Як «Айдар» ворога воював. Спогади медика батальйону (част.1)

ВАР починає публікувати спогади медика батальйону “Айдар” Андрія, позивний “Плохіш”, про операцію, під час якої українські військові штурмували селище Хрящувате.

Ці спогади він опублікував на сторінці у Facebook.

Публікуємо їх без змін і правок. У тексті присутні нецензурні слова.

 

Ч1

Усім, хто звідти не повернувся, присвячується

Якби якийсь Тарантіно разом з Кім Кі Дуком та Кустуріцею схотіли засняти продовження “Бєзумного Макса” тільки в більш трешевій версії 18+, від нашого виду їх би трапив справжній оргазм! Айдар на марші видовище епічне! Розмальовані та роздовбані лєкговушкі, нива з причамбеленим замість ляди АГСом, Урал із ЗУшкою, срібляста беха Х5 (бєха в сенсі бмв а не бмп))) – для контрасту, розмальовані мінівени червоно-жовтих кольорів [певно для маскування… але на справді які були], Жигулі – пятьоркі – сємьоркі та інший залізний мотлох, перемішаний із кількома танчиками “останньої моделі” -Т 64, тройкою бех (БМП 1) та парою БТРів 70, та ще кілька переламаних бортів. Ад на колесах.

На тому всьому всередині, зовні, зверху та чіпляючись хтозна як, їде Айдарівське кодло. Кодло – не зовсім те слово, точніше, зовсім не те – та, судячи з вигляду того товариства та способу, в який вони пересувались, інакше це дійство не назвеш.

Усі вони героїчні хлопці, з розльотом “по жизні” від Євгена – кандидата наук – старшого наукового співробітника, чи Володі – успішного бізнесмена з Галичини до Ігора – комбайнера із Слобожанщини або Падре – странствующого лицаря домініканського ордену, що йшов у хрестовий похід на схід (не певен, що сам Домініканський орден знав про свого апологета на сході Вкраїни, та менше з тим…Лицаря). Вчителі, менеджери, ріелтери, лікарі, науковці, мерчендайзери, банківські службовці, будівельники, таксисти під керівництвом пілота – адвоката. Більшість з них навіть срочку не служили до тих подій. Бозна хто.

Більшість перелічених вище сюди привела вроджена [чи набута] вава в голові. Амінь. (То були справжні Люди, і мені навіть не вірилось що за роки розбещеної та зневіреної “незалежності” могли зберегтись, вирости, виховатись такі Люди. Але то факт. Дія народжує протидію і на кожного рєшалу – комерца, метросексуала чи міського гєдоніста знайшовся такий собі Лицар з вавою в голові (як би про те сказала моя мама). Але…
Змій ізригаючи чорний дим та піднімаючи купу пилу, кашляючи та матюкаючись проскочив Луганський аеропорт (той що донедавна був в облозі) та вискочив на лани. Сіра наче цемент пилюка, погоріла пшениця та перепахана артою кукурудза. У кожного з нас крутило в животі від адреналіну та безсонної ночі що провели її у дорозі та у якомусь Богом забутому селі на підступах до аеропорту. Та змій, незважаючи на наші відчуття, сунув вперед.

Перша цікавина, що трапилась – свічка. То був вогняний стовп заввишки з будинок з переплавленою в радіусі 50 метрів землею, що виривався з підірваного нафтопроводу чи газопроводу. В 20 метрах від свічки валявсь покарьожений кусок труби розміром з автоцистерну. Грандіозне видовище.

