Герої нашого часу: Юрій Дмитрук

д

На ВАРі триває проект Герої нашого часу, в межах якого публікуються розповіді волинян, які захищали або захищають Україну на Сході. Сьогодні говоритиме командир стрілецької роти тербату «Волинь» Юрій Дмитрук.

За професією я військовий. Ще за часів Радянського союзу навчався у Бакинському вищому загальновійськовому командному училищі. Це був час, коли розгорівся конфлікт у Нагорному Карабасі. Тоді ми, ще курсантами, допомагали евакуйовувати людей та відправляти їх у Вірменію. Страшно, що тоді відбувалося – людей просто різали, найстрашнішою була різня в Сумгаїті. Ми не стояли на чиємусь боці, ми просто рятували людей.

Саме коли я закінчував 2 курс, Радянський союз розпався і постало питання куди йти далі – в Санкт-Петербург в училище морської піхоти чи у Київ у вище розвідувальне училище. Я потрапив у Київ, там провчився рік, а тоді перевели в Одесу, в Академію сухопутних військ.

Після закінчення я служив у 44-му полку у Володимирі-Волинському, потім перевівся до Луцька.

Згодом я почав займатися підприємницькою діяльністю. А потім сталися події 2014 го року. Я багато разів їздив на Майдан, був там по тижню. Далі почалися події а Сході і я пішов у військкомат та написав заяву із проханням якнайшвидше мобілізувати мене під час призову. Мене дійсно призвали, але хотіли залишити у військкоматі у відділі територіальної оборони. Саме тоді створювався тербат «Волинь», тому я написав рапорт та пішов у батальйон. Я знав, що буде час на навчання, буде можливість познайомитися з людьми та навчити їх. Ми разом стріляли, бігали, тренувалися, всі етапи проходили разом.

Після злагодження нас відправили у Чернігівську область – тоді повідомляли, що збоку Росії формувалася тактична група, яка може вторгнутися на територію України. На Чернігівщині до Дня Незалежності ми організовували акцію. Там були села глибоко у лісах, у яких військових бачили ще мабуть, під час Другої світової. Люди там живуть на межі бідності, це просто страшно. Нам допомагали волонтери і ми сформували набори: 3 літри сала, тушонка, шкарпетки і ще всякого добра і роздавали людям. Вони не могли зрозуміти, чому ми ділилися з ними. А ще там дуже специфічна мова – суржик української, білоруської та старослов’янської. Деяких бабусь я взагалі не розумів, а живемо в одній країні (усміхається).

Мені дуже пощастило з людьми, з якими доводилося служити – і командир батальйону Сергій Козак, і офіцерський склад, і всі мої хлопці були як злагоджений механізм. Війна дала мені багато друзів і життєвого досвіду.

Згодом ми отримали наказ виступити в район міста Ізюм. Тут ми стояли базовим табором і чекали наказу про вступ у Дебальцево. До нас приїхала група людей, які там вже відвоювали і мали нас супроводжувати. У нас взагалі не було бронетехніки, лише автобуси та один БРДМ, котрий постійно «чхав».

Пам’ятаю, як вперше ми потрапили в Дебальцево. Ми мали перебути там ніч і моя рота потрапила на свинарник, коли працювала наша атилерія. Більшість із хлопців бачили це вперше в житті. Скрізь багно, ми не знаємо куди йти, а нам кажуть, що зараз буде вогонь у відповідь. Ми стояли на районі бази «Комуна», зараз це вже не наша територія. Ми тоді навіть не мали де спати, там були тільки невеликі клітки від свиней та овець, а крім нас там ще були розвідники, ремонтники і артилеристи.

l1

Зранку ми отримали наказ. Нас перевантажили в «Урали» і ми зрозуміли, що маємо їхати ще 25-30 км від Дебальцево.

Чим далі ми просувалися, тим більше все навколо було розбитим. Ми бачили воронки діаметром десь 12 та глибиною 6 метрів. Ми заїхали на шахту «Полтавську», залишили там групи, а самі «тримали» терикони ділянці, яка називалася «Клапан». Там ми контролювали дорогу, перехрестя та в’їзд до іншого «клапану». У нас спочатку було два танки, але згодом один забрали. Забрали і БМП, і розвідників, і ми лишилися самі, без техніки, тільки з 1 танком на велику територію.

