Як «Айдар» ворога воював. Спогади медика батальйону (част.2)

ВАР продовжує публікувати спогади медика батальйону “Айдар” Андрія, позивний “Плохіш”, про операцію, під час якої українські військові штурмували селище Хрящувате, та події, які сталися після неї.

Ці спогади він опублікував на сторінці у Facebook.

Публікуємо їх без змін і правок. У тексті присутні нецензурні слова.

ЧИТАТИ ПЕРШУ ЧАСТИНУ

 

Ч2.

Несподівано, але мої “літератури” прочитали багато людей, хоча писав я то усе лише для невеликого кола своїх “довбанутих” з метою підняти настрою ностальгуючим побратимам. Тому продовжую викладати. Кому не подобається – не читайте. Це лише моє бачення та не претендує на істину. За граматику вибачаюсь – в школі більше трійки з тих предметів не мав. 

Продовження.

Щодо надії.

Воювати можна лише поки вона є. Усе інше – фігня!

Ви програєте не тоді як драпаєте полями вночі в умовному напрямку на буханці яка тягне на тросі такий самий непотріб, і не тоді коли хтось каже що візьме вогонь на себе, та прикриє відхід ціною власного життя. Ви програєте коли втрачаєте надію. Така аксіома.

Насправді, вперед нас штовхала саме вона – надія. Із самого початку тієї афери (мається на увазі оточення Луганську) усі повірили, що ми дійсно воюємо і що ми дійсно маємо звільнити Луганськ від загарбників.

Нам так і казали – мовляв ви візьмете ті два населених пункти (бо ви ж, епта, окремий штурмовий батальйон!), закріпитесь, протримаєтесь там ну максимум дві-три доби, а потім(!!!) до вас прийде підкріплення – регуляри. Справжні військові з пушками та танками, смерчами, акаціями, гелікоптерами та іншим смертоносним залізом і будуть тримати ті позиції. Потім вам дадуть відпочити пару днів і вже після того йдемо на штурм Луганська!!! Ми повірили…

Більше того – народ так і збирався – на два – три дні максимум. Я наприклад взагалі нічого з одягу не взяв. Як був так і поїхав. Та й провіанту взяли так само – тобто майже не взяли. Дякувати Богу, мій командир був більш досвідчений і в то усьо не вірив, тільки скептично чухав бороду, мовчав і закочував очі, усім своїм видом даючи зрозуміти ,що то є Айдар і якщо щось може піти не так – обов’язково піде! Саме тому він узяв медикаментів та провіанту на днів десять щільних боїв! (завжди дивувався його інтуїції, яка не раз нам зберігала життя) Тямущий ком – запорука цілого заду (то теж аксіома!).

***

Переночувавши в бункері, ми із Ігором повернулись на ранок в Хрящувате. Там в лісосмузі, на знайомій нам трасі біля села, ми знайшли опорний пункт.

То було дещо середнє між сракою, блокпостом, автстоянкою та першотравневим пікніком. Тобто по суті то був блокпост споруджений за всіма фортифікаційними канонами, прямо поруч із газовою трубою великого розміру, з красномовною табличкою «ГАЗ!». Той блокпост мав захищати спини хлопців в селі та стратегічний поворот на грунтовку, що вела в Аеропорт. Виглядало то все як автостоянка на краю поля, куди ті самі хлопці покидали машини щоб було (якщо шо) на чім вертатись (вйо…ти). Особовий склад того укріплення складавсь із двох – трьох Айдарівських дівчат, дивної родинної пари що тягались разом із «утьосом» якій стріляв лише одиночними, та блукаючого Славіка – ЗУшника (без ЗУшки). Перманентно там з’являлись ще кілька бійців – що відходили метрів з триста від села, щоб попоїсти (посмажити шашлик з тушонкі на припертому з відкілясь кованому мангалі), чи до своїх машин, чи просто так от нєфіх робити у «розвєдку».

