Герої нашого часу: Микола Мельник

Микола Мельник

На ВАРі триває проект Герої нашого часу, в межах якого публікуються розповіді волинян, які захищали або захищають Україну на Сході. Сьогодні говоритиме лейтенант роти патрульної служби поліції особливого призначення “Світязь”, командир взводу Микола Мельник.

 

Життя до

До революції Гідності я працював у “Надра Банку”. Під час буремних подій в Києві я долучився до лав “Правого Сектору Волині”.

В березні пішов в військкомат, щоб піти служити в Збройні Сили України. Там мені сказали, щоб я залишив координати. Довго чекав повістки чи бодай дзвінка, але мені так і не зателефонували. Отож я вирішив їхати в добровольчий батальйон.

Тоді мій вибір пав на добровольчий батальйон “Шторм”, який знаходився в Одесі. Між тим я взяв на роботі відпустку і розпочав службу. Очевидно, що відпустка часом закінчилася, тому потрібно було повертатися до Луцька, щоб її продовжити.

До речі, тут я дізнався про створення роти спеціального призначення “Світязь”. Отож я вирішив піти в цей підрозділ.

Я звільнився із “Шторму”, і вже 22 липня я почав служити в “Світязі”. В серпні ми отримали наказ на відрядження в Іловайськ, і я зовсім “випадково” туди потрапив (усміхається — ред.)

Наша рота відразу поїхала в Слов’янськ, далі Краматорськ, згодом Костянтинівка і Ясинувата. Ми отримали наказ зайти в Ясинувату. Там розташовувалася 93-я бригада. Отож 3 дні ми чекали команди “вперед”, щоб зачистити місто, але так і не дочекалися. Зате отримали наказ вирушити в Іловайськ.

 

Іловайськ

Ми приїхали до Старобешево, що поряд із Іловайськом в закинутий дитячий табір 21 серпня. І буквально 22 серпня в 4 ранку тридцять чоловік із нашої роти зайшли в місто Іловайськ.

Про “гарячу” ситуацію ми не знали і нас не повідомляли. Пам’ятаю ще коли їхали в Старобешево нам назустріч їхали колони із технікою. Ми не дуже розуміли такого — ми їдемо туди, а техніка і люди покидають цей напрямок.

Отож ми зайшли в місто і закріпилися в школі. На той час в місті були різні підрозділи — Дніпро-1, Донбас. Хлопці з добробатів розповіли нам, що у місті не все так просто — частина знаходилася під контролем українських військових, інша частина під сепаратистами. А лінія розмежування проходила по коліях залізниці.

Тоді ще хтось із бійців сказав до нас: “Жуки, майте на увазі, будьте обачливі, бо ситуація непроста”. Тоді ми не розуміли, бо ж війни ніхто не бачив, тим більше це була перша ротація.

Виставили секрети і тоді почалися обстріли — міномети, стрілецька зброя. Натомість ми почали працювати та “зачищати” місто.

На День Незалежності 24 серпня розпочали штурм їхніх блокпостів. Спільно із добровольчими батальйонами (Донбас, Мироторець, Дніпро-1, Херсон та інші) вдалося “взяти” 2 блокпости. Ми зайняли позиції та закріпилася там. Я дислокувався із своїм другим номером в промзоні (тоді я був снайпером). Сєпари почали по нас пристрілюватися, а вже в обід наступного дня добре “роздавали”.

В промисловій зоні ми зайняли 4-поверхову будівлю. Спочатку вони розбили четвертий поверх, і ми змушені були спуститися на нижчий поверх. І так постійно — все нижче. Наші блокпости знаходилися досить близько і ми бачили як наш броньований “течик” (автомобіль Фольксваген Т4 — ред.) вивозить звідти людей.

На той час зв’язку уже не було. Радіостанції сіли, а телефони ми залишили в Старобешево. Отож вирішили, що потрібно з промзони забиратися. Усі наші авто з блокпосту уже виїхали. І ми вирішили виходити в темряві пішки.

Ми не бачили, як за нами приїхали вперше. Вже потім розповідали, що приїжджали. Так склалося, що ми побачили як наше авто під’їхало до будівлі. Тоді було “гаряче”. Я бігаю, відстрілююся і відчуваю як позаду мене хтось хапає за комір та кидає в автомобіль. Це був мій рідний брат Роман. Тоді він ще сказав: “Ти мене вже задовбав. Скільки я маю за тобою їздити? Я думав, що тебе уже нема”. Цю мить я буду пам’ятати довго, бо їй немає ціни.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ПУБЛІКАЦІЙ РУБРИКИ ГЕРОЇ НАШОГО ЧАСУ

До слова, автомобіль був наповнений хлопцями з різних підрозділів. Колеса уже були пробиті. Так ми приїхали до школи, де закріпилися спочатку.

Сіли в коридорі, бо там стіни були міцніші. А в столовій школи хлопці з “Донбасу” варили макарони, і так як ми дуже були голодні, то макарони нам смакували.