Праворуч від наших позицій була посадка, у які були сепаратисти, між нами і ними було десь 350 метрів. З тої зеленки часто ходили сепари, з якими у нас були сутички. Потім ми зробили оборону у кілька поверхів, у них не було шансів. Першого ж дня нас накрили «Градами», перевірили на потужність і чи не втечемо. Не втекли.

Коли ми приїхали, трохи в курс справи нас ввів командир бійців, які тримали там позиції до нас. Ми зо два тижні звикали до місцевості, одразу почали вдосконалювати оборону. Земля там – суцільний піщаник і камінь, що й не вкопаєш. Але у мене дуже хороші хлопці були, серед них і шахтарі з Нововолинська. Так от, Дмитро Киричук, який, до речі, вже після демобілізації, закінчив командирські курси і зараз служить командиром взводу у 25-ій десантній бригаді, запропонував зірвати візочки, якими перевозять вугілля у шахтах. Ми танком зірвали 8 штук, зробили маленького поїзда, причепили до танка і сунули їх асфальтом. Їх ми поставили нижче дороги та засипали землею і зробили позицію для оборони.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ПУБЛІКАЦІЙ РУБРИКИ ГЕРОЇ НАШОГО ЧАСУ

Що там тільки про нас по телебаченню не казали – що карателі, що у батальйону «Волинь» був жорсткий набір, що брали тільки тих, у кого дід був в УПА, що серед нас і трансплантологи органів, і людожери. Ми хотіли розвіяти цей міф і допомагали місцевим всім, чим могли –  їжею, одягом, ліками. До нас діти приїжджали, то ми їх дражнили, що вони тут слухають нас, а потім ідуть і все сепарам розказують. Вони казали, що розповідають, але не багато (усміхається). Це ж діти, що з них візьмеш? Вони нас постійно допитували, коли вже приїдуть ці звірі, ці бандерівці. Ми казали, що ми і є тими бандерівцями, але діти не вірили – казали, що ми дуже адекватні, і все-таки бігали виглядати тих лютих бандерівців. Отака історія (усміхається).

Взагалі, у нас багато кумедних випадків було. От на підкріпленні у нас були зенітники. Хлопці – справжні професіонали своєї справи, але отримали нову зенітку. Я кажу: «Хлопці, а ви хоч стріляли з неї?». А вони кажуть, що ні і взагалі не ясно, чи стріляє вона. Тому я запропонував: «Хлопці, коли буде обстріл, то ми заодно й зенітку перевіримо». Вона стояла в напрямку Єнакієво і Южнокомунарська, тому я сказав опустити дуло донизу, аби не долетіло до житлового сектору. А перед входом в місто була гора. На ній у сепаратистів був блокпост, до якого їм, як виявилося потім, якраз підвезли боєприпаси. Тому ми перевірили зенітку і заодно підірвали ці боєприпаси.

l2

Наступного дня ми отримали записки, які сепаратисти передавали місцевими. Там були суцільні матюкам, шкода, що вони не збереглися, показав би усім «великий і магучій».

Тож три місяці ми тримали оборону там. Не було опалення, були проблеми з житлом. Із 45-ти людей, які були задіяні в обороні, в будиночку жило 15 людей, решта в окопах. Не все добре було із технічним забезпеченням. Через кілька місяців ми отримали два СПГ-9 і ПТУРи. Красааа! Тепер наші хлопці вигравали дуель з мінометами 82-го калібру.

Щодо Дебальцевського котла, то, думаю, його можна було уникнути. У виступі знаходилася Горлівка. Якби ми пішли і її «відрізали», Горлівка була б нашою і не було б ніякого котла. Але ж Мінськ, домовленості, заборона стріляти… Були й прикрі випадки. Єнакієвський металургійний завод, який належить Ринату Ахметову, працював повним ходом. Нас звідти постійно обстрілювали, а ми не могли стріляти у відповідь.

Напередодні того, як котел закрився, у нас була ротація і нас поміняла 128-ма бригада, яка вийшла з котла на броні. Ми, напевне б і не вийшли, бо були на автобусах. У нас була бронетехніка, та яка? З дев’яти одиниць їздила лише одна, та й то недовго. Це ненормально.

