«Із 260 бійців із нашого блокпосту вижило 60», – волинянин, який пройшов Іловайськ

Волинянина Сергія Козюка з села Соснина Іваничівського району назадовго після проходження строкової служби у ЗСУ знову призвали до армії, де йому довелося побувати в чи найкривавіших боях 2014-го року.

Мобілізований весною чоловік і гадки не мав, що вже зовсім скоро доведеться бачити смерті побратимів, вибиратися із палаючого бліндажа, брати в полон російських військових та під вибухи “Градів” рятувати своє життя, поки у Ктєві триватиме військовий парад, – пише Тетяна Ізотова на шпальтах “Слова правди”.

Сергій каже, що передчуття того, що щось назріває, з’явилось у нього ще під час проходження строкової служби. В пам’яті у хлопця закарбувався епізод, коли випадково почув розмову двох офіцерів, котрі обговорювали забезпечення російських збройних сил, що значно зросло останнім часом. «Мабуть, до чогось готуються..», – дійшли висновку військові.

«Наш блокпост був  лише за декілька кілометрів від Волновахи»

Мобілізований під час першої хвилі боєць потрапив до третього батальйону піхоти 51-ої ОМБР, де зустрів чимало своїх побратимів, з якими проходив строкову службу. Ніхто  не розумів, що відбувається та як довго вони пробудуть у лавах ЗСУ. У військкоматі, де зібрали хлопців, їм пояснили, що це лише свого роду навчальні збори, щоб підготувати військовослужбовців до можливої війни. Невдовзі мобілізованих бійців відправили на навчання на Рівненький військовий полігон, звідки на початку травня почали вирушати ешелони на Схід. Хоча, як потім з’ясувалось, за документами військовослужбовці на той час ще ніби перебували на полігоні.

“З Дачного, де дислокувалась бригада, ми вперше виїхали на Донеччину десь у двадцятих числах травня, – розповідає Сергій. – Нам пояснили, що їдемо міняти бійців з інших батальйонів. Там повинні були тиждень стояти на блокпостах. Однак  привезли нас пізно вночі зовсім у нове місце поблизу села Остапівка, де не було облаштованого блокпосту і де ми могли стати легкою ціллю для терористів, адже знаходились перед ними, наче на долоні. Крім цього, бійці отримали наказ не стріляти, тож і захистити себе не змогли б. Також ми не мали права оглядати ті автомобілі, які зупиняли. На щастя, все обійшлось і на нашому сьомому блокпосту було спокійно, чого не скажеш, про дев’ятий блокпост під Волновахою, який знаходився  лише за декілька кілометрів…”

Після Волновахського бою, який забрав життя 17-ти бійців, 51-шу бригаду мали відправити назад на полігон для передислокації, адже мобілізовані почали потрохи підіймати бунт – обурювались відсутністю бронежилетів та техніки, невідлагодженою зброєю та забороною відстрілюватись. Також з’ясувалось, що серед бійців чимало таких, що мають трьох і більше дітей, а у  багатьох взагалі стан здоров’я не дозволяв служити у війську. Однак замість Рівного, 51-ша бригада невдовзі була передислокована на полігон у Миколаєві, де частину бійців комісували, а тим, що залишились, нарешті видали бронежилети.

«Комбриг був радий, що нас «накрили»»

Після 10-го червня 51-ша бригада повернулась на свої позиції, а третя рота, в якій служив Сергій Козюк,  передислокувалася в Луганську область, де зупинилась в райцентрі Кремінна. На той час там несли службу спецпризначенці внутрішніх військ, від яких недосвідчені бійці перейняли багато корисних знань.

 “Стояли там два тижні, протягом яких професіонали спецвійська навчили нас ставити розтяжки, ремонтувати та пристрелювати автомати, рити бліндажі та окопи. Тобто саме там стали дійсно сформованим та підготовленим блокпостом, який міг за себе постояти та  при потребі дати відсіч. Пригадую перше перемир`я, яке тривало під час проведення президентських виборів: стоїмо ввечері на блокпосту зі своїм двоюрідним братом, з яким воювали в одному взводі, і дивимось, як з настанням сутінків справа та зліва від нас спрацьовують розтяжки, вилітають сигнальні ракети та чути постріли крупнокаліберних кулеметів. Тобто там в цей момент відбувалось справжнє «місиво». Ось таке було «перемир’я»”, – ділиться спогадами Сергій.

