.

Вирішивши показати власні професійні навички він схаменувсь, взяв пакети та діловим шагом зі словами «щас я покажу вам как ето дєлаєтся» впевнено попер в бік наших хлопців, що віддали душу та життя за Україну. Підійшов… Відкрив плащ намет що накривав 200…Шарахнувся… Та таким же діловим шагом попер в зворотному напрямку із словами «нєт я такоє нє могу»…Дійсно того ніхто не може…але комусь то треба робити. Тому нам, разом із Ірою (дівчина, що була в якійсь із груп санінструктором) прийшлось робили ту роботу. То був жах. Вірніше тіко його початок.

Десь за пів години прискакали ще хлопці з поганими новинами і махаючи стволами вимагали, щоб ми десь за селом підібрали загиблих. Всі були дуже знервовані, але й ми то не дуже хотіли робити, бо заставити пережити себе те знову не так то просто. Але хтось же мусить…
Тому ми із Артуром всілись в нашу буханку (Артура я посадив за кермо, бо на той час ще комплєксував водити той агрєгат) та поїхали до Золи. Хлопці в селі радо нас зустріли. Напоїли якимсь компотом. А воїн із позивним Бубєн похизувавсь пораненням в щоку (куля просто черканула по щоці, оставивши опік – буває). Очікуючи слушного моменту, ми перекурили з тим же Бубном та ще одним отаманом – Прапором. Розслабились та попивали собі каву в тіньку, що її нам приготували хтось із гостинних дівчат.

Слід зауважити, що після попередньої невдалої спроби вибити нас із Хрящуватого і деблокувати трасу, ворог змінив тактику. Москалі, донскіє кізяки, буряти та інша нечість передумали «Лєчь костьмі в бравой атакє» та застосували улюблену тактичну схему москалів- тобто «розхєрячити, то село вщент разом із хатами, клюбом та місцевими мешканцями здалеку артой» одночасно із «полювати снайперами». А вже згодом коли підступним Укропам та хфашистам ніде буде ховатись, та якщо там ще хтось лишиться живий, «побєдоносно» зайти за спинами місцевих маргіналів, що їм дадуть один обрєз на трьох! (а раптом там ще хтось лишився – хфашисти вони такіє підступниє). Славниє традіціі арміі рускай! А традіціі нужна чтіть. Амінь.

Ми вирушили за 200. Першим ми знайшли Філіпа за хатами біля яру – він загинув від того що поруч рванув БК в Бехі…зібрали та поклали до буханки…ми думали, що то є жах…але насправді на той день нам ще приготували рідні Боги.

Оскільки нас знову вирішили посипати мінами ми повернулись до наших знайомих. Хлопці вже обжились в якісь хатах та преспокійно чистили якусь курку та варили каву. Гуляли по вулиці. Їли кавуни та перманентно намагались оживити кинутий кимось гарнюній білий джип. Джип був оснащений якоюсь модною сингалкою! Тому у нерівній схватці із інженерними та хакерськими навичками воїнів постійно, падлюка, перемагав. Після безлічі спроб знов прибувших спеціалістів, проводи з-під керма стирчали наче та борода. Раз за разом, ніби глузуючи, джип продовжував нахабно посміхатись вузьким розрізом японськіх фар з безрезультатних спроб його завести. Але дарма. Згодом він згорів бідолага…а йому ще б жити й жити і возити воїнів і підставляти свої задні сидіння для «демографічних» звитяг. Однак не судилося. Безславно здох.

Попиваючи каву та розкурюючи папіроси, ми час від часу стрибали в окоп під команду «ОЧКУЮТ ВСЄ» на голови та під матюки тих, хто туди встиг запхатись раніше нас. Після всі дружно реготали. А потім ще й матюкали наших артилеристів – рахуючи отвєтку по три снаряди у відповідь на десяток російських. Влучний постріл наших артилеристів завжди супроводжувавсь криками «Айдар акбар дорогіє росіянє»… що, мало наводити ще більшого жаху на сєпарів. А вони нас таки боялись. То факт!

Село було взяте кількістю 125 чоловік проти майже 400-т (як вони то самі кажуть в своїх документалках) а утримувалось ще меншою кількістю – в останні дні там і 50 ти не нараховувалось…(цікаво, щоб на це відповіли прохвєсіонали військової справи та ті хто зараз поливає наш бат лайном).