Другий день був не менш гарячий ніж день штурму, оскільки 14 серпня ворог намагався організувати контратаку та вибити нас із села. Річ в тім що та траса пов’язувала Луганськ із росєєю та була на той час єдиним шляхом постачання зброї аполчєнцам від братнього народу. Тому на розблокування «дорогі жізні» вони поперли і танками і особовим складом в такій кількості і складі, що якщо б ми то знали – точно б всрались…однак ми не знали тому й не всрались а таки дали їм по зубах.

Якось, коли двіж нас застав на підході у село та всі разом дружно вперлись пиками в ріллю. Ми почули що спереду веде потужний вогонь якійсь наш підрозділ – бо звуки виходів 82–го перемежовувались із кулеметними та автоматними чергами (відбувалось те в невеличких паростях акації на в’їзді) та супроводжувалось войовничими криками «Айдар Акбар дорогіє росіянє». Здавалось що там воює не менш ніж відділення із мінометним розрахунком… Згодом виявилось – що той концерт влаштовував один «чєловєк – оркєстр» на ім’я Корея.

Вкрай екстравагантний воїн – із корейським розрізом очей, довгим, заплетеним в косу волоссям, та вплетеним в неї орлиним пір’ям! Гармонійно доповнювали образ Бога Війни тєльняшка з портупеєю… Бог війни східного походження був родом із Луцька. (зрозуміло чому лайфнюз постійно волав з приводу іноземних бойовиків в наших рядах)

– Хлопці бляха, де ті мухи є? – якийсь чоловік із вилупленими очима та відверто западеньскою вимовою вискочив з кущів: – там отой! – чоловік від збудження робить колоподібні рухи та ще вилуплює очі в бік траси – танки!!!

– Он усі що є – хтось вказує в бік окопу де лежить їх кілька штук.

Дядько хутко стрибає до ями та починає чіпляти їх собі на плечі, потім вискакує з ями і вже майже зникнувши в кущах вертається:

– Чуєш, той, а як вони стріляють, бо, холера, я їх перший раз тримаю!!! – Дядько з цікавістю роздивляється ту трубу. Всі починають щось наввипередки пояснювати, але чоловік покрутивши в руках ту моцну зброю посміхається – Ааа, та тут інструкція є намальована! – після чого, так же несподівано як з’явивсь, зникає в кущах.

В той день багато наших загинуло. Ціною свого життя зупинив танк «сороковий», царства йому небесного! Були ще втрати – я вже не пам’ятаю хто саме, бо тоді ми просто не встигали витягувати і зробили за день знову три ходки до бункеру-госпіталю на аеропорту. На вечір таки повернувшись до наших позицій.

Я й далі не знав, що робити, бо про командира та свій колектив я нічого не чув, а ротний Зола – сказав щоб я від нього відчепився і робив те шо робив до цього.:

– Зола що мені робити!? – я таки знайшов ротного, але судячи з його вигляду йому було зовсім не до мене.

– Ти хто такий?

– Санінструктор, з Андрієм Докі приїхав, але …- я було хотів йому пояснити всю історію.

– Ти дохтор – от і лікуй..не і не зае…уй. – саме в цей час почувся характерний свист підлітаючіх «подарунків» від братнього народу.

– Міни! ОЧКУЮТЬ ВСЄ! – диким голосом проорав ротний, з чого я зрозумів що зараз саме час впертися мармизою в землю, як то зробили усі навколо та не займати заняту людину своїми екзістенційними проблемавми «щоменіробити»…

Слід зауважити що «ОЧКУЮТ ВСЄ» – то була дійно легендарна команда Золи (з його авторськими правами і франшизами) яка означала що тим залізякам що летять із російської арти абсолютно посрати на твою особисту крутість і звитягу! І що навіть якщо ти бувалий\досвідчений чи бухий в зюзю воїн, потомственний козак – характерник чи схиблений на контрстрайке страйкболіст, що краще за всіх все знає, бо пройшов усі левели «кол оф дьюті» – залізний осколок знесе тобі макітру або кінцівку незважаючи ні на що.

