Герої нашого часу: Євген Борисюк

ЗСУ

На ВАРі триває проект Герої нашого часу, в межах якого публікуються розповіді волинян, які захищали або захищають Україну на Сході. Сьогодні говоритиме військовослужбовець 51-ї бригади Євген Борисюк.

Трохи більше ніж за місяць Волинь вчергове згадуватиме страшну дату, – пише Інформаційне агентство Волинські новини.

Точкою неповернення стало 24 серпня 2014-го. Не просто червоний день календаря, а багряний, кривавий. «Іловайськ». Від цього слова досі здригаються сотні материнських сердець. Напередодні річниці – одна з історій від бійця 51 ОМБ, мобілізованого під час першої хвилі.

– Більшість, хто пішов до війська під час першої хвилі мобілізації, призивалися по телефону. Їм дзвонили голови сільрад і просили з’явитися у військкомат для перевірки даних. Там же хлопцям вручали повістки і мобілізаційні листки. Спершу обіцяли: поїдете на місяць-два на полігон, постріляєте і – додому.

Багато хто після тих дзвінків приїздив просто з заробітків, з Росії, з Польщі. Основна маса нас – то були хлопці з сіл, і в основному з Західної та Центральної України. Мені прийшли і вручили повістку, – починає розповідь про свій шлях в АТО Євген Борисюк з Луцька. Для друзів просто – Женік.

Його розповідь іноді обривається, часом він розповідає свою історію уривками. Але ті уривки настільки яскраві, що розумієш – лінійної розповіді не буде. Бо та вся історія – справжній біль, зітканий з таки уривків. Уривків, які не дають спати ночами. Уривків, які не залишають тебе з часом Іноді – просто ти виштовхуєш їх зі своєї пам’яті, коли можеш. А іноді вони повертаються, реагуючи на звук, запах.

– В частині ми були 4 дні. Потім поїхали на полігон. Декого в частину забрали просто з бару. В прямому сенсі цього слова, то вони на той момент ще «не відійшли». були такі, хто прийшов свідомо, щоб підняти собі якісь рейтинги. Були хлопці, хто рвався в бій, але після першої перестрілки «давали задню», трусилися руки-ноги. Помирати нікому не хотілося.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ПУБЛІКАЦІЙ РУБРИКИ ГЕРОЇ НАШОГО ЧАСУ

Основна зарплата була невелика – 500-600 гривень. Але потім ішли надбавки за польові умови, премія, бойові. Тож набігало більше 2 тисяч. Але тут нюанс: надбавки нараховували за повний місяць з 1 по 1 число. Якщо ти прослужив з 10-го по 1-ше, то в тебе гола зарплата, – розповідає він на запитання про тодішні фінанси.

Євген в армії служив в ППО, а втрапив у зенітники 51 ОМБ.

– Так вийшло, що за півтора року служби в армії я тримав автомат три рази. В школі, коли я довчився до 11 класу, уроків ДПЮ не було. Тож прийшов в частину такий, що треба було почистити автомат після стрільб, а я навіть не знав, як його розбирати. В армії я був планшетист, – згадує він.

Раптом, розповідь обривається. А потім – фраза, яка в багатьох крутиться в головах, але мало хто наважується її сказати вголос: «Це все можна було швидко закінчити, але це комусь вигідно…»

Потім ми мовчки п’ємо каву, не наважуючись щось додати. А що додати? Він був там, де над головами літали не птахи, а смертельні снаряди. А тим часом ми були тут. Щоразу, коли слухаєш ці історії – додаєш до загальної, сухої картини живих штрихів. Бо розумієш: війна – це люди, це тисячі зламаних доль.

Євген додає: все, що він розповідає, було з ним тоді. Може, знизує плечима, зараз не так – краще. Але, що було, те й згадується.

– Було по-різному, іноді бувало таке, що приїхали, серед поля викинули, а мороз -15. Окопатися – півколіна болота, як хочеш так і виживай. Лягаєш в 2 спальники, накрився – нічим дихати, розкрився – холодно. Багато хлопців пропахли цією землею. Є такі, хто з окопу не вилазив. Почався обстріл – сидять в окопі чи в бліндажі, в пляшку сходили, мівінку погризли, водою запили (якщо є). День пережили, снаряд не втрапив у бліндаж – і слава Богу.