Та й получивши по зубах вони більше не наважувались на лобові атаки…принаймні до дня незалежності…але про то потім. І якщо хтось скаже що там були лише ватниє ідіоти з Луганська – тобто «шахтьори і калхознікі», то я до того розумника запитаюсь – а звідки в тих «шахтьоров» взялись «АС ВАЛ»и – що автор особисто грався, як трохфеями наших хлопців?

Цікаво що на тому всьому фоні абсолютно інакше виглядали ті молоді хлопці із 24, що були із бронею прикомандировані до нас… бо якщо по наших дядьках Золі, Гуцулу, Прапору, Самураю, Лєону та іншим «старпьорам в очах тих 20 – 25 ти річних воїнів» виглядало так, ніби все життя вони прожили в такій дупі! Аскольд взагалі натягнувши гонорові білі тухфлі із длинними носами розходжував по вулиці та теоретизував щодо концепцій гібридних воїн (чим викликав непідробний подив танкістів). Натомість контрактна молодь регулярів видавала себе вилупленими від «вкрай некомфортної ситуації»(щоб не сказати обсєру) очима! (я певен що зараз ті хлопці справжні «пси війни»… але тоді було так). Що не говори, але кращі солдати за 40… то факт. Але бувають і виключення. Як сказав мені один чолов’яга років за 60-ть, я смерті не боюся – я багато грішив та хочу гідно закінчити… Й таке буває.

Одначе довго реготати не прийшлось. Затишшя так і не настало, а хлисткі звуки СВД якби вказували на те, що хтось із братніх росіян вийшов пополювати на «дурних Укрів». Рація Золи зашипіла про якусь колону, що насувається (але не ясно яку і звідки – тут усе було як на майдані з бєркутамі і штурмом, тобто щось відбуваться а що і де не зрозуміло…). Тому нам із Артуром було наказано хутко мотнутись за село (теоретично в бік насуваючоїся колони), щоб забрати 200. Артурко від такої перспективи та сонця зовсім розомлів, та й я так само, не відчував великого ентузіазму до тих героїчних дій… але знов.. комусь же треба.

То ми й поперли. Матюкаючись та обливаючись потом, ми упакувались в бронікі та каски, стиснули зуби та ягодиці і рванули за село в зазначеному напряму. Інше не буду описувати, бо то був суцільний жах, десь по піску хлистали кулі з гори (не думаю що нас хотіли покласти – скоріше за все просто хтось розважався), а ми разом із Артуром витягували з кувєту хлопців до буханки. Мізки вже не варили. Робили автоматично зжмуривши очі та ригаючі. В мене від того вилетів диск з хребта та напроч злетіла кукушка…якось ми погрузились та вирушили… їхали висунувшись із вікон кашлюючи та блюючи на ходу… і на снайперів та інше вже було абсолютно пофіг.

Десь біля нашого блокпосту нам помахали руками – типу вйо… звідси на Аеропорт. І ми погнали. За ті дні я зненавидів той шлях на Аеропорт бо мотався по ньому кілька разів на день і навіть зараз із закритими очима можу описати кожен чагарник та поворот. Та дорога не була ні нашою ні їхньою, а перспектива полону змушувала постійно тримати еФку на поготові…але в той раз все було пофіг, висунувшись із вікон ми глотали пилюку разом із димом дешевих цигарок та намагались тим побороти природну фізичну відразу до смерті. Марно.

Іноді я мрію… Я б дуже хотів, щоб ті люди, що відповідають за розв’язання воїн в зручних кабінетах із мозаїчним паркєтом, ковровимі дорожкамі та хфайними секретарками. За планування операцій в гєнштабі, за національну безпеку, та ті що знаходять у війні економічний зиск і навіть тим її обгрунтовують…, щоб ті тупі ідеологи, які не чули жодного пострілу в своєму житті, та розповідають про звитягу та героїзм, посилаючи на смерть чужих дітей ,хоча б раз відчули той сморід 200, щоб вони уважно подивились до чого призводять їх «войнушкі». Щоб кожен, сука, генерал відчув ціну тих креслень на картах в штабах, а кожен СБшник ціну власної халатності, щоб кожен обиватєль, що обожнює військову романтику та теоретизує в себе вдома на дивані нюхали і ригали, ригали та нюхали…але то все мрії. Марно. Нічого нікому не доведеш.