Айдар зразка 14 року був абсолютно унікальним середовищем, яке повністю відповідало військовому терміну «початок війни». Тобто: загальний безлад, величезне НЕ бажання воювати тих людей хто мав би то робити за своїми прямими професійними обов’язками, та величезне Бажання воювати тих, хто взагалі до того не мав би мати жодного відношення, усе це помножене на корумпованість та деморалізацію перших та фанатизм з дурістю других. За своєю суттю той Айдар був прямим продовженням Майдану, такий собі філіал Хрещатика зразка 18 – 20 лютого від профспілок до Бесарабки під прапором ЗСУ на теренах Луганщини. Зі всіма витікаючими звідси наслідками.

Ви б ніколи не знайшли в Айдарі звичайного рядового! Там просто не було рядових стрільців. Кожен третій був снайпером, кожен другий сапером, а розвідниками та штурмовиками взагалі усі підряд. Всі дівчата себе вважали не менш ніж хірургами першої категорії (звісно якщо не відносили себе до вищезазначених снайперів – штурмовиків).

– Чуєш Емка! Ти ж той, шурупаєш в медицині?

– Ну!

– А шо то в мене на шиї?

Емка – дівчина років 20 ти, красу якої можна було порівняти лише із масштабами «волшебності» її непересічної натури, а вона, я вам скажу, за тими показниками могла б дати фору половині бату взятого разом. Струнка чорнява татарка із темним курчавим волоссям та величезними демонічними чорними очима. В формі на десять розмірів більше, обвішана розгрузкою, гранатами, магазинами, ахтоматом та ножами та іншим залізом, що важило разом майже як вона сама.

Ема встає і з виглядом Амосова на консиліумі роздивляється шию та безапеляційно рапортує – то ліпома – жировік – треба оперувати!

Боєць вражений словом «ліпома» тупо киває, а та поціновувачка хірургічного мистецтва, поки пацієнт не встиг передумати, хапає ніж, піджарю його запальничкою та завзято починає колупатись в шиї нещасного. Потім поливши перекисом і заліпивши пластирем, з почуттям виконаного обов’язку каже:

– Все! Заживе як на собаці!

Як то кажуть в нас було кожній тварі по парі – морпехи, десантники, спцназівці, бойові плавці та спеціалісти зі всіх бойових мистецв разом узятих (ну принаймні таке можна було зрозуміти з розмов в курилках)… були лицарі та козаки був навіть один справжній французький легіонер (а може навіть не один…). І все це незважаючи на те, що більшість тих воїнів в армії не служили й автомата до війни не бачили. Звичайно винятком була Афганська рота – найбільш досвідчений та організований підрозділ, підстаркуваті хлопці із юнацьким завзяттям. Вони із подивом та сумом дивились як якійсь «снайпєр» «порєшав» собі СВД та намагавсь причембелити до неї штик – ніж або питався до їх – чи варто туди прикрутити подствольник та як те зробити. Але то снайпери…із саперами було ще страшніше… (шо гріха таїти – сам такий же сапер)

В Айдарі не ходили в наряди, але виконували надзвичайної важливості завдання. Їздили в розвідку (майже усі, коли заманеться, але в самий несподіваний для ворога час), ходили на предок «кошмаріть сєпаров» та пристрілювати «снайпєрку» чергами. А також виконували інші важливі бойові завдання. Будь-яка дрібниця обставлялась як надважливе бойове завдання не менш ніж державної важливості.

Якщо б ви сказали айдарівцю що перед тим як кудись палити або чбурнути гранату треба запросити на те дозвіл – він би абсолютно відверто здивувався! Якій дозвіл? Навіщо? В кого?