Для начальства привозили контейнери, закопували їх. Там і зв’язок був, і вай-фай, і біотуалети. А для простих солдат, казали все: чекаємо крана. Після першого обстрілу вже не чекають – самі беруть саперну лопатку, чи щось підходяще, і копають.

Багато було ситуацій, понабирали хлопці бронхітів, гемороїв, запалень. Прийшов – відігрівся. Вивезли – викинули, як лото: виживеш, то виживеш, а ні – то ні. Там не переживають. Там одиниці таких командирів, які переживають за звичайних солдат, щоб витягнути, не лишити, пробитися. А здебільшого простий солдат – то було просто гарматне м’ясо.

Потім ми знову в розмові повертаємось на полігон. То – окрема частинка історії. Там і техніка, яка чекала свого часу, і зброя, яка не стріляла.

– У частині було декілька танків, діючих, які їздили на польові змагання. А решта… Були такі, що з заводу прибули і ржавіли. Один раз стрельнув – і поставили на місце. Відповідальні за свої кошти мусили міняти шланги, ремкомплекти. Грошей не було в армії. Але одночасно була техніка, і зброя, яка була законсервована в секретних приміщеннях. Тільки от це ж все має термін придатності. Щоб їх списати, треба великі кошти, тож простіше вистрелити. Перші гранати, які нам видавали, були з 1948-1952 років. Старі. Але граната хоча б спрацьовує майже в 100% випадків. А от з пусковими комплексами «Ігла» було по-іншому. Нам діставалися вони з 1980-84 року. Відкриваєш – а там пів’ящика води. І одна з 7 чи з 10 стріляє. Часом – взагалі не стріляє, а починає диміти. Один хлопець стріляв – постріл не вийшов. Опустив, а снаряд 2-3 метри пострибав «жабкою», рикошетом від землі. Там геть було не смішно. А техніка: або стріляє і не їде, або їде але не стріляє. САУ після 1-2 пострілів треба було день-два ладнати.

І чого там тільки не ставалося… Жінка дзвонить – він на полігоні, а тим часом сусід під вухо стріляє, щоб була імітація бою. Або: напідпитку пішли в туалет – погубили автомати. Потім «служби» приїжджають розбиратися. На розтяжки потрапляли, або пішли в село – на когось нарвалися. Вже потім ходили групами.

Коли посилали на передову – дивилися, щоб психіка була нормальна. Бо там не розслабишся, горілки не поп’єш. Там обстріли, а в декого не хватає клепки і може стріляти по своїх..

Знову пауза… А історія нагромаджується новими деталями, штрихами, які визначають цю війну – територію зла і зрадництва, територію смерті.

– Нас здавали і продавали полковники, генерали. Бойові з’єднання мусять постійно переїжджати, щоб ворог не вичислив, звідки стріляють. Кожні 2-3 дні колектив мусить рухатися. Іноді буває, що зупинка всього по півгодини, а потім знову переїжджають. Було таке, коли полковники на карті помітили точку, куди має частина переїхати, а хлопці з розумними командирами виходили на ту точку, тільки на півкілометра вбік, але не точно там. Доповідають: «Ми на місці». А через півгодини точку, де вони мали бути за координатами, рівняють з землею ГРАДами, «Ураганами», зенітками… Або ж, поки полковник на місці, все тихо, щойно поїхав – починається обстріл.

Їде колона, не наша, російська. Є можливість стріляти на ураження, але нам наказують: «Спостерігайте». А коли вже кажуть, що можна відкривати вогонь – уже нема по кому. Іноді все залежить від тебе, а якщо доповідаєш по ланцюжку – нічого не буде. А начальник на передову як приїхав, як заліз в бункер, то в туалет навіть не виходив, а від’їжджав, то мотор в автомобілі не глушили: вискочив і поїхав.

А ось наш командир – майор Кондисюк, він був з нами до кінця. Наш дивізіон потрапив під обстріл в селищі Дзеркальному. Майор був з нами до кінця, переживав за своїх. Потім він втрапив у полон, його, через те що офіцер, тримали довше, ніж інших…

У Другу світову в солдат була інша форма, інша мова, а тут всі однакові. Єдине – у Російської Федерації краща зброя. Перед 24 серпня зайшла регулярна російська армія. За 4 дні вони заграбастали те, що кілька місяців наші відвойовували. Це були регулярні війська і найманці – учасники конфліктів у Чечні, Абхазії, Югославії.