Тоді забіг Олександр Фацевич (командир роти “Світязь” – ред.) і закричав: “Світязь” підйом”. Треба брати блокпост, бо сєпари беруть нас в оточення. Якщо не візьмемо, нам буде п…ц”.

Цей блокпост був на дорозі, що вела з міста. Частина людей тоді встала, частина ні. Так розділився тоді ”Світязь” (задумався — ред.).
Закріпилися ми на тому блокпосту і були там аж до 29 серпня, до виходу по “зеленому” коридору. Інша частина роти була в школі.
Від керівництва отримали вказівку триматися і не здавати місто. А зранку 29 серпня нам сказали виїжджати звідти. Очевидно, що нам розповіли про “зелений коридор”. Тоді ми вже знали, що знаходимося в оточені.

Отож посідали в автобуси, бо іншого транспорту не було, адже уся техніка була розбита.

При виїзді з Іловайська нас почали потрошку обстрілювати. Коли виїхали з міста в поле, то вирішили колону розділити. Наша колона поїхала прямо, інша трішки звернула. Біля Красносільська нас “зустрічали”. Попали в ГАЗельку, що їхала попереду і вона просто розлетілася і люди, які були всередині теж. Позаду їхав КАМАЗ і теж отримав прямо попадання. Наш автобус звернув з дороги. Обстріл був страшний, в середині автобуса почали падати люди. Ми зупинилися. В тому полі нас “місили” як хотіли, ми навіть голову підняти не могли.

Почали добиратися по-пластунськи до Красносільська, там якраз був хутір біля поля. Я добирався туди разом із Мішою Білецьким. Так вийшло, що до хутора ми дісталися останні. Усі хлопці, що їхали в нашій колоні із “Світязя” уже були на місці.

Там я побачив свого рідного брата Рому. Він був без зубів, бо куля прошила йому рот. Багато було легко поранених осколками — ноги, руки.
Ми закріпилися у Красносільську і до вечора трималися. Велися перемовини із російськими командирами, які під”їжджали на бронетехніці і пропонували нам здаватися.

У нас були їхні полонені. Бійці “Донбасу” захопили танк, де було чотири кадрових військових-контрактників. Ми з ними розмовляли на різні теми. Вони розповідали, що самі не розуміли куди приїхали. Їм казали, що вони їдуть супроводжувати грузи. Військові квитки та телефони у них забрали.

Тоді я ще запитав у них: “Для чого ви стріляли? Ми їхали мирною колоною”. На що отримав відповідь, що розпочали обстріл їхні офіцери, і вони за ними підключилися.

Я їм сказав: “Ну хлопці, що це за війна така? Їдуть цивільні автомобілі, а ви ведете обстріл”.

Не знаю як велися ті переговори із росіянами. Ми хотіли, щоб нас просто відпустили в обмін на полонених, але вони не погодилися.
Ввечері нам сказали: “Якщо ви не хочете здаватися, то ми просто зрівняємо з землею це село разом із своїми полоненими”.

Здаватися ми не хотіли, але воювати у нас не було з чим. БК (бойовий комплект — ред.) закінчувалися, а те що було в машинах ми не забирали. Встигли винести тільки те, що було на нас самих. А багато на собі не винесеш.

12376555_123212678051995_6207610608997083183_n

 

Полон
Так вийшло, що ми потрапили в полон. І дві ночі ми ночували на полі, де нас охороняли. Російські військові сказали: “Так як ви відносилися до наших полоненими, так само і ми з вами будемо”.

А ми полонених поїли водою і давали цигарки. Хоч важко було воду дістати, але носили і для себе, і для них. Було й таке, що прикривали від обстрілу.

Нас ніхто не принижував і не бив. Був момент коли нас вишикували. Тоді ми думали, що будуть розстрілювати, бо ніхто нічого не казав. Ми всі уже прощалися один із одним та потиснули руки

Але нам сказали врешті, що будуть передавати українській стороні. Приїхав “Червоний Хрест” і в першу чергу позабирали поранених. З нашої роти в полоні було досить багато бійців.

Пам’ятаю момент, коли російські офіцери дозволили нам позабирати полеглих. Ми взяли ковдру, на яку складали рештки розкидані по полю.
У нас були медики в полоні. Один чоловік з Луцька надавав усім допомогу. Також у нас були аптечки, які ми віддали йому. Цікаво, що всі речі в полоні у нас забрали, окрім українських грошей.

Умови були погані, бо не було води, а пити хотілося постійно. Єдине, що на рятувало, це що водили нас на баштани. Там ми їли кавуни і гризли висихлу кукурудзу.

Вивезли нас під Волноваху і покормили на польовій кухні. Опісля нам сказали, що будуть працювати “Гради” і треба тікати звідти. Ми встигли.
Після цього нас відвезли під Запоріжжя в 61 польовий госпіталь, де отримали медичну допомогу. Там же ми і заночували. А вже звідти нас перекинули на Дніпропетровськ, де автобусами нас доставили на Волинь.

