Луцькі патрульні: Сергій Цигульов

13521091_1751815658430585_351923289_n

Ще декілька місяців тому вони були цивільними людьми, а тепер у формі охороняють спокій та безпеку лучан. Вони першими приїжджають на ДТП, заспокоюють тих, хто вирішив звести квити з життям та вирішують конфліктні ситуації. Вони молоді та завзяті, вірять, що зможуть змінити країну на краще.

Сьогодні героєм нашої рубрики став інспектор із четвертої роти батальйону патрульної поліції Луцька Сергій Цигульов.

***

Перед тим, як працювати патрульним, я закінчив університет, отримав ступінь магістра з релігієзнавства та філософії. Ще будучи студентом брав активну участь у громадських організаціях,  був членом товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка, навіть встиг балотуватися в обласну раду на місцевих виборах 2010 року. Їздив на Майдан у Київ, та й у Луцьку брав участь у Революції Гідності.

***

Навчаючись в університеті, де я сформувався як особистість, я чітко сформулював те, чого хочу від життя. Протягом навчання мама вишила мені 8 вишивано і кожного дня я ходив в університет у вишиванці. Я двічі їздив на олімпіаду з філософії до Луганська і там також ходив у вишиванці. Люди, які там були, завжди переходили до мене на українську, бо поважали мою позицію. Я сформував її давно – я українець і ніколи не продам і не проміняю цього. З цього я черпаю своє натхнення.

***

Коли я дізнався, що стару міліцію має замінити поліція, то зрозумів, що маю бути. Може я не до кінця все знав, але усвідомлено зробив свій вибір. Тут я буду робити усе, що в моїх силах.

***

Кожен має розуміти, що реформа не проходить ідеально. Може десь і є недоліки, ми їх враховуємо і допомагатимемо їх ліквідовувати. Поступово все змінюється на краще, а ми робитимемо все, що від нас залежить, аби змінити цю країну.

***

Спочатку деякі працівники колишньої міліції не сприймали нас серйозно. Нам здавалося, що перші, хто не вірить в реформу – це вони. Надалі ставлення до нас та до реформи змінилося. Нещодавно набрала розголосу справа міліціонера Волошина, який дозволяв собі ображати честь і гідність поліцейського. Я був учасником першого його  затримання. Двічі особа вчиняє ті самі дії, бо відчуває свою безкарність.

***

На жаль, у законодавстві є прогалини і через це виникають різні нюанси. Пам’ятаю ДТП на Набережній, коли нетверезий водій залишив місце аварії, а в машині залишився пасажир екс-міліціонер. Він нам пояснив, що сам порадив другові втекти, бо він знає, «як» і «що» треба робити. Чоловіки звикли до того, що потім можна «порішати». Я запевняю, що це залишилося у далекому минулому та раджу усім забути про слово «рішати». Ми цього не допустимо, бо прийшли працювати для людей.

***

Нам ще жодного разу напряму не пропонували дати хабаря, але іноді натякають на якусь «допомогу». Ми одразу ж попереджаємо про відповідальність і просимо не принижувати нас таким чином. Це неприємно слухати і це нас ображає.

***

Одним із випадків, які найбільше запам’яталися, був виклик на сімейну сварку. Коли ми увійшли до квартири та побачили багато крові на стінах та підлозі. По квартирі бігали якісь дівчата, які сказали, що чоловік у ванній кімнаті.ми увійшли, а він з опущеною у ванну рукою стікав кров’ю. Бігти по аптечку не було часу, тому ми діяли швидко. Я зняв свій пояс та наклав джгут. Чоловік був у шоковому стані, агресивний і п’яний. Однією рукою я міцно тримав джгут, а іншою намагався його вгамувати. Він і до швидкої не хотів іти вже коли медики приїхали. Тоді ми витягли його з ванни та повели до карети. У лікарні чоловіка відразу покалали до реаімації. Лікарі тоді нам сказали, що якби не джгут, то не відомо, чи вижив би він.

Я перед собою відчуваю, що зробив те, що мав зробити. Людина потребувала допомоги і ми допомогли.

***

Скільки я себе пам’ятаю, завжди сподівався на краще. Надія в мене не згасає й зараз, і, сподіваюся, не згасне. Тому усе, що залежить від мене, я зроблю для змін на краще. Звичайно, не можна заперечити, що присутнє деяке розчарування, але не в тій мірі, аби опускати руки.

***

Давайте будемо змінювати Луцьк і Україну разом. Якщо ми будемо робити це окремо, то нічого не вийде. Важливо навчитися відповідати за свої вчинки. Бо це негативий бік української ментальності, як у приказці – у мене згоріла хата, то хай і в сусідів згорить. Ми часто стикаємося із цим на роботі. От штрафуєш пішохода, а його найбільше хвилює, чому ми когось іншого не штрафуємо, бо «тут постійно всі переходять». Кожен має дивитися спочатку на себе.

Василина БОРУЦЬКА