Спогади про Іловайськ

i

В серпні 2016 року будуть відзначати другу річницю трагедії на Сході України, де внаслідок так званого “іловайського котла” більше тисячі бійців зазнали втрат, більше сотень ще до сьогодні рахуються зниклими безвісти.

ВАР протягом двох років збирав історії бійців різних підрозділів в публікаціях Герої нашого часу.
Отож напередодні другої річниці трагедії публікуємо спогади бійців, що брали безпосередню участь в боях за Іловайськ.

Своїми спогадами ділиться солдат 14-тої бригади Олександр Кравченко:

кравченко

“….А далі був Іловайський котел. Перед його початком українська армія фактично «добивала противника», але 19 серпня розпочалося справжнє пекло. Ми тоді витягали з поля бою поранених, а далі їх відвозили у військовий госпіталь. Десь у той період ми з’ясували, що «таблетка» може їздити зі швидкістю 120 км на годину, навіть бездоріжжям.
Тоді були сотні поранених і загиблих, тож у нас як медиків було дуже багато роботи. Під Іловайськом загинули або потрапили в полон майже половина бійців, які виходили з оточення. Це була найгірша м’ясорубка, яку тільки можна уявити. Ніхто не чекав, що ворог зайде з тилу, порушуючи державний кордон, та «закриє» котел.
Переломним моментом для мене став День Незалежності – до цього дня ми навіть і думати не могли, що хтось на Сході проти України. Але на День Незалежності відбувся «парад» у Донецьку, коли наших полонених бійців водили вулицями Донецька – тоді звичайні донеччани їх били та знущалися. Після того я зрозумів, що вони теж наші вороги. Так, це жорстоко, але я побачив це на власні очі…”

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ПРО ОЛЕКСАНДРА КРАВЧЕНКА
Спогади командира взводу 51-ї бригади Анатолія Маринюка:

маринюк

“…наша група передислокувалися до Новокатеринівки, поблизу Старобешиво.
Ми отримали завдання довезти 40-батальйон тероборони на позиції на існуючі блокости, а далі встановити ще два нових в районі Ждановки. Але так ми туди і не доїхали.
Саме перед котлом ми зайшли в Покровку – це найдалі, куди заходили українські війська за Іловайськ. Перед нами і з боків були сепаратисти. Там ми 2 тижні прикривали село і чекали наступу. Попереду був Троїцько-Харцизьк, де сепаратисти тримали серйозну оборону – ледь не з протитанковими ровами.
Ситуація тоді стрімко мінялася. Наші війська вже пробували штурмувати Іловайськ.
А тоді настав День незалежності, але радіти не було причин. Тоді вже почалося реальне російське вторгнення. Українські війська відступили зі Старобешива, з Нововкатеринівки і зосередилися на підступах до Іловайська і Многопілля. Нас перекинули трохи західніше – до села Агрономічне, і там ми тримали там лінію оборони. Нас було семеро з екіпажу БМП і близько 30 саперів, які замінували дороги. Там почався справжній кошмар – чотири дні поспіль тривали бої з росіянами. Нам з одним БМП вдалося захопити російський танк. Ми раділи так тоді ! Але, як виявилося, рано: наступного дня приїхали кілька танків противника і почали обстрілювати наші позиції майже впритул.
Вже коли ми були в оточенні, Півоваренко зміг провести нам на допомогу частину 2-го батальйону- один танк і кілька БМП. На той час ми вже зазнали великих втрат.
На 28 серпня в артилерії Збройних Сил вже навіть не було чим відстрілюватися. Росіяни гатили і касетними «Ураганами», і «Нонами», весь час літав безпілотник, який їхні міномети наводив. Стріляли безперестанно – міни падали за 2-3 метри.
Настало 29 серпня. Сказали, що буде «зелений коридор» для виходу з Іловайська. Перед тим в нас була маленька нарада. Півоваренко зібрав командирів, приблизно пояснив маршрут, розповів, що росіяни зроблять коридор. Попередив, що можуть бути провокації, але нам заборонено відповідати. Ми мали рухатися до Старобешиво, де 72-га бригада саме проводила зачистку.
Наш екіпаж виходив з оточення на БМП. Ми добре бачили ворогів- це були росіяни, в російській формі, поряд стояли російські танки. Так само бачили, наприклад, двоосьові «Урали» – російську розробку 2000-них років, яких в Україні аж ніяк не могло бути бути.
Коли ми почали рухатися, почався обстріл з танка і дехто з хлопців заховався в машину. Ті, хто поліз, всередину, звідти не повернулися. Потім почався просто шквальний обстріл і я зіскочив з броні та побіг у посадку поблизу. Коли я вибіг з посадки, то вже бачив, як горить моя БМП.
Я повернувся в посадку разом з трьома бійцями. Ми взагалі не орієнтувалися де ми, намагалися орієнтуватися за сонцем. Єдине, що знали – треба йти на південний захід.
Десь добу ми поблукали зайшли в посадку, за ніч обійшли якесь озеро. Обстріли відбувалися вже трохи далі від нас. На той час нас зібралося близько сорока бійців.
Наступного дня зустрілися з іншими групами. Це були хлопці з 51-ї бригади, 93-ї, добровольці з «Донбасу» та «Дніпра». Серед них був хтось зі старших командирів, я впізнав його голос, бо часто чув по рації.  Він розповів про домовленість, за якою Червоний Хрест евакуює всіх, хто виходить з оточення,  тому ми почали радитися, як вийти. А потім зрозуміли, що нас оточили російські десантники. Виявилося,  що ми півночі ходили у них попід носом – за 30 метрів від посадки була їхня позиція.
Нас захопили в полон і тримали там добу під охороною. Це були ульяновські десантники, вони не приховували, хто  і звідки, казали, що вони –  ополченці і приїхали захищати мирне населення Донбасу, яке ми нібито знищували. Вороги були в цьому абсолютно впевнені, називали нас карателями.
Вони приїхали в Україну на танках і БМП. Казали, що  з Ульяновська до Новоросійська їхали як на навчання, а в Ростові їх зупинили і командування сказало їхати на Донбас. Хто не бажав – писав рапорт на звільнення з лав збройних сил Росії. Хто бажав – теж писав рапорт,  але без дати. Якщо вони верталися мертвими, то  заднім числом їх звільняли.
Також розповідали, що знали про псковських десантників, яких розбили наші війська – знищили чи полк чи батальйон. А ще допитувались, чому ми їх з міномету обстрілювали. А у нас на той час вже не було набоїв– тобто це були або сепаратисти, або ті ж росіяни.
Я помітив, що російські військові не були надто добре екіпіровані – «упакованих» вони називали картинкою для Криму. Самі ходили у різній формі  і  забирали в наших хлопців каски, бронежилети і навіть берці.
Але ставилися до нас не терпимо, тільки добровольців ненавиділи. Щедуже їх цікавило, чи є серед нас мінометники чи артилеристи – тих теж не любили. Видно, їм таки хлопці добре «дали жару».
На другий день полону приїхала їхня розвідка, давай нам очі зав’язувати, закидати в КАМАЗ. Куди везуть – нічого не ясно, тоді ставало трохи не пособі. Нас привезли з зав’язаними очима  в російський опорний пункт в районі Кутєйніково.
Ми почули від росіян команду «повітря!», і зрозуміли, що вони почали вистрибувати з кузова. А ми стоїмо з відчуттям, що ось-ось нас свої покладуть. Але минулося. Нас вивели і хтось з  їхніх командирів почав допитувати. Ставили три питання – що таке Сектор “Д”,  де стоять американські війська  і в яких підрозділах воюють чеські і польські найманці. Ось так – розвідка абсолютно серйозно розпитувала нас про міфічних чеських найманців, ми ж тільки усміхалися.
Тоді нас відвезли в якесь село, де вже були інші полонені. Нам пощастило, що росіяни  не знали,  що з нами робити, і віддавали Червоному Хресту – вже через кілька днів почали полонених везти в Донецьк. Надовго.
Усіх переданих українській стороні полонених, а на той нас зібрали вже десь до 400 бійців, забрали десь у район Волновахи, перегрупували і відвезли в Дачне…”
ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ПРО АНАТОЛІЯ МАРИНЮКА

Спогади Юрія Слободянюка:

слободянюк
“…Жорстокі бої перед Іловайським котлом почалися вже 20 серпня біля Кутєйніково. По наших позиціях тоді лупили зі «Смерчів». Застосовували тоді і фосфорні фосфорні фугаси і бомби – вони все проплавляють, загасити неможливо. Зате горить гарно.. В Іловайську ми були до 29 серпня. І я виходив з котла. Ми врятувалися завдяки машині. Нас було десь чоловік двадцять – вісім з нашого підрозділу, інших по дорозі підібрали. Один поранений був, а всі решта, дяка Богу, цілі. З нашого підрозділу безвісти зникли два бійці та декількох поранили.
Тільки один Бог знає, як нам вдалося звідти вийти. І ще командир напевне. Він добре зорієнтувався в дорозі і ми пройшли мінні поля. Там було дуже страшно, не кожен таке може витримати.
Ми почали виходити 24 серпня і не доїжджаючи декілька кілометрів до Іловайська пішли у бік Нового Свєту на річку Кальміус. Добре пам’ятаю той День незалежності – Президент у Києві проводив парад, де їздила нова техніка. А ми на своїй старій техніці, яка протікала, накрили колону російських десантників. Нас називали смертниками, бо ми рухалися останніми. Вороги були від нас на відстані з кілометр. Ми виходили колоною 70 машин, багато колісної техніки. У нас мотолеви і танки, в добровольців  в основному колісний транспорт. Потім мені казали, що виходило дві колони, але я  бачив тільки одну. Крили нас «Градами», танками, ЗУ та й всім, що у них було.
Взагалі оточення складалося з трьох кілець,  перше ми минули спокійно. А 25 серпня на нас виїхала колона російської техніки. Ми розминалися на відстані декілька метрів, тому  добре їх бачили, рукою махали. Це були росіяни, хоч форма і була без розпізнавальних знаків. Офіцери були слов’янської зовнішності, а солдати – азіатської. Вони нас потім наздогнали і намагалися підстрелити, бо не чекали, що зможемо проскочити. Коли ми вже доїхали до селища, то командир питав у людей, чи є сепаратисти, а у відповідь чув, що стоять росіяни.
Ми тоді виходили без особливих застережень, бо говорили, що генерали домовилися про виведення українських військ. Але вже на другому колі почалася м’ясорубка. Потім ще ніби якісь переговори вели, але вже не переставали стріляти. Іловайськ бомбили 6 днів: з 24 до29 серпня. Якщо за цей час було десь півгодини відпочинку,  то добре. Хоча росіяни теж добре отримали, коли хлопці почали відстрілюватися. Я сам особисто бачив як розривало їхні машини і горіли склади.
У нас були проблеми зі зв’язком. Нам на підмогу вирушили наші танки, але ми не змогли скоординуватися – через рацію нічого не було чути, вона була ще з афганської війни.
Коли ми виходили з оточення, то вибиралися десь 5-6 годин. Але ліку часу не було –  там було тільки аби вижити. Багато хто запанікував і це найгірше – треба було бути готовим до всього, а якщо починаєш панікувати – то ти майже гарантовано або вантаж 300, або 200.
Виїхали ми не без пригод, навіть застрягли в болоті. Наш водій, Андрій, чудом виїхав з того болота – мабуть Бог допоміг. Було складно, але яке ж було відчуття, коли нарешті добралися до своїх.
Нам напевно помогло якесь везіння, бо росіяни не змогли провести нашу машину. «Проводять» так – перед екіпажем підривається снаряд і машина змінює напрям руху, а ворог просто кладе снаряди близько від машини, коректуючи його. Вони просто виводять машину в поле або в «зеленку» і відстрілюють. З хлопцями знайомими так сталося, вони втратили БМП і змушені були пішки вибиратися та потрапили в полон до росіян. Сепаратисти купили їх на парад в Донецьку, знімали на відео, а потім назад привезли через три дні. Згодом їх забрав Червоний Хрест. А двоє інших офіцерів,  що пішки виходили, зникли безвісти.
Ми ж спустилися до річки і попри берег вискочили через міст на Комсосмольськ.
29 серпня ми вийшли з оточення але втратили боєздатність, в нас зовсім техніки не було. Нас відправили спочатку в «зелену зону, а потім у Володимир-Волинський. Ми коли на Схід їхали, то були довгі ешелони, а назад вже менші. Техніки особливо не лишилося..”
ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ПРО ЮРІЯ СЛОБОДЯНЮКА
Спогади лейтенанта роти патрульної служби поліції особливого призначення “Світязь”, командира взводу Миколи Мельника:

Микола-Мельник
“…Ми приїхали до Старобешево, що поряд із Іловайськом в закинутий дитячий табір 21 серпня. І буквально 22 серпня в 4 ранку тридцять чоловік із нашої роти зайшли в місто Іловайськ.
Про “гарячу” ситуацію ми не знали і нас не повідомляли. Пам’ятаю ще коли їхали в Старобешево нам назустріч їхали колони із технікою. Ми не дуже розуміли такого — ми їдемо туди, а техніка і люди покидають цей напрямок.
Отож ми зайшли в місто і закріпилися в школі. На той час в місті були різні підрозділи — Дніпро-1, Донбас. Хлопці з добробатів розповіли нам, що у місті не все так просто — частина знаходилася під контролем українських військових, інша частина під сепаратистами. А лінія розмежування проходила по коліях залізниці.
Тоді ще хтось із бійців сказав до нас: “Жуки, майте на увазі, будьте обачливі, бо ситуація непроста”. Тоді ми не розуміли, бо ж війни ніхто не бачив, тим більше це була перша ротація.
Виставили секрети і тоді почалися обстріли — міномети, стрілецька зброя. Натомість ми почали працювати та “зачищати” місто.
На День Незалежності 24 серпня розпочали штурм їхніх блокпостів. Спільно із добровольчими батальйонами (Донбас, Мироторець, Дніпро-1, Херсон та інші) вдалося “взяти” 2 блокпости. Ми зайняли позиції та закріпилася там. Я дислокувався із своїм другим номером в промзоні (тоді я був снайпером). Сєпари почали по нас пристрілюватися, а вже в обід наступного дня добре “роздавали”.
В промисловій зоні ми зайняли 4-поверхову будівлю. Спочатку вони розбили четвертий поверх, і ми змушені були спуститися на нижчий поверх. І так постійно — все нижче. Наші блокпости знаходилися досить близько і ми бачили як наш броньований “течик” (автомобіль Фольксваген Т4 — ред.) вивозить звідти людей.
На той час зв’язку уже не було. Радіостанції сіли, а телефони ми залишили в Старобешево. Отож вирішили, що потрібно з промзони забиратися. Усі наші авто з блокпосту уже виїхали. І ми вирішили виходити в темряві пішки.
Ми не бачили, як за нами приїхали вперше. Вже потім розповідали, що приїжджали. Так склалося, що ми побачили як наше авто під’їхало до будівлі. Тоді було “гаряче”. Я бігаю, відстрілююся і відчуваю як позаду мене хтось хапає за комір та кидає в автомобіль. Це був мій рідний брат Роман. Тоді він ще сказав: “Ти мене вже задовбав. Скільки я маю за тобою їздити? Я думав, що тебе уже нема”. Цю мить я буду пам’ятати довго, бо їй немає ціни.