Коли ЗСУшники розповідали про «спостерігайте»!. Тобто одну з багатьох історій як відступали, здавали та пройо… Коли лежачі в якомусь секреті або в дозорі помічали ленерівських обізян, які розкладали міномет, чи готували ще якусь пакость, та докладували про те командирам запрошуючи дозвіл відкрити вогонь на ураження… на що у відповідь приходила команда: «спостерігайте», «відходьте» і тд. А тим бідолагам нічого не лишалось окрім як кусаючи локті спостерігати як обізяни розстрілюють їх побратимів. Наші просто не розуміли як таке може бути.
Айдар в цьому плані вигідно вирізнявся. В нас палили всі і по всьому. Бо то війна. Ми дуже дивувались, слухаючи ті історії, чому той воїн взагалі когось питався – якщо він бачив підтверджену зброєю, колорадками та трикольорами ціль!

Тим войовничим духом був просичений увесь (воюющій) бат (бо, по правді, був і інший Айдар – що воював здебільше із зеленим змієм та місцевими підприємцями. То також факт).

Коли ми евакуювали поранених, то для спостерігаючих на то москалів це дійство виглядало вкрай незрозумілим: неслась буханка, з якої від звитяжності духу та загального обсєру вівся шквальний вогонь по всіх напрямках – усіх незрозумілих кущах та зеленках, час від часу звідти по кувєтах та кущах вилітали гранати… Можливо то було не зовсім ефективно…але мало створювати паніку та розпач серед ворога…особливо кадрових москалів що точно не розуміли тих шалених маньоврів.

Взагалі нам навіть ставало смішно від самої думки про те як наші дії намагаються тлумачити військові радники ерефії на тому боці фронту. Бо логіки в наших діях було не більше ніж у вітчизняній боротьбі із корупцією!!!!

Для ворога, системна розвідка в нашому баті була напевно «mission impossible».

Штаб – збіговисько «цікавих» людей, що героїчно, обвішавшись зброєю, бухали в бувшому ковбасному цеху, час від часу наводячи жах на мешканців Старобільська та суміжних територій(напевно були й інші але я пишу лише то, що бачів власнооч). Вони постійно пройобували документи (військові-паспорти-довідки-коди, і взагалі все що могли прой..ти – обов’язково пройо…ли!!!), могли подати в розшук за дезертирство 300-го без ноги (запитайте Сивого))) або підперти чиїмось військовим стіл щоб не рухався. Кожен раз коли я туди приїжджав (десь раз на місяць) там були якісь нові різні люди, що здивовано дивились на мене типу «ти хто?» і геть нічого не розуміли що відбувається десь там не пєрєдку. (однак нагороджувати себе вони не забували – то факт.) Звісно «рєжім сєкрєтності» та охорона державної таємниці там неуклінно виконувались!…якщо б, дійсно, там вони були (але треба сказати що згодом вони таки проїбали росіянам списки батальону, за що, певно, по старій військовій традиції когось винного нагородили а когось невинного покарали)))…

Але таємних планів там не було, як і точних списків особового складу розташувань та озброєнь. Їх – реальних там просто не могло бути. Бо ту таємницю знав тіко Бог, якій як відомо, був із нами!

Айдар (підрозділ спеціального призначення в буквальному сенсі) існував на пів Луганської області по хатах, полях, дачах, профілакторіях та інших зручних з тактичних та стратегічних точок зору об’єктах. Власне спеціальне призначення відчували і усвідомлювали всі учасники тих подій. Але оскільки на відміну від уніфікованих роками армійців тут було зібрання непересічних особистостей, те спеціальне призначення кожен уявляв собі сам. Інколи було дуже цікаво спостерігати за дискусію щодо тактичних дій бату в ракурсі стратегічного курсу на побудову Вкраїнської супердержави між старшим науковим співробітником, адміністратором «Сільпо» та хфермером та таксистом.