Хлисткий наче батіг звук, і змій зупинився. Снайпєр. Й#б…твою ж..!!! Зєльонка на трі часа. Огонь! Атставіть! Огонь! По позиціях! (я, як вчили, на КМБ вискочив та зайняв місце за переднім колесом своєї буханки)

Наступні дії мабуть привели би в ступор бувалого ГРУшника чи якогось піндоського командос. Бо після тих кількох пострілів народ повивалював з машин і відкрив шквальний огонь у відповідь з чого попало. Тут був і ДШК, і ПКМ, автоматні черги, і подствольники. Навіть знайшлось кілька ковбоїв, що палили з власних піштолів, один навіть з двох рук супроводжуючи ді дії нєчлєнораздєльними криками в бік ймовірного ворога. Психічна атака вдалась. Бо… або ми влучили, або снайпер обсерився, бо з того боку більш ніхто не стріляв. Ще якійсь час по тому ротний бігав вздовж змія й копаками пояснював ковбоям що команда припинити вогонь розповсюджується не тільки на постріли чергами а й на поодинокий вогонь теж.

Воїни позалазили по автівках та змій рушив далі…

***
Треба сказати, що на той штурм збирались три дні, за які встигли разів з надцять зібратись та майже “вишукуватись” на плацу звільненої від ментів та сепарів (що в ті часи було майже тим самим) школи міліції.

Меж тим шикування було вкрай цікавим заходом! Все починалось з того, що хтось ліниво, та розпливаючись від спеки казав “на построєніє”. Але така новина нікого не бентежила, під звичне “угу” усі продовжували займатись нічим. Потім, хвилин за двадцять, знов прокочувалось “построєніє…”, і народ матюкаючись починав рух в бік плацу.

Так, як і в театрі, десь після третього дзвоника більша частина вивалювала на плац де вже чекав комбат, попутно вичитуючи першого ліпшого, що трапив йому під руку. Далі була “пламєнная рєчь” комбата про те, що він знає “що коні застоялись” але “вот-вот” ми вирушимо на штурм чогось[чого саме то воєнная тайна], і всі мають бути готові та тверезі. Від чого народ галдів, “старики” улюлюкали в передчутті, новобранці обсирались, кухня там же чистила картошку, а за спиною комбата Німець забивав молотком патрони до ЗУшної ленти. Мабуть коли Кортес вирушав в похід на ацтеків, або Запорожці на турок то виглядало приблизно так само…

Оскільки за кілька днів то дійство відбувалось з десяток разів, цілком зрозуміло що терпець воїнам таки уривався. І коли всі вже зневірялись у будь яких “воєнних маньоврах” та порозбрідались по місцевих нєвєстах та генделях, у звичайний армійський спосіб, тобто через сраку, приходив наказ!

За півгодини висуваємось.

Після чого почався справжній бедлам! В когось не заправлена чи не заводилась машина (тече масло\заклинило міст\здох акум etc.), в кого немає БК, хто ще зі вчора загубився, а кому взагалі нема на чому їхати чи нема ахтомату та не вистачає інших “аргументів”. Мені в загальному хаосі вдалось “під шумок стьобнути” “муху” (коли я на ото усьо дивився то навіть уявити собі не міг що ми окремий штурмовий батальйон і що я/він/воно/вони зможемо хоч щось у військовому сенсі. Натомість мої сумніви в боєздатності нашого підрозділу розвіював командир медслужби Докі, що гладив бороду закочував очі і вимовляв своє епічне “Дебіли” і “Нє бздєть”)

Однак, треба віддати належне, за 45 хвилин ми таки вирушили. Оскільки мєдслужба, куди мене розподілили, була найбільш організованою частиною нашого бату (ну якщо не брати до уваги тодішнього начмєда Гамадрилича, що я його ніколи не бачив, але часто чув що його десь виловлювали п’яним в дюпель в радіусі кількох областей від зони АТО) ми погрузились та виїхали вчасно. Надпотужне військове угруповання, що складалось аж десятка машин і одного УРАЛа було готове для виконання будь яких завдань, навіть якщо б нам тоді сказали узяти штурмом Рубльовку в маскві то максимум народ запросив би більше БК та бензину.

– А чому нас так мало? Хіба то весь батальйон?

– Нє бздеть!… – коментував то дійство Докі.

