Волинський солдат знайшов на війні кохання

Волинянин Андрій Вільчинський із села П’ятикори Локачинського району познайомився зі своїм коханням, коли воював на Донбасі.

Про це пише Руслана Татарин на шпальтах видання Вісник і К.

Коли йому принесли повістку, Вільчинський не сховався, не прикинувся хворим. Як справжній чоловік, пішов виконувати свій громадянський обов’язок. І подумати не міг, що там, де лунають постріли, луплять «Гради», зустріне своє кохання.

Познайомилися вони на позиції, де Андрій разом зі своєю бригадою охороняли підступи до села Новотроїцьке Волноваського району. Аня з дівчатами гуляли поблизу, запитали, котра година, розговорились. Андрієві одразу сподобалася маленька тендітна білявка. Звичайно, не всі місцеві так приязно ставилися до військовослужбовців, як дівчата. Були й такі, що відверто висловлювали свою неприязнь.

«Біда в тому, що на території АТО заблоковані українські канали. В одиниць «тягне» «1+1». А росіяни показують таке, що страшно дивитися. Наївні люди вірять, що по телевізору вся правда. На цьому й формують думку про українських вояків», – розмірковує 22-річний Андрій.

У сім’ї Ані до російської пропаганди ставилися пасивно. Велика заслуга в тому бабусі Люсі, яка родом з Івано-Франківська. Вона розказувала, що на Західній Україні живуть чудові люди, і обурювалася на розповіді про криваві розправи бандерівців.

«У нашому селі розмовляли суржиком. Коли ж я говорила російською, бабуся сварилася: «Ти де живеш? В Україні чи в Росії?» – Аня чудово володіє рідною мовою.

Але інші члени сім’ї насторожено поставилися до стосунків Ані зі солдатом з Волині. Боялися відпускати її туди в гості.

«Андрій саме відпустку отримав, а він затявся, що без мене не поїде додому, тож мусила погодитися», – усміхається дівчина.

У П’ятикорах її приязно зустріла бабуся коханого – Віра Володимирівна. Вона з третього класу виховувала Андрія і є для нього великим авторитетом.

«Аня – спокійна, добра дитина. Допомагає все, що треба», – тішиться бабця.

«Коли приїхала сюди, довго вслухалася в тишу. Я два роки прожила під обстрілами. Ховалися в підвалах і у Андрія в бліндажі. Половина людей виїхала із села. На нашій вулиці впало дев’ять снарядів, один влучив у сусідську кухню. На щастя, там нікого не було. Раніше залишені будинки грабували мародери, а коли прийшли солдати, стало спокійніше, хоча обстріли продовжуються. Вдома лишилися бабуся, мама, вітчим, старший брат. Вони надіються, що скоро війна скінчиться і все налагодиться» , – розповіла Аня.

«Ми ж поки житимемо у П’ятикорах», – додав наостанок Андрій.