Історія волинської волонтерки: з мирної Іспанії на війну з Росією

Уродженка Любомля Алла Курамшина ось уже 14 років проживає і працює в Іспанії. Каже, іспанці понад рік думали, що війну в Україні ведуть американці.

Після довгої розлуки з рідними, у листопаді 2014-го року, нікому не сказала, що їде в Україну. Прибувши, відразу ж вирушила у зону бойових дій, – пише Кордон.

Про війну в Україні, зізнається, що дізналася пізно, тому відразу з Борисполя поїхала не до рідного Любомля, а у Краматорськ. Здогадувалась, якщо хтось буде знати з рідних, що вона там, на Сході, переживатимуть. Але бажання допомогти перемагало почуття суму за маленькою батьківщиною – рідним Любомлем.

Алла працює стюардесою вже 11 років, але ця робота непостійна. Спочатку контракт укладали лише на півроку. Зараз 9 місяців на роботі, а три на відпочинку. Українське громадянство не змінювала, проте місце постійного проживання – Іспанія. Має ті ж самі права, що й іспанці, окрім права голосу на виборах.

Пані Алла побувала у багатьох країнах світу. Чудово знає українську, російську, польську, англійську і мріє вивчити досконало французьку. Закінчувала факультет іноземної філології СНУ (ВНУ) імені Лесі Українки. Працювала вчителькою у Польщі три роки, пізніше влаштувалась на пасажирські кораблі, де попрацювала 14 місяців. Коли брали на роботу, пріоритетом було – володіннями мовами, що допомогло відчинити двері у світ.

Що саме спонукало Вас до такого вчинку?

Можливо, саме ті події, які відбувалися на Сході. Проте я вже близько 15-ти років живу в Іспанії, а загалом закордоном ще більше. Тому для мене події в Україні були, ніби віддаленими певний час. Я й про Майдан дізналась пізно. Але вже з лютого 2014 року, після стрілянини по людях, щоденно слідкувала за подіями на Сході. Переживала за анексію Криму, і початок війни в Україні.

Намагалась сама спостерігати за інформацією на основних альтернативних сайтах, аби бути в курсі всіх подій в Україні. Метою цієї поїздки було, мабуть, нестримне бажання побачити, як насправді живуть краматорці та донести хоча б невеликій кількості іспанцям через зв’язок у мережі Інтернет об’єктивну інформацію. Проте найголовнішим бажанням було допомогти.

560422_10150795136053872_2140115213_n

Неодноразово чула від своїх друзів-іспанців інформацію, яка суперечить тій, що кажуть мені українці. Наприклад, частина жителів Іспанії вважали, що війна на Сході – це хід Америки чи Європи. Тому, мабуть, я завдяки цьому вирішила поїхати в Україну і переконатись: що ж тут відбувається? Хто говорить правду, а хто – ні? Для іспанців новини про АТО на голубо-жовтому тлі виглядають як перебільшений націоналізм. Проте, вони не знають, що насправді це не так. Це наш менталітет, який виник саме на основі війни. В українців один погляд на події, що відбуваються, а там, закордоном, зовсім інший.

Скажіть, а чому саме у Краматорськ? Чому це місто?

Спочатку майнула думка їхати в Дніпропетровськ. Чула, що там досить добре налагоджена система допомоги. Але мені порадили їхати в Краматорськ. Він, по-перше, тоді був ближче до лінії розмежування, по-друге, за певними джерелами, якраз тієї системи допомоги там не було. Тому виникла думка їхати туди. Хотілось почути думку місцевих жителів про те, що відбувалось тоді на території України.

Приїхавши в Краматорськ, що Ви робили? Куди йшли?

Як тільки вийшла з поїзда, місцеві жителі порадили поїхати в центр. Поселилась у найдешевший готель, який знайшла. Упродовж двох днів гуляла містом, спостерігала за людьми. Насправді, на той час у мене склалось враження, що я не туди потрапила: там проходило нормальне життя. До речі, це якраз було через 5 місяців після звільнення Краматорська від окупантів.

Мені відомо, що Ви співпрацювали з краматорськими волонтерами. Як Ви їх знайшли?

Я спочатку думала, що там велика потреба у допомозі, волонтерстві. Проте не могла зрозуміти, де мені їх знайти. Але вже наступного дня мене провели до волонтерського центру, де небайдужі плели маскувальні сітки. І нарешті я побачила те, чого так хотіла: “Краматорські бджілки” (назва волонтерської організації – авт.) не покладали рук, все працювали й працювали, віддавались наповну. Були волонтери, які і день, і ніч працювали, а були такі, які брали додому якусь роботу, або ж приділяли стільки особистого часу, скільки могли.