До слова, автомобіль був наповнений хлопцями з різних підрозділів. Колеса уже були пробиті. Так ми приїхали до школи, де закріпилися спочатку.
Сіли в коридорі, бо там стіни були міцніші. А в столовій школи хлопці з “Донбасу” варили макарони, і так як ми дуже були голодні, то макарони нам смакували.
Тоді забіг Олександр Фацевич (командир роти “Світязь” – ред.) і закричав: “Світязь” підйом”. Треба брати блокпост, бо сєпари беруть нас в оточення. Якщо не візьмемо, нам буде п…ц”.
Цей блокпост був на дорозі, що вела з міста. Частина людей тоді встала, частина ні. Так розділився тоді ”Світязь” (задумався — ред.).
Закріпилися ми на тому блокпосту і були там аж до 29 серпня, до виходу по “зеленому” коридору. Інша частина роти була в школі.
Від керівництва отримали вказівку триматися і не здавати місто. А зранку 29 серпня нам сказали виїжджати звідти. Очевидно, що нам розповіли про “зелений коридор”. Тоді ми вже знали, що знаходимося в оточені.
Отож посідали в автобуси, бо іншого транспорту не було, адже уся техніка була розбита.
При виїзді з Іловайська нас почали потрошку обстрілювати. Коли виїхали з міста в поле, то вирішили колону розділити. Наша колона поїхала прямо, інша трішки звернула. Біля Красносільська нас “зустрічали”. Попали в ГАЗельку, що їхала попереду і вона просто розлетілася і люди, які були всередині теж. Позаду їхав КАМАЗ і теж отримав прямо попадання. Наш автобус звернув з дороги. Обстріл був страшний, в середині автобуса почали падати люди. Ми зупинилися. В тому полі нас “місили” як хотіли, ми навіть голову підняти не могли.
Почали добиратися по-пластунськи до Красносільська, там якраз був хутір біля поля. Я добирався туди разом із Мішою Білецьким. Так вийшло, що до хутора ми дісталися останні. Усі хлопці, що їхали в нашій колоні із “Світязя” уже були на місці.
Там я побачив свого рідного брата Рому. Він був без зубів, бо куля прошила йому рот. Багато було легко поранених осколками — ноги, руки.
Ми закріпилися у Красносільську і до вечора трималися. Велися перемовини із російськими командирами, які під”їжджали на бронетехніці і пропонували нам здаватися.
У нас були їхні полонені. Бійці “Донбасу” захопили танк, де було чотири кадрових військових-контрактників. Ми з ними розмовляли на різні теми. Вони розповідали, що самі не розуміли куди приїхали. Їм казали, що вони їдуть супроводжувати грузи. Військові квитки та телефони у них забрали.
Тоді я ще запитав у них: “Для чого ви стріляли? Ми їхали мирною колоною”. На що отримав відповідь, що розпочали обстріл їхні офіцери, і вони за ними підключилися.
Я їм сказав: “Ну хлопці, що це за війна така? Їдуть цивільні автомобілі, а ви ведете обстріл”.
Не знаю як велися ті переговори із росіянами. Ми хотіли, щоб нас просто відпустили в обмін на полонених, але вони не погодилися.
Ввечері нам сказали: “Якщо ви не хочете здаватися, то ми просто зрівняємо з землею це село разом із своїми полоненими”.
Здаватися ми не хотіли, але воювати у нас не було з чим. БК (бойовий комплект — ред.) закінчувалися, а те що було в машинах ми не забирали. Встигли винести тільки те, що було на нас самих. А багато на собі не винесеш.

Так вийшло, що ми потрапили в полон. І дві ночі ми ночували на полі, де нас охороняли. Російські військові сказали: “Так як ви відносилися до наших полоненими, так само і ми з вами будемо”.
А ми полонених поїли водою і давали цигарки. Хоч важко було воду дістати, але носили і для себе, і для них. Було й таке, що прикривали від обстрілу.
Нас ніхто не принижував і не бив. Був момент коли нас вишикували. Тоді ми думали, що будуть розстрілювати, бо ніхто нічого не казав. Ми всі уже прощалися один із одним та потиснули руки
Але нам сказали врешті, що будуть передавати українській стороні. Приїхав “Червоний Хрест” і в першу чергу позабирали поранених. З нашої роти в полоні було 12 чоловік.
Пам’ятаю момент, коли російські офіцери дозволили нам позабирати полеглих. Ми взяли ковдру, на яку складали рештки розкидані по полю.
У нас були медики в полоні. Один чоловік з Луцька надавав усім допомогу. Також у нас були аптечки, які ми віддали йому. Цікаво, що всі речі в полоні у нас забрали, окрім українських грошей.
Умови були погані, бо не було води, а пити хотілося постійно. Єдине, що на рятувало, це що водили нас на баштани. Там ми їли кавуни і гризли висихлу кукурудзу.
Вивезли нас під Волноваху і покормили на польовій кухні. Опісля нам сказали, що будуть працювати “Гради” і треба тікати звідти. Ми встигли.
Після цього нас відвезли під Запоріжжя в 61 польовий госпіталь, де отримали медичну допомогу. Там же ми і заночували. А вже звідти нас перекинули на Дніпропетровськ, де автобусами нас доставили на Волинь.
Нарешті 3-ого вересня ми приїхали в Луцьк. Друга частина, яка пішли іншою колоною, приїхали раніше.
Зі “Світязя” в Іловайську загинуло 7 чоловік….”

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ПРО МИКОЛУ МЕЛЬНИКА