Люди на Сході постійно ставилися до нас насторожено, але згодом зрозуміли, хто ми насправді. Дуже велика кількість людей не хотіла, щоб ми виходили, бо ми налагодили дійсно дружні стосунки. От, наприклад, біля нас був «дитячий блокпост» – між Ольховаткою та нашим блокпостом діти завжди вибігали на дорогу. Наш зампотилу батальйону Марк Михайліченко постійно тим дітям привозив щось смачненьке, та й ми їх пригощали цукерками, а вони з нами фотографувалися. Мені дитинка навіть подарувала картинку із побажаннями – маленьку таку, на листочку в клітинку. Якщо діти нам малювали картинки, це ж щось означає, правда?

У кожного із нас був оберіг. У мене, наприклад, дерев’яний хрестик. Священики привезли, коли ми відправлялися. Думаю, він мені приносить щастя. Я не знаю, чи є на війні атеїсти, але знаю, що там нема пофігістів. Хтось вірить в долю, хтось в Бога, хтось у щось інше. Але вірять усі.

На Сході мені важко було зрозуміти, навіщо люди закрутили цю ситуацію. Потім я бачив їхні очі і розумів, що вони були б дуже раді це припинити, але вже не володіють ситуацією. Мене дуже сильно ображало, коли вони казали «ВАШИ украинские войска», а коли говорили про сепаратистів, то казали «наши».

Розбомблені будинки і дороги постійно пригнічували. Але я старався не показувати, що щось не так, мусив бути оптимістом.

Коля я вже повернувся додому, то думав, що тиждень спатиму. Не міг повірити- що ось воно – ліжко, м’яке і тепле, і вночі ніхто не стрілятиме. На Сході ми вже звикли до того, що жити в землянці – дурниця, аби не стріляли. Тут я спав, як вбитий. Але через тиждень сну вже не було зовсім. Постійно мозок розігрував якісь ситуації і снилося щось дурне.

Вдома коло моїх друзів не змінилося. Мені допомагали, коли я був на Сході, і дякувати богу маю таких друзів, які не злякалися і не втекли.

l3

Після війни у мене змінилося ставлення до людей. Тай зараз змінюється, і, на жаль, не в кращий бік. Війна ще не закінчилася, а люди вже розслабилися. Я вже змучився повторювати тим, хто постійно жаліється – у мене купа претензій до нашої влади, я багато в чому з ними не погоджуюся. Але коли хтось кричить із закликами «змести», я повторюю – це не на часі. Ми втратимо країну, якщо зараз розпочнемо це. Не знаю, що буде страшніше – чи коли там не вистоїмо, чи коли тут заколот зробимо. Треба спочатку закінчити війну. Спитайте в свої бабусь і дідусів, як вони жили, коли в країні була війна. Я розумію, що у нас все ще «в шоколаді».

Я не знаю, як закінчиться ця війна, не бачу шляху її розв’язання. Але зараз приймати цю хвору частину України і проводити вибори серед тих, хто допитував і катував хлопців не можна. Там вибори можна робити тільки тоді, коли вони поживуть в Україні, які українці, і почнуть розуміти Україну. Бо зараз вони зроблять депутатами бандитів, які вбивали наших хлопців. Ми з такою гниллю почнемо гнити самі. Натомість треба укріпити кордони і дати людям інформацію. На Сході всі за звичкою і досі кричать про бандерівців. Може, вже й самі в це не вірять, та ще кричать.

Ось недавно місцеві «журналісти» придумали фейк, що Донецьк стане Степанобандерівськом. І місцеві це «ковтнули». Люди не можуть зрозуміти, що це дурниця. І це не єдине, що телевізор продукує –  як подивився той «Оплот»,  то ледь не впав зі сміху. «Запіскі ополчєнца» тоді показували, ще фронтова музика на фоні. Голос за кадром читає  цю записку ополченця: «я, такий-то, служу снайпером. Вчора підстрелив укропівського механіка-водія і вони почали всі тікати, я їх почав вбивати тощо. Але тут вилазить із башти люка людина і починає розчинятися в темряві. Я не міг зрозуміти , що сталося, ми його оточили і взяли. Це був негр. Він роздягнувся, щоб розчинитися у темряві», – ось такий був сюжет, уявляєте? А люди вірять у це все.

Господи, та ніхто у вас не забирає ту російську мову, як на мене, то хоч на івриті розмовляйте, аби за державу нашу вболівали. За Україну. І живіть для України, нашої спільної України.

Василина БОРУЦЬКА