Щодо озброєння то тут було все ще більш заплутано! Бо озброєні були тим що видали(наприклад утьос що стріляв одиночними), віджали, взяли в трохфєй та привезли із собою(попередньо викопавши в оророді від діда з УПА). Все то суспільство жило невеликими групами маючи своїх отаманів та називаючись по їх іменам та згідно власної фантазії. Від Золушек та Чорних до Луцьких, Афганців, Таймовських чи Беретівських, був навіть народний повстанській загін ім. Б.Марлі (кого забув – вибачайте).

Операції були настільки таємними, що навіть комбат міг дізнатись про них вже по факту шкандалю. Існує легенда про якусь зведену групу наших спецназівців, що після підняття бойового духа доступними засобами (особисто я думаю після читання Заповіту Т.Г.Шевченка) поїхали у розвідку та проїбавши якійсь поворот на якійсь грунтовці заїхали в якесь село…із триколором на сільраді та москальськими гбддшниками з двоглавою куркою на борті. Потім, розуміючи складну міжнародну ситуацію група ретирувалась – даби не створювати прецеденту та скандалю в радбезі ООН…Не знаю правда то чи ні… але я тому взагалі не дивувався, бо знав що наші і не на таке спроможні! Слабоуміє і Отвага! Навіки! Амінь! І да буде так!

Можливо досвідченому охфіцеру з військовою освітою то все здаватиметься бардаком (і він прочитавши це скаже що правильно що розігнали, що не так має виглядати СПРАВЖНЯ армія і тому подібне…) – Але я відповідально заявляю, що той барадак був вкрай ефективним в військовому сенсі (а досвідчені гєнштабовські охфіцери чомусь в той час не дуже нас балували своєю присутністю на пєрєдку даби навчити уму-разуму). Командири в штабах просто не могли зливати інфу сєпарам про наші плани та місцерозташування бо,… не те що вони – ми й самі часто – густо не розуміли куди й навіщо їдемо. А домовитись з «майданутими» патріотами щодо не чіпати полусєпаров або закрити на щось очі взагалі було із розділу фантастики.

Той броунівській рух по захоплених територіях разом із ентузіазмом та звитягою робив не аби яких проблем нашому ворогу. Бо й дійсно ніколи не можна було передбачити де – в якій зеленці, хаті або за яким поворотом з’явиться група скажених Айдарівців. При тому всьому будь яку випадкову перемогу наші спеціалісти завжди презентували як ретельно сплановану фахівцями спєцоперацію… і від того москалям буле ще страшніше…

Також до викладеного вище тому абстрактному охфіцеру додам, що навіть наявність 20 ти Айдарівців озброєних та вишколених як зазначено вище, не аби як піднімало бойовий дух «очкующіх» контрактників – регулярів, бо не так багато знаходилось бажаючих першими забігати в села та звільняти їх безпосередньо, і насправді левину долю тієї роботи робили Айдарівці.(хто не вірить – запитайте у учасників подій щодо ентузіазму бійців висунутись із Лутугіно чи аеропорта в бік Хрящуватого – Новосвітловки). Звісно це стосується лише частини, але, нажаль, на той час більшої.

***
На другий день ми знову робили рейси в Аеропорт і знову нам хтось сигналізував з посадки., Трохи подалі «стоянки» – блокпосту в посадці скупчувались 200 ті… все вже не виглядало таким веселим як в казармі в Щасті. Однак це тільки доставляло злості, та й всі тільки й говорили що зараз утримаємо село, прийде підкріплення ЗСУ і підемо на Луганськ. Мріяли як на День Незалежності на Луганськом встановимо прапор України та Айдару… Але…про це згодом.

Повернувшись надвечір до нашого блок посту ми повечеряли сухпаєм та почали розкладатись до сну. Я дістав лопату і було хотів як вчили на КМБ окопуватись – але суспільство подивилось на мене із таким презренним здивуванням що мені стало ніяково та я покинув ту «марну» справу. (Ібо) недостойно справжньому Айдарівцю окапуватись, і взагалі… гальма вигадали труси!