В останній момент виявилось, що штурмовому відділенню з п’яти молодих хлопців не стало транспорту, бо якійсь грузин на якійсь сємьоркє поїхав у розвідку. Тому було вирішено, що вони їдуть з нами на санітарці. Командир відділення Аскольд – чоловік до 30 з вусами як в американських копів та гострим поглядом як в якогось хорта був на перший погляд антиайдаром, увесь виправлений віддавав накази наче в справжній військовий, хоч як і більшість з нас в армії не служив.

– От ще один… кіна надивився! – коментував хтось.

Таким чином колона вирушила. І, ще недозмій, повільно просуваючись між селами та хатами, розростався. Із-за хат, кущів і перехресть по дорозі долучались все нові й нові машини з людьми, доки колона не розтягнулась десь на кілометр. Швидкість та скритність пересування зашкалювали! Бо, по-перше, куди ми мали їхати знав тільки комбат. По-друге, комбат десь про#авсь по дорозі. По-третє, ми постійно когось чекали, бо або в черговий раз ламались машини та хтось не встиг приєднатись, то командування збиралось на нараду “де ми зараз є, куди нам їхати і що робити далі”. Зазвичай в подібних дискусіях правим виявлявся той, хто гучніше за всіх волав та махав руками/піштолем/ахтоматом. В такий спосіб ми минули декілька сіл та одне містечко й опинились на якомусь перехресті в якомусь, Богом забутому селі (хоча по правді, складалось таке враження, що тут усе Богом забуте). Було вже за північ.

Я вже був думав поспати, однак мій сон перервав прикрий випадок.

Скрип гальм і бабах… потім:

-Що за хня! Довбо…би! Та пішов ти! Та сам пішов! В цілковитій темряві, освіченій гротескним місяцем, з’явилось обличчя ротного – Золи.

– Бля, я ща приб’ю його! Ну шо за дебіл! Спакувати його!

П’яний Славік вдарив ЗУшку об танк. То по-нашому. Без коментарів.

На превеликий жаль того Славіка спакували скотчем і засунули до моєї санітарки під охорону Аскольда. (Слава рідним Богам він недовго докучав, та був швидко звільнений (мотивуючі свої прохання “а вдруг засада!”) але при тому встиг якось зжерти кавуна, що ми його з собою взяли).

Зоряна ніч, місяць такий яскравий що, здається, й не місяць зовсім а якась гіперболізована театральна декорація. Світло як вдень. Треба відпочити, але думки… Якщо покласти під голову шолом, на кшталт подушки то можна досить зручно влаштуватись, ніколи б не подумав. Цікаво де ми зараз і що буде далі… Які дивні думки приходять в голову вночі: Чому? Чому місяць? Чому зорі? Чому ми тут? Чому війна?… Цікаво, ті хлопці на чолі з Аскольдом що повлягались поруч в цьому кюветі … чи всі вони повернуться з цього рейду? Чи повернусь з нього я?..

Однак спимо недовго, чутно наростаючий гул важкої техніки. До нас приєднується броня з 24 ки і ми разом вирушаємо далі. Змій завдяки танкам і бехам збільшується ще на сотню метрів і ми повземо по нічних ланах до якогось села. Там ми зупиняємось і приходить команда відпочивати. Спимо декілька годин. Хто як: я сидячі в машині а мої більш продумані товариші в якомусь курнику неподалік. Зранку ніхто не снідає. Передчуття бою та адреналін перебиває відчуття голоду. Народ забиває останні не забиті магазини, поправляє розгрузки та з’ясовує задачу – таки якого ж рожна ми сюди приперлись(бо ми тут вже були). А задача проста – оточення Луганська, ми як штурмовий підрозділ маємо зайняти передмістя Луганська с. Хрящувате та протриматись там два дні, поки до нас не прийде підкріплення ЗСУ – танки, гармати, коротше, браві хлопці з гелікоптерами та смерчами – ураганами. Народ улюлюкає наносе бойову розкраску, мотається помаранчевим скотчем, після чого всідається на змія та й вирушає.