У переддень Дня незалежності ми взяли 10-х десантників в полон. Як було: біля нашої дислокації їхала колона. Почався обстріл колони і снаряди влучили в склад боєприпасів. Ті почали детонувати. З ворожої колони ті, хто вижив, сформували групу і подумали, що ми – свої.

Ми тоді уже були в оточенні. Але це не завадило тому, щоб вночі до нас приїхали співробітники СБУ, які прорвалися через оточення, забрали полонених, а нас залишили. Ніхто не давав команди відступу. Перекинули нас туди ж напередодні, а 24 числа я був у штабі. Якраз 24 серпня нас обстрілювали, тоді були великі втрати. Третина там і лишилася. Командири дзвонять в Київ, у Генштаб. Я чув на власні вуха, що доводять ситуацію до начальства, дзвонять в штаб, просять допомоги, просили авіацію. А у відповідь сказали: «У нас свято, парад. Не заважайте і сюди більше не дзвоніть…».

Ще один штрих, бо ж картина не повна. Треба додати фарб. Чорних і темних? Не зовсім. Не зараз. Перед темнотою – спалахи. Яскраві. Криваві. І гучні.

– Було таке, що зустрілися колони, командири поговорили і роз’їхалися, і навіть не зрозуміли, що вони – з різних армій. Справді. А було, що приїздили росіяни в місце розташування і попереджали: як собі хочете, але за 4 години цю точку зрівняємо з землею. Гиньте чи біжіть, але за кілька годин тут буде чисто.

Хто був на першій лінії, бачив: там голова валяється, там ноги, там рука. Рештки збирали. Бувало, що нема чого збирати: згребли у відро лопатою і все… Що могли, позбирали, привезли гріб, а там з різних 4 людей частини… В нас не було жетонів. Хто з власної ініціативи хіба робив. А так – ідентифікуй як хочеш. Якщо кумулятивна ракета потрапляє в танк, всередині за 10 секунд вигоряє, детонують боєзапаси і лишається попіл.

З того часу почали решітки ставити на танки, щоб не потрапляли снаряди всередину, а детонували ззовні. Снайпери працювали чітко: не поранити і вивести з ладу, а стріляли в шию – між шоломом і бронежилетом.

Вернімося в селище Дзеркальне. Підмоги не буде: «Не дзвоніть».

– До Росії звідти було якихось 20 кілометрів. Як відступали – нарвалися на 2 росіян і взяли з собою. Якби потрапили на ворога, могли б обміняти. Потім побачили своїх, вони їхали далі вглиб. Забрали росіян, а потім нам сказали, що підмоги не буде – і 80 кілометрів добирайтеся, як хочете.

Багато хто не орієнтувалисяю, хто і де. Вийшло так, що група, яка рушила нам на допомогу, потрапила під обстріл і не доїхала. З них небагато залишилося. Страшно було дивитися: їхали туди – село як село, а вертаєшся – хата згоріла, інша в осколках. Потім знайшли бойову техніку – «підхімічили», бо ж ліпше погано їхати, і проїхали 15-20 кілометрів. Коли добралися до населеного пункту, найняли бусика і завантажилися з брониками з автоматами. Хто що встиг забрати, бо ж там був хаос: там боєзапас рветься, там стріляють патрони, там ракета, там склад горить. Все в диму, не ясно, хто поруч – свій чи чужий. А нас крім усього постійно відправляли в різні частини, то й не встигали познайомитися, не знаєш, хто твій сусід і звідки.

Вже коли був наказ про розформування 51 ОМБ, всіх повернули. Розкидали, кого куди: в госпіталь, в 128 бригаду, в 24-ту. Євген мусив лікуватися після контузії. Потім його врешті демобілізували. Але спогади залишаються… Іноді вони навіть диктують модель поведінки. Бо все забути геть непросто. Та чи й можливо.

– Хто там був, їм часто сняться бої, вибухи. Ти дуже чутливо реагуєш на гучні звуки, присідаєш, коли чуєш звук, схожий на постріл. Або виходиш на город: павутинка росою покрита, а тобі здається що розтяжка. Спочатку ти не думаєш що ти – вдома, прислухаєшся до кожного звуку. Бо там найбільше напружує тиша. Який би ти не був втомлений, поки не почуєш «атвєтку» – не заснеш.

Розмовляла Юлія МАЛЄЄВА