Однак і перспектива лишатись просто неба в полі не збуджувала. Нічне небо час від часу озаряли спалахи на обріях та красномовно щось свистіло над нашими головами. Найцікавіше що наших то все взагалі не обходило – Ігор влігся під буханку. Пітбуль із Яною влаштувались просто неба, розпивали однойменний з ним (Пітбулем) шмурдяк та милувались зорями наче вони не на війні а в якомусь тернопільському хуторі на сіновалі. А скажена родина із «утьсом» вляглися прямо під ЗИЛа з БК… Абзац.

Я глянув на той дурдом, почухав бороду та інстинкт саможбереження взяв гору. Тому озброївшись мухою (для танка), гранатою (для себе) та сучкою зі спальником попер кудись в куширі лісосмуги, де якимось дивом не натрапивши на розтяжку(про яку я дізнався від одного «сапьора» вже зранку) влігся прямо біля газової труби…Незважаючи на втому той сон спокійним не назвеш, навіть якщо не бомбило – нічну тишу порушували бєзпілотники та гул якоїсь техніки в районі Гостої Могили -ВАШУу- Валієвки – Новосвітловки(тобто навколо нас, що як би наводило на роздуми про глибини сраки в якій ми знаходились)

Десь о другій ночі мене розбудив характерний гул від виходів граду з ВАУШу. Я рачки вискочив із лісосмуги на бік траси та побачів помаранчеві огірки, що розсікали нічне небо, які згодом у повітрі розривались і повільно, як той салют, тучами біло- жовтого вогню спускавсь над Хрящуватим.

Пиз…ць – подумав я про себе – фосфор!

Стрімглав я помчав до своїх на той бік лісосмуги, де застав ту саму компанію мовчки спостерігачу той хфейервєрк.

– Красиво…!! – видохнула, затяжку дешевої цигарки, Яна.

– да… бля !! – підтримав її Пітбуль.

– Пиз дець усім – де наші два натівських протиопікових пакети? – запанікував я.

– Та хз де! – вони були в тому ящику що з Докі їхав… – відповів Ігор.

Усі з завмиранням серця спостерігали як ті вогні спускаються на село…. Але чомусь нічого не загорілось. Що викликало у компанії неабиякий подив.

– Так шо то було таки?

– хфосвор – хфосфор… який нах хфосфор – почав хтось йорничати – панікьори! От ви хто! Та то звичайний освітлювальний заряд був!

– Якій нах освітлювальний – вони ж більше не стріляють! – відповів голос логіки.

Але «фахівець» апелював:

– Так то для бєзпілотника освітлювальний! – шо нєпонятно!? Вони підсвітили – а той йо..ний самольотік усі наші танки пофотаграфував!

Логіка капітулювала бо сказано то було із такою безапеляційною впевненістю, що всі повірили та порозходились спати.

– Надобраніч – позіхнув Ігор та поліз під буханку.

Наступної ночі та вся історя повторилась – але ми всі вже були то того готові! Усі як один повисипали на трасу й милувались салютом та знімали ту «красу» на мобільнік! Пересипаючи епітетами щодо тупості сєпаров і краси видовища.

Одначе той хфейверк згодом таки пройшовся мурахами по спині – коли за кілька днів приїхали хлопці із Новосвітловки. Вони розповіли як їх накрили фосфором та кілька людей отримали серйозні опікові травми…після нетривалого обміну враженнями виявилось…що то таки був не «освєтітєльний заряд для бєзпілотніка» а справжній фосфор…що його якась абізяна на наше щастя неправильно налаштувала та скерувала…

Ті перші дні були надважкими, загинуло 13 чоловік із бату (це лише за моїми підрахунками та без урахувань втрат 128, 24 та 80 бригад що запхались туди разом із нами), але ми вірили, що невдовзі візьмемо Луганськ – встановимо там прапор України і Айдару, та влаштуємо там на наших залізяках парад не День Незалежності…

 

ДАЛІ БУДЕ