***

Після обстрілу снайпера змій впирається в крутий підйом – машини закипаючими двигунами рвуть суху наче прах землю, намагаючись той підйом подолати.

БА-БАХ- на цей раз бачу величезну чорну хмару на самому підйому, в голові змія, та підлітаючі високо догори колоди, що були прив’язані до бортів головної бехи. І знову змій зупиняється….

Заміновано, дорогу заміновано… – проноситься вздовж змія. Біжу наверх бачу розворочений зад бехи, злетівший набік трак і розкиданих навколо хлопців. Хлопцям пощастило, що вони сиділи зверху та вибухом їх просто порозкидало. Обійшлись вони, Слава Богам, переломами та контузіями. А ще повезло, що поїхали додому раніше ніж змій встиг залізти в пекло. Санінструктор 24-ки відмовляється від нашої допомоги, хлопців грузять в якусь із машин і відправляють до бункера в аеропорт.

Заміновано… твою ж мать… от, бл#ть, прям симпозіум капітанів “очєвідность”…невже перед тим як пхатись в тил ворога ніхто навіть не перевірив дорогу?

– Нє бздєть! – кажу сам собі я, бо до того часу мій командир із ще двома буханками теж десь про#бався.

З такими думками повертаюсь до санітарки і влягаюсь під неї…

Насправді більш невдалого місця для зупинки годі й було шукати: на три години зліва вдалині вже видно Луганськ, жодного укриття ще й крутий схил посередні якого ми стали! Більшість машин просто не зможуть з нього рушити уперед. Мабуть проти нас воюють такі ж телепні, як і ми… або нам щастить. Народ так само ліниво вивалює з техніки. І ховається від спеки під бронею. Розпаковуються сухпаї та вода. Чекаємо поки нас накриють…але минається!

Десь за години півтори дорогу перевірено і змій рушає далі, наша буханка ледь долає той схил, проїжджає повз підбитої бехи та набирає швидкості. Ворог вже десь дуже поруч, по починається стрілкотня і над машиною явно чути свист куль.

За кілька хвилин зав’язується бій. Більшість під прикриттям броні просувається вперед а слід за ними підтягуємось ми із буханкою. Так доходимо до траси Луганськ-Ростов десь попереду в 200-300 м від нас с. Хрящувате. В кращих традиціях штурмових операцій уся техніка вишикується по трасі в колону (певно щоб легше було розстрілювати) та за спинами хлопців починає просуватись в бік села. Після чого я лишаю водія разом з буханкою а сам починаю просуватись вперед, де вже повним ходом йде бій…так починався останній великий рейд Айдара та, мабуть, найтрагічніші події для нашого бату.

Тільки Айдарівців (а ще були 80ка, 24ка та 128) в тому поході на Хрящувате та Новосвітловку загинуло 25 чоловік, 300 навіть ніхто не рахував, і все заради того, щоб на День Незалежності нас зрадили і відступили, лишивши нас фактично в оточенні. Але то інша історія, яку(якщо буде час та натхнення) я напишу до Дня Незалежності.

Одного разу мене ледь не вбило…

Ні, не так, одного разу я думав, що мене вбило!

Бабах!! (- Ого! – як би сказав мій товариш Лаврєнтій Павлович), словами те відчуття передати важко, але я спробую.

Ніфіга собі!… – як би сказав Німець – Царства йому Небесного…

Підперши наплічником, одягненим поверх броніка, якусь бронетехніку. Намагаюсь вгамувати адреналін і перевести подих. Захлинаючись розплавленим серпневим повітрям, перемішаним порохом, випаровуваннями асфальту та луганським пилом, я відчув той самий перший в моєму житті …:

БАБАХ!!!….Глухий і водночас всепроникаючий звук. Ніби якісь міфічний Тор лупонув щосили своїм молотом по самому Сонцю! Земля мене підкинула догори, обдавши ще гарячішим повітрям ніж те, яке кілька секунд назад мені пощастило ковтати. Від піднятого навколо пилу стало темно, і я рефлекторно заплющив очі. Першою думкою було – це все! Якого хєра… Невже так швидко!

