Переселенець із Луцька проїхав на велосипеді 120 тисяч кілометрів

DSC_0300w

Волинському переселенцеві Збішеку Мишлінському – 80 років. Але щодня дідусь на велосипеді «накручує» понад 30 кілометрів.

Про це пише інформаційне агентство Волинські Новини.

Жоден новий день не минає в чоловіка без велосипеда. Мінімум, що «намотує» дідусь, – 30 кілометрів за добу. Максимум – 196 «кеме». А загалом лічильник кілометражу, встановлений на ровері 18 років тому, зараз на позначці «120 000 кілометрів». Тобто пенсіонер уже міг би чотири рази об’їхати планету за екватором!

Луцьке коріння дідуся-спортсмена

«…Моє коріння справді з Волині. У Луцьку жили батьки, дідусі з бабусями. Тут ми зі старшим братом народилися. Тато працював на водоканалі й там же стояв наш будинок», – каже чоловік.

DSC_0320w

Розповідаючи про роки дитинства, пан Мишлінський досі усміхається спогадам про річку Стир і пором, яким так кортіло покататися. Пам’ятає скелясте утворення коло берега в центральному парку, де любили гніздитися птахи. А ще ніколи не забуде вокзал, де травневого дня 1946-го разом із сотнями польських родин він стояв на пероні, притулившись до мами, і не знав, який шлях на них чекає завтра.

«Це було дуже страшно… Коли радянська влада розвісила містом оголошення «всім польським родинам у такий-то строк прибути з речами на вокзал», мама була в розпачі, а тато – в лавах польської армії. Ми не знали, що нас чекає. Тому брали із собою все: одяг, подушки, цінні речі, які потім могли обміняти на їжу… Досі бачу той товарняк, у вагонах якого цілий тиждень ми їхали у безвість. Досі чую звук замка, який назавжди зам­кнув нам дорогу додому», – провадить польською, і видно, як уява переносить його на 70 років у минуле.

Дякувати Богу, їхнє переселення припало не на період лютих морозів чи спеки. Тому трупів із вагона не довелося викидати. І людей у ньому було стільки, аби кожен міг сісти чи лягти.

«Коли після нескінченно довгої дороги двері товарняка врешті відсунулися, ми побачили… голе поле. Російські воєнні тоді кричали: «Вихаді! Тєпєрь ета ваш новий дом!». Хтось із переселенців заплакав. Хтось заціпенів. Та зрештою люди так збунтувалися, що офіцерня здалася: «Всє па вагонам!». І ми вирушили», – розповів дідусь.

Починав із футболу

І ось так сім’я Мишлінських опинилася у місті Ополе, що за 70 кілометрів від польського Вроцлава. Через трохи повернувся з війни глава родини. І лучани Мишлінські стали приживатися на землі своїх предків.

«Відтоді у мене все складалося добре. Армія, робота, одруження. У наречені, між іншим, узяв собі переселенку – Гелену зі Львова. Разом виховали доньку Беату, яка нині живе в Німеччині. І хоча кацапи не давали нам нормально жити, розстрілювали, засилали в табори, але саме там, у Польщі, я отримав шанс не лише працювати, а й жити в своє задоволення», – зізнається чоловік.

А задоволенням для пана Збішека були не п’янки чи гулянки, не мільйонні статки чи закордонні відпочинки, а… заняття спортом.

DSC_0312w DSC_0300w

«Доки був молодим, грав у футбольній команді міста Ополе. Втім так сталося, що 1956-го просто під час матчу зіткнувся головою зі ще одним гравцем, отримав серйозну травму, переніс операцію і частково втратив зір», – каже Збішек, показуючи на лівій скроні шрам як нагадування про фатальний матч. Відтак у футболі лишився тільки як уболівальник і волонтер, підтримує порядок на стадіоні.

А от для активного відпочинку вид спорту довелося змінити. І альтернативою командної гри чоловік обрав мандрівки велосипедом, про які мріяв ще з дитинства.

Пересів на велосипед

«Як був малим, дуже хотів ровера. Але той коштував, як ціла корова! Тож пересісти на двоколісного вдалося тільки 1956-го, коли власних грошей наскладав», – сміється чоловік. – А от мандрувати велосипедом стільки, скільки душа бажає, зумів лише після виходу на пенсію, тобто з 1995-го.

Об’їхавши Польщу вздовж і впоперек, Збішек за кордоном не раз бував. Навіть до дочки в Німеччину докрутив педалі. Щоправда, коли Беата розповіла на роботі, що тато здолав 801 кілометр не літаком, не поїздом, а за п’ять днів велосипедом (!), у дівчат попервах мову відібрало.

DSC_0313w

«Та якщо серйозно, то серед міст, у які тягнуло найбільше, був Луцьк. Усе життя я сумував за Україною. Часто снилися ті місця, де минало дитинство. Прокидався й відчував невимовну тугу за отчим домом. І 2005-го врешті приїхав у місто мого дитинства…» – розповів Мишлінський.

Тримаючись за кермо двоколісного друга, Збішек об’їжджав ті вулички, якими бігав. Торкався дерев, окремі з яких ростуть досі. Навіть рідний дім устиг побачити! Хоча зараз цього приміщення вже немає.

«То було неймовірно!.. Я радів і плакав водночас. Луцьк дуже змінився, розбудувався. Але аура отого незбагненного, домашнього, рідного лишилася у ньому дотепер», – усміхається чоловік і сам собі дивується, що всього десять літ дитинства так прив’язали до Волині.

«Відтоді я 12 разів приїздив велосипедом до України. Хто на митних постах давно працює, здалеку мене впізнає, вітає. А хто з новеньких – бере паспорта для перевірки, бачить рік мого народження і перепитує, чи «1936» – то не помилка. На двох колесах я дістався Житомира, Івано-Франківська, об’їздив міста і села Львівщини й Волині. Мені подобається спати там, де застає ніч. Люблю замість подушки трави покласти, замість душу – в озері скупнутися. Не раз ляжу на лавці автобусної зупинки, селяни йдуть і кличуть до хати переночувати. Та я лиш: «Дзенькую, дзенькую, все о’кей!». А ті, хто знає, кажуть: «О, це ж той бідолашний польський турист», – знову сміється пан Мишлінський.

Проте сам Збішек вважає себе невимовно багатим. Він не має кредитів – і спить спокійно. Він не має мобільних – і не відволікається на балачки. У свої вісімдесят не знає дороги до лікаря. А вдома на нього завжди чекає кохана Гелена.

effw