Наступним місцем дислокації третього батальйону став район Сєвєродонецька, куди бійці заїхали зі  боку російського кордону та тримали  оборону на виїзді з міста, бо з іншого проводила «зачистки» 80-та бригада разом із Нацгвардією. Саме тут вдалось здійснити успішну операцію, взявши блокпост сепаратистів. Після цього підрозділ, який «перехрестили» у штурмовий, почав отримувати  накази лише йти на штурм. Завдяки цьому невдовзі на міській раді Сєвєродонецька замайорів синьо-жовтий стяг. Хоча це, як зазначає Сергій Козюк, ще не були жорсткі бої із великими людськими втратами, адже справжнє пекло чекало їх попереду, коли батальйон повернувся у Донецьку область.

Перші великі втрати понесли українські військовослужбовці під час штурму Мар’їнки. Не встигли оговтатись від жорстких боїв, як їх передислокували до Новокатеринівки, під самий російський кордон, де вперше відчули, що таке обстріли «смерчами».

“Там ми стояли декілька днів під постійними обстрілами, не маючи змоги дати відсіч. Багато з наших отримали осколкові поранення, контузію, а техніка була вщент розбитою. Пригадую, як до нас на позицію приїхав комбриг Пивоваренко, построїв ввечері і почав відчитувати, мовляв, ми такі-сякі, після чого добив усіх фразою, що він радий, що нас тут «накрили». Не знаю, збіг це чи ні, але усі помітили дивну тенденцію – як тільки приїжджає комбриг, то незадовго на тому місці розпочинаються обстріли”,- розповідає Сергій.

Наступним місцем дислокації третього батальйону стало село Дзеркальне неподалік Іловайська, де продовжились масові обстріли артилерією з боку сепаратистів. Розвідка почала доповідати про пересування російських військ, які перетинали кордон та прямували у бік Іловайська. Напередодні Дня Незалежності техніка ворога підійшла впритул до позицій українських військових, але, як каже Сергій, тоді вони ще навіть не знали, що ці танки, які стояли з направленими у їхній бік пушками, – російські.

Кривавий День Незалежності

“Це було 24 серпня. Після нічного чергування я витягнув матрац, думав, трішки посплю, але за декілька хвилин почувся свист снарядів, тому ми швидко кинулись до бліндажа, залишивши на поверхні всі свої речі. На мені були лише штани, футболка, кеди та телефон у кишені, щоправда, встигнув прихопити ще і каску. Почався жорсткий масований обстріл, внаслідок якого розбомбили все, що можна було. Здетонували майже усі наші боєприпаси, через що блокпост повністю вигорів зсередини. Один із снарядів потрапив і до бліндажу, де я переховувався з п’ятьма товаришами. Через загоряння та сильний дим не було чим дихати, пощастило, що напередодні в бліндаж принесли води, в яку вмочували майки і так дихали через них. Температура була настільки високою, що автомати плавились. Залишалось лише одне – вибиратись звідти будь-якою ціною, адже, як потім з’ясувалось, рятувати нас ніхто не збирався, бо думали, що ми вже мертві…  Пробували відкопатись, бо від вибуху опинились по пояс в землі. В цей момент справді було страшно, адже мозок відключався, а до горла підступала нудота, утім інстинкт самозбереження переміг і я перший спробував вибратись, риючи гарячу, як розпечене вугілля, землю бляшанкою від консерви. Вибравшись із бліндажа, ми почали бігти, а місцями і плазували полем, повністю вигорілим до землі та рясно всіяним осколками, аби дістатись до 93-ї бригади, яка стояла неподалік. Разом з бійцями цієї бригади я повернувся до розбитого блокпосту, аби забрати поранених та загиблих. Ніхто  не знав, як діяти далі, адже не було наказу відступати. Наступного дня нас знову жорстко обстріляли, після чого розпочалась лобова атака регулярних російських військ. Ми не могли виграти цей бій, тому що проти танка з автоматом не підеш. Пролунав чийсь наказ «Відходимо малими групами!», і усі почали розбігатись хто куди під шаленим свистом куль”, – пригадує ті фатальні дні Сергій.

