Луцькі патрульні: Павло Каращук

Ще декілька місяців тому вони були цивільними людьми, а тепер у формі охороняють спокій та безпеку лучан. Вони першими приїжджають на ДТП, заспокоюють тих, хто вирішив звести квити з життям та вирішують конфліктні ситуації. Вони молоді та завзяті, вірять, що зможуть змінити країну на краще.

Сьогодні героєм нашої рубрики став інспектор патрульної служби із другої роти батальйону патрульної поліції Луцька Павло Каращук.

***

До патрульної поліції я навчався на історичному факультеті Східноєвропейського національного університету. У час Майдану брав активну участь у Революції, після цього вирішив піти у полк особливого призначення «Азов». Це сталося, коли дізнався, що Андрій “Хома” Снітко, якого я непогано знав,  прикрив своїм тілом гранату і врятував друзів. Мені стало образливо,  що я тут у час, коли мої друзі і близькі захищають наші терени.

***

Після повернення я працював у ЦК «Азов», який тільки зароджувався у Луцьку. Потім, вже під час навчання, вирішив піти у патрульну поліцію, щоб робити зміни на краще тут, на місці. Бажання щось змінити у цій країні є й досі.

… Батьки дізналися, що я на Сході, через два місяці мого перебування там. Тому коли я пішов у патрульну поліцію, вони дуже зраділи.

***

До стресу звик, ще коли був в «Азові» – до того, чесно кажучи, був дуже гарячим. Але під час служби у полку, де у нас було братнє коло і усі одне одного підтримували, як сім’я, навчився боротися із стресом. Тому зараз прийшовши з роботи, дві години жаліюся, а потім знову хочу йти працювати, щоб щось змінити (усміхається).

***

Ходять плітки, що у нас неприязнь до поліцейських, які раніше були міліціонерами. Я готовий з цим сперечатися… Навіть порівнюючи кошти – як можна було отримувати 2 тисячі гривень і утримувати на ці гроші сім’ю.

Мені образливо за ситуацію в державі, коли в бочці меду обов’язково є ложка дьогтю. Ніхто не сприймає десять добрих вчинків,наприклад розкриття крадіжок, якщо для когось одного злочин таки не розкрили. Спрацьовує сарафанне радіо, коли кажуть, що всі погані. Є люди, які дійсно варті цих слів, але є  й такі, які виконували і виконують обов’язок із гідністю та честю.

***

Незалежно від людей, які кажуть, що покращення не бачать, велика кількість людей таки помічають позитивні зміни. Деякі особи у стані алкогольного сп’яніння вже не сядуть за кермо і самі кажуть нам – краще я заплачу 200 гривень за таксі, ніж мене поліція зловить. Позитиву багато, наприклад центр міста розвантажили від машин… Повертаються друзі, приїжджають батьки і помічають у місті зміни – приємно розуміти, що нам гроші платять не просто так.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ РОЗПОВІДЕЙ ЛУЦЬКИХ ПАТРУЛЬНИХ

***

У вільний час намагаюся бачитися із родиною, та це буває рідко. Ще спорт – трохи футбол, трохи зал… Багато спілкуюся із колегами, які на Сході, на це теж треба час. Щирість душ знімає стрес із голови – поспілкувався із друзями, поговорив із ними і все, стресу як не було.

***

Взагалі, я знав, куди я йду, знав, що тут доведеться спілкуватися із неадекватними особами. Але дуже образливо, що наше законодавство не дає можливості  працювати на повну силу. Це збиває з бажання працювати, яке у нас дійсно є.

***

Коли ти приїжджаєш до людей, то хочеться реально допомогти, але не завжди це виходить… У людей менталітет, що якщо їм потрібна допомога, вони можуть придумати закон і ми повинні зробити так, як хочуть вони. Так не виходить, а ми інколи по декілька разів мусимо приїжджати на ті самі правопорушення.

***

Шкода за наших людей, бо коли ми зверталися до людей за співпрацею то ті, кому ми стараємося допомогти, відмовляються іти на співпрацю – іноді треба відібрати пояснення, які допоможуть покарати правопорушника, але люди відмовляються. Вони вимагають від патрульних дій тоді, коли самі не готові виконувати своїх обов’язків – а все залежить не лише від нас. Ми не супермени, супербоги чи копи з кінофільмів, том у я прошу оцінювати нашу роботу реально. Ми не живемо в Америці, де у патрульних та поліцейських більше прав і можливостей для вирішення ситуації на місці. У нас таких прав немає, і згідно чинного законодавства порушники мають більше прав, ніж ми.

***

Коли люди переходять дорогу у невстановленому місці і їх збивають, вони починають ставити некоректні питання до патрульних, мовляв чим ми займаємося. Коли ж ми штрафуємо людей за перехід у недозволеному місті, нам кажуть “ідіть і займайтеся тим, чим треба”.

***

У суді замість того, щоб правопорушник доводив, що він не винен, ми повинні зібрати велику кількість матеріалів і паперів, які покажуть, що правопорушення є. Раніше працівникам ДАІ достатньо було скласти протокол і суд легко все вирішував. Сьогодні ж навіть за наявності відеодоказів суддя приймає рішення на користь порушника. Це несправедливо, для чого ми тоді стараємося? У багатьох зникає бажання працювати, бо люди хочуть того, чого ми не можемо їм дати.

***

Мені хочеться більше співпраці від людей та лояльного ставлення – те, чого ми не можемо зробити у межах чинного законодавства, ми не зробимо. Хочеться побажати людям бути уважнішими та обережнішими, а також відповідально ставитися до своїх  вчинків. Якщо ти сідаєш нетверезим за кермо, то не треба потім розказувати, які ми погані – будьте готові нести відповідальність.

***

Пора вже залишати менталітет “моя хата скраю” і “я нічого не буду казати”. Це перекручене визначення, початково було “моя хата скраю, першим зустрічаю”. Люди теж мають старатися зробити щось у місті і не тільки… Тільки з їх підтримкою ми зможемо змінювати щось на краще.

Василина БОРУЦЬКА