Вигрузивши 200 на Аеропорті та передавши Юрі їх документи ми перекурили та дізнались, що мене вже кілька днів шукав мій командир Докі. Що він знаходиться на півшляху від Аеропорту до Хрящуватого на позиції «Титан». Ми вирушили до нього.

Насправді то було справжнє щастя в тому бєдламі знайти своїх! Нарешті я зрозумів що то за люди мені махали здалеку по кілька разів на день, коли я проскакував той поворот, та від гріха подалі нажимав на газ і знімав із запобіжника свою сучку… І взагалі офігенно, що я не пальнув в той бік, бо там у хлопців стояла ЗУшка якраз націлена на ту дорогу та поворт. А ЗУшка, то вам нє шо попало! То моща!

Вислухавши тіраду матюччя від командира, що він висловив мені від щирої радості від того, що я живий та знайшовся я дізнавсь ,що мої колеги теж нєхіло розважались усі ті дні. Виявилось, що в пилу пересуваючоїся колони в них закипіла спочатку одна буханка, потім вони її взяли на буксир другою і «Бінго!». Закипіла й друга! Однак в Айдарі як в піратів – тих хто лишивсь не чекають(жарт). Просто то був день штурму й було не до них. Тому хлопцям пощастило, що те все трапилось поблизу із «Титаном» – позицією серед поля хлопців з героїчної 128 гірсько-піхотної бригади. Як я зрозумів останні й приволокли заблудлих Айдарівців до себе.

Навіть не знаю кому пощастило менше – мені чи їм. Бо в перший же день, коли ми спокійно спали у бункері, їх усіх на Титані накрило градами та артой, загинули четверо хлопців із 128… згоріли машини, Урал із БК (що стояв в кількох метрах від окопів та бліндажа де ховались хлопці) та ЗІЛ із провіантом. І, оскільки, та позиція була добре відома сєпарам – кошмарили вони її щоденно та за розписом.

Якщо чесно то на той момент я був вже не в собі, та й ходити було вкрай важко – бо тягати на собі бронік і розгруз (що разом важили кіл 30-40) із вилетівшим поперековим диском L5 та защемленими корінцем геть не комфортно. Психічний стан теж залишав бажати кращого. Оцінивши мій стан Докі дав останнє на той день завдання – я (як єдиний хто знав де ті наші позиції) мав відвезти туди свого змінщика – Лаврєнтія Павловича. Повернутись. Поїсти. Випити. Та спати.

Найцікавіше що в той момент я навіть забув що не вмію водити буханку – тому просто сів за кермо та поїхав к хєрам у то село. Насправді ми можемо значно більше ніж ми можемо уявити. Набагато – набагато більше.

Відвіз Лаврєнтія Павловіча, лишив його на тому блоці у лісосмузі та поїхав до своїх на «Титан». Як я вже казав про ту дорогу, її ніхто не любив! І тоді вперше я їхав там взагалі сам – однак обсєр кудись дівся – я просто їхав, дивився на випалені лани і думав ні про що, просто дививсь на палаюче сонце та ту прокляту землю. Пофіг на все. Їхав собі по троху і нікуди не поспішав. Раптом побачив в пилу на узбіччі прапор, що мабуть був на тій Бесі, що підірвалась на міні в перший день. Його так ніхто і не підібрав. Мені стало соромно за прапор. Тому я зупинивсь, підібрав і ще довго палив там серед поля спостерігаючи із пагорба на погорілий пейзаж та передмістя Луганська в далечі.

Страшно вже не було – було вже ніяк. Ті кілька днів змінили мене більше ніж десятиріччя до того. Таке буває… А той прапор і до сьогодні зі мною. Як оберіг.

За годину я повернувся на «Тітан». Але до тями я вже ніколи більше не повертався…мабуть, так само як і мої товариші, що були там зі мною, і що їм пощастило повернутись до дому…Айдар Акбар! Навіки й Амінь!