Сергій Козюк кинувся бігти разом із ще двома десятками товаришів. Коли вони дістались річки, яку хотіли перетнути через міст, впритул зіткнулись з російськими військовими. На щастя, хлопці не розгубились, на відміну від противників, та взяли двох снайперів у полон, яких пізніше використали як своєрідне алібі від можливих нападок керівництва.

“Ми проскочили «зеленку», швидко перетнули польову дорогу і залягли неподалік, – веде далі розповідь Сергій. –Хтось крикнув, що їдуть російські війська, тож подумав, що це вже по наші душі. Але техніка проїхала за 15 метрів і ми, на щастя, залишились непоміченими, хоча вже і були готовими до бою”

Це вже потім бійці дізнались, що ті хлопці, які бігли за ними або ж розбіглись в інші боки, майже усі загинули або були взяті у полон. Вдалось врятуватись лише невеличким групкам. Троє таких врятованих бійців пізніше наздогнали групу, в якій був Сергій. Військовослужбовці розповіли, як усіх, хто не встиг вибігти з оточення, поклали рядочком на землю, після чого раптом прилетів снаряд, котрий вбив частину російських військових. Троє  бійців, скориставшись ситуацією, кинулись бігти і вже за мить на те ж місце упав ще один снаряд, від якого залишилось лише місиво тіл українських та російських військових…

«Там ще хтось живий залишився? Нехай дістаються, як хочуть»

У тридцятиградусну спеку без води та їжі, у важких розгрузках та касках, хлопці весь час бігли полями та непролазними хащами. На нічліг зупинялись в «зеленці». Ніхто не звертав уваги на якісь дрібні подряпини та осколки в тілі, хвилювання викликав лише один поранений боєць, якому було важко рухатись, він уже почав відкашлювати з кров’ю. Наступного  дня  натрапили на підбиту техніку 51-ої бригади, де були певні боєприпаси, медикаменти, одяг та харчі. Завдяки цій знахідці поповнили свої запаси.

“Постійно рухались, майже не зупиняючись, від самого ранку до пізньої ночі. Через сильну спеку дуже сильно хотілось пити, але все, що ми знайшли, – це невелике болото, вкрите ряскою. Спрага настільки дошкуляла, що хлопці мусили пити воду з цієї калюжі”, – каже Сергій.

Невдовзі бійці дістались траси Старобешево-Кутейниково, де зупинили БТР 93-ої бригади. Пояснили ситуацію, почали по рації зв’язуватись з керівництвом 51-ої, а у відповідь почули: «Там ще хтось живий залишився? Нехай дістаються, як хочуть». Тож військовослужбовці 93-ї бригади забрали лише пораненого бійця та двох полонених,  а решта знову повернулась до того місця, де знайшли підбиту техніку, та спробували її завести. Спроба виявилась вдалою і хлопці поїхали назустріч невідомості, адже абсолютно не володіли ситуацією – десь на головою пролітали «Гради», пересувались якісь військові колони і було не зрозуміло, що взагалі відбувається. До першого блокпоста вдалось дістатись на цивільному бусі, який зупинили, коли в них закінчилось пальне. Звідти бійців, які перебували у стані шоку, забрали до штабу, де почали допитувати.

“Розповіли «зампотилу», що ми перші, хто вийшов з оточення та вижив, а де решта не знаємо. Нам не вірили, що ми на власні очі бачили російських військових, аж доки я не дістав з кишені дві білі розпізнавальні пов’язки тих, кого взяли в полон, – розповідає Сергій, якому і досі мало не щоночі сниться війна. – Наступного дня нас вивезли в Дачне Дніпропетровської області, куди почали звозити рештки 51-ї бригади. Як з’ясувалось, із 260 чоловік, які стояли на нашому блокпосту, вижили не більше шістдесяти. А ще дізнались, що в той час, коли хлопці гинули через нестачу техніки та зброї, в столиці проходив помпезний військовий парад із демонстрацією нової сучасної техніки. Ось так нас «привітали» із Днем Незалежності”.