Нарешті 3-ого вересня ми приїхали в Луцьк. Друга частина, яка пішли іншою колоною, приїхали раніше.

Зі “Світязя” в Іловайську загинуло 7 чоловік.

 

Луцьк

 

До дружини я зателефонував уже з госпіталю. Сказав, що усе нормально і я живий. Приблизно тиждень зі мною не було зв’язку. Після Іловайська ми відпочивали. Я був у госпіталі, працював із психологами. Багатьох поклали на стаціонар, а я 3 тижні був на лікарняному. Потім нас відправили в Сатанів в реабілітаційний центр.

Опісля ми почали готуватися знову до поїздки на Схід. Почали збирати необхідні речі, адже після Іловайська нічого не залишилося.

Половина людей звільнилися після “іловайського котла”. Натомість на службу в “Світязь” прийшли нові хлопці.

12645026_172654139774515_651925073884339262_n

 

Вуглегірськ

 

Друга поїздка була в Вуглегірськ. На першу ротацію туди я не поїхав, бо ми з братом вирішили, що тепер будемо їздити по черзі. Отож перший поїхав він.

А вже 21 січня я виїхав до Вуглегірська. Якраз приїхав тоді, коли “потрібно” було. Ми розуміли, що місце було небезпечне. Тоді нам казали, що Дебальцево ніхто здавати не буде, що це укріплений плацдарм.

Вуглегірськ дуже похмуре місто. Ми намагалися відновити порядок в ньому. Там був один участковий, який нічого не міг зробити. Наші бійці роздавали гуманітарку, солодощі дітям та необхідні речі для населення.

Розпочиналися обстріли. Запам’ятався момент коли знайшли в розвалинах маленьку дитину по частинах. Було важко. ЗСУ провели ротацію, і забрали з позицій людей, які вже розуміли що таке війна і поставили свіженьких. Так вийшло, що після ротації відразу розпочався наступ.

А вже 29 січня розпочалися гострі бойові дії. Якраз рівно через 5 місяців після “іловайського котла” я потрапив того ж самого числа в “зарубу” у Вуглегірську.

Нам сказали, що на допомогу йдуть інші підрозділи. Поряд були частини батальйонів, що дислокувалися за містом. Їхні блокпости розбили, вони понесли величезні втрати. Вцілілі підтянуглися до нас у школу-інтернат, яку ми займали на той час.

Вирішили розпорошитися і зайняли 3 будівлі, що знаходилися поряд. Це були висоткі, і з них був добрий огляд навкруги. Ми розуміли, що буде страшний бій, бо в місто зайшло дуже багато їхньої техніки та піхоти.

29 січня поранили Олександра Пінчука. Хлопці вивезли його на автомобілі в госпіталь. Разом з ним ще декілька поранених з інших підрозділів. У нас був наказ тримати оборону і місто не здавати. До нас йшли на допомогу хлопці з інших підрозділів, але їх “рознесли” на вході. Говорили про 19 загиблих з нашої сторони.

Зв’язок у нас був, тільки під час обстрілів зникав. А так ми мали змогу тримати зв’язок між трьома будівлями, в яких розташувалися.
До нас приєдналися 35 бійців 44-го протитанкового, бійців “Світязя” було 36.

В командира Романа Грача був планшет. Він умів швидко та якісно передавати артилерії координати сепаратистів. І арта відразу чітко і прямо “насипала” їм. Якби не вони нас би точно роздавили. Були такі моменти, коли вже бачили, що не зможемо втриматися, то викликали вогонь артилерії на себе.

Навіть пробували жартувати. В тих умовах потрібно було розважати себе і людей, що поряд. Оборону ми тримали три доби. Сепаратисти постійно кричали до нас, щоб ми здавалися.

А ми чекали моменту, щоб вийти звідти. Нарешті вирішили та погрузили в техніку речі та БК (бойовий комплект). Але зрозуміли, що технікою не вийдемо. Натомість вирішили йти пішки.

Треба віддати шану командиру Олександру Фацевичу. Ми бачили та розуміли, що знаходимося в кільці, а він постійно повторював “триматися” чим піднімав бойовий дух.

Отож ми “замовили” артилерію. Вони відпрацювали чітко, і ми пішли. Думали, що доведеться виходити із боями. Але нам пощастило, було важко йти, бо був сніг.

Вийшли за декілька годин на село. Очевидно, що ми не знали, чи воно наше. Підходили до нього дуже обережно. А на зустріч нам виїхала “беха” з українським прапором. Нашому щастю не було меж. Всіх поранених та безсилих в село доставили “бехою”. Потім повернулися за нами. Згодом уже автобусами нас відправили в Артемівськ. На щастя, ми повернулися до Луцька.

Згодом я знову поїхав в АТО. Далі був Красний Лиман, але довго ми там були. Опісля ніс службу в Сєвєродонецьку на блокпості. Зараз я в Луцьку і готуюсь до поїздки знову в зону АТО.

Ольга ВАЛЯНІК