Мабуть, коли я розплющу очі, то побачу свою відірвану ногу, обломок кістки та як кров хлеще із развороченого стегна… Ну навіщо так швидко!!! Я ж тільки почав…

[Думки переганяючи швидкість світла відносили мене назад, в минуле. До тих часів, коли в дитинстві я уявляв себе безстрашним лицарем, коли брав участь у дворових баталіях та відчував себе справжнім воїном та переможцем, розквасивши носа в юшку якомусь арабу на дискотеці. До тих часів, коли я безталанно марнував своє життя в нудному офісі ТОВ “НІОЧЬОМ”. Змарнованих кохань. До перших сутичок на майдані та тієї проклятої ночі, та страшного ранку, коли полихали профспілки та падали люди від невидимих куль…. І на кінець, до розпачу від початку війни та учебки для довбанутих добровольців…

Там ніхто не казав нам, що так буде…Там ми усі такі гарні, такі тактичні, в новеньких камках та розгрузках (куплених хто як, за останні батьківські чи волонтерські кошти), зі страйкбольними приводами відпрацьовували тактичні навички: штурмували будівлі, ходили змійкою, збирались у пружинку, повзали по лісі на пузі та згодом відчували себе справжніми командос.

Там ми уявляли собі війну, кожен по-своєму. В своїй уяві ми бачили кіно про Рембо, універсальних солдат чи нестримних бойовиків зі Сталоне, що набігу розстрілюють цілі армії супостатів… Ні, звісно, обмірковуючи хлоп΄ячі фантазії в курілці, ми розуміли, що так як в кіно не буде… Але щоб таааака срака! Срака, масштаб якої можна порівнювати лише із масштабом ненажерності наших політиків помноженим на “совковоє армейскоє распи##яйство”. Коротше уявити сраку, в яку я та мої побратими згодом потрапили? не зміг би навіть самий збочений із голлівудських сценаристів…а ми й подавно… ]

Бабаххх!!!- не встигнувши перевести подих від першого розриву та навіть не розплющив очі, спиною відчув другий …. Враження таке, якби тебе посадили у величезний дзвін і скажений від воздєржанія монах почав щосили дзвонити… У вухах від другого розриву був лише свист… І якось, раптом, стало дуже тихо, навіть стрілкотня та розриви гранат навколо кудись ділись… Намагаюсь поправити з’їхавший на обличчя шолом, яким я вперся в якусь залізяку, обливаючись потом та вдихаючи густий пороховий дим, повільно розплющую забиті пилом очі
Я вже готовий був оцінити масштаб своїх летальних ушкоджень … І може навіть крізь пекло порохового диму та піднятого вибухом пилу розгледів власні берці та ствол своєї сучки ( так в нас прийнято називати АК74У), в яку я вчепився? як потопаючий у нікчемну щепу… Як раптом третій розрив змусив мене підскочити …

Бабах… Від третього розриву я, як той кіт, що його підкидають до стелі, щоб подивитись чи приземлиться він на лапи, перевернувся та став рачки… Певно зі сторони я виглядав вкрай кумедно, але в той момент мені було зовсім не до сміху… Однак дебільний комізм ситуації та гротескність того що відбувається наштовхнула мене на думку, що щось тут не так! Мене мало вже розірвати на шматки, але я стою тут раком як баран і захлинаюсь пилом посеред траси Луганськ- Ізварене, підпираючи боком якусь броню та намагаючись натягнути собі шолом з голови до яєць…

– Плохіш, мать твою, Плохіш!!! – я ледь розчув крик когось із кювета, що був метрах в десяти від мене. Хто саме кричав я так і не зрозумів, але нехай буде щастя цьому доброму Чоловіку.

– Плохіш (таким був мій позивний) бля, довбо..б, вилазь сука з-під танка!!! Ти шо, оглох?!

– Сюда, бистрєє, дебіл! – якийсь інший вже голос лунав із-за завісу пилу.

