Троє з «Донбасу»: волиняни, які прийшли відвойовувати своє

Зустріти земляків за тисячу кілометрів від дому – справа нелегка, та все ж можлива. У 46-му окремому батальйоні спеціального призначення «Донбас-Україна», який зараз тримає оборону на передовій, волинян не так уже й багато.

«Зате які», – усміхаються волинські хлопці. Бійці з позивними «