13535842_10154067345692911_2007258012_n

Вдома часто буваєте і як довго? Розумію, що маєте на меті ще раз поїхати на Схід, але часу небагато. 

Раніше додому приїжджала 1-2 рази на рік, а як розпочалась війна, то стараюсь частіше – вже була тричі. Зараз я вдома вже 2 місяці, подолавши відстань 3200 км машиною. За цей час хотілось побути з родиною, але й планувала поїхати туди, у Краматорськ. Більше того, я купила спеціально машину і приїхала нею зараз, оскільки, як пригадую, у Краматорську не вистачало транспорту: постійно треба було щось завезти, когось відвезти, кудись поїхати.

А як розпочалась Ваша спільна робота разом з волонтерами Любомля?

Навіть і не підозрювала, що тут, на Волині, у далекому рідному куточку, хтось чимось допомагає бійцям та займається волонтерством. Просто не могла цього уявити. Найбільше мені сподобалась ідея плести маскувальні сітки, і тому я почала шукати однодумців та небайдужих людей, які могли хоча б чимось допомогти. І я знайшла волонтерів з церкви Київського патріархату. Для мене важливо було налагодити стосунки з тими, краматорськими, волонтерами, щоб разом щось робити.  Водночас я не вважаю себе великим волонтером, і можу робити більше, але я не роблю і десятої частини того, що роблять волонтери тут, у Любомлі. Можливо, я стала зв’язною ланкою між двома великими організаціями, але не більше.

Якщо я не помиляюсь, то зв’язок між волонтерами нашими та краматорськими налагодились саме через Вас?

По суті, так. Після знайомства з “Бджілками”, мені запропонували пожити у себе одна родина. Тепер у них часто зупиняються наші волонтери, коли везуть допомогу хлопцям на передову. Пригадую, що я вже мусила повертатись до Іспанії, а Андрій Дем’янчук (керівник ГО волонтерів – авт.) якраз готовий був везти переповнену машину з продуктами на Схід. Тому так склалось, що я зателефонувала до сім’ї, де я жила, і попросила підтримати хлопців та прийняти їх, коли повертатимуться назад.

13510552_10154067357337911_1532569746_n

Скажіть, чи є в Іспанії українська діаспора, яка підтримує український народ?

Коли повернулась з України в Мадрид, я постаралась і там знайти однодумців. Вдалось мені це через мережу Інтернет. Загалом, це молоді українці, які навчаються в Іспанії. Основна їх мета – це боротись із російською пропагандою. Тому вони перекладають те, що поширює Росія, з англійської, української та російської на іспанську і доносять це до відома іспанців.

Чи змінили іспанці свою думку про стан подій на Україні?

Так, змінили. Хто хотів знати, той шукав та знаходив. Все більше і більше іспанців, які поважали російські “незалежні” ЗМІ, переконались, що це не громадська війна на етнічному ґрунті, а за цим стоїть Росія. Також реакція інших європейських засобів масової інформації ще раз це підтвердила.

13263887_10153983579432911_6767409812794097569_n

Розкажіть, яким чином допомагають іспанці українцям?

Мені відомо, що  волонтери Іспанії відправили 5-ть новеньких реанімобілів на Схід. Також у соціальних мережах є люди, які виготовляють та продають будь-які речі з українською символікою, щоб за вилучені кошти купити необхідне та відправити хлопцям в АТО. Цікаво, що іспанські волонтери самостійно купують біопротези для українських бійців.

Недавно в Іспанію приїжджали 15-ть солдатів, для яких організували реабілітаційний відпочинок на узбережжі моря, надавали психологічну та моральну допомогу. Звісно ж, це все за зібрані кошти волонтерів та небайдужих людей, та загалом української діаспори. Ми організовували збір речей для дітей бійців АТО.

Що хочете побажати для України, Волині та рідного Любомля?

Хочу побажати українцям, звісно ж, миру, й не тільки на всій території країни, але й в душі за свої вчинки і вчинки своїх дітей, віри в свої сили і усвідомлення своєї вагомості, як особистості в процесі налагодження ситуації в Україні і її розвитку. Хочеться в Україні чесної, сміливої, мудрої влади та гідного життя. Бажаю Україні поваги від людей до ії природи, до її земельних ресурсів, архітектурної спадщини та естетичного смаку, унікальності та неповторності, гармонії та рівноваги. А жителям рідного Любомля – позитиву, винахідливості та ініціативи у розвитку міста та району, а також розумно використовувати потенціал географічного розміщення міста, можливо, банально, але дружити сім’ями та з сусідами, менше пліток і більше довіри людям. І тоді все буде Україна!

Розмову вела Мар’яна Грабовська