Я, підскочивши не гірше олімпіського чемпіона з бігу з перепонами, брязкаючи усією навісною облудою, що я поначіпляв на себе для пущої тактичності перед першим боєм (і, як потім з’ясувалось, “нахрєн не потрібною”) в декілька стрибків здолав відрізок до обочини і під істеричний регіт моїх побратимів скотився в кювет… Від адреналіну розтягнуло посмішку і таку дурновату легкість – як би ти тільки що вискочив із швидкісного потяга…Небо було синє-синє – залите сонячним світлом і легенькій вітерець колихав гілки дубів…Перша сигарета як після сексу.

Насправді ситуація виявилась напрочуд простою – всі описані вище події тривали не більше хвилини. В той день нам було поставлено задачу штурмувати населений пункт Хрящувате – передмістя Луганська. Штурм відбувався в кращих традиціях добровольчих батальйонів – пішком, поперед броні, по головній трасі. Так сталось, що свого командира і свій підрозділ я загубив десь по дорозі (пізніше з΄ясувалось, що в УАЗіку [ таблєткє] закипів двигун, але в пилу пересуваючоїся колони ніхто цього не помітив, рацій не було, телефон не працював…)

Тому, взявши командування водієм Ігорком [ну, як взявши командування – просто Ігор сам всрався і сказав, що він водій і хз, що робити далі ] на себе, прийняв рішення вступити в бій окремим надпотужним підрозділом, що складався з мене – санінструктора батальону Айдар і водія таблєтки. Таким чином, ми кинули на краю посадки нашу бойову машину і вступили в бій… Тобто всі побігли вперед, стріляючи кудись по кущах в сторону крайніх хат того нещасного села… І ми побігли так само стріляючи в нікуди, але створюючи при цьому неабияку “плотность огня”. Перебігаючи, як вчили, від укриття до укриття я потроху освоївся, перший адреналін вгамувався та ставало ясно де йде [двіж] і куди треба бігти… Перша на моєму шляху трапилась БМП з прикомандированими до нас хлопцями з 24ки, які жались за бронею і переляканими очима визирали в сторону бою. Я запам΄ятав, що хлопці були дуже молоді – найстарший був, як старшокурсник. Присісти там можливості не було, а бронежелет з боєкомплектом[БК] та санітарний ранець важили не менш 40 кг і дуже хотілось зайняти якусь зручну позицію, щоб таки дістати ворога. Природна цікавість та азарт штовхали мене вперед – в вир подій… Я стартанув щосили до якоїсь ямки на обочині – та тут же вискочив з неї так оскільки десь, зовсім поруч кілька куль розрили землю та хтось крикнув не лазити по обочині – розтяжки! От так я і перебігав від однієї броні до іншої. За кожною хтось ховався, я обливався потом та задихався від жари та пилу… І так поки десь на передньому краї, прямо посеред траси на вїзді в село, я не знайшов броню, за якою ніхто не ховався…Бігом, прихилившись до землі і нічого не бачачи від з΄їхавшого шолома, я метнувся за укриття. Всівся, опершись наплічником об трак танка… Танка Т64, який в той саме момент вирішив відкрити вогонь по сєпарах.

З того часу все змінилось… Було ще безліч моментів, коли хололо серце, стискався в камінь шлунок, німіли ноги від розривів поруч крупнокаліберної арти, “ложились гради” чи свистіли кулі. В голові проскакувала думка: Ну все, кінець!, Цього я вже точно не переживу! … Та кожен раз лишившись живими, ми шмати своєї душі лишали там. Поки не лишилось нічого…

І тепер я точно знаю – ми трупи, ми [грьобані] живі трупи – наші душі вже давно там… Разом із тими, хто не повернувся… А тіла, по інерції, ще топчуть цю землю… Але той, хто побачив врата Вальхали, рано чи пізно прийде до них….

 

ЧИТАТИ ЧАСТИНУ ДРУГУ

 

14021721_301385270216690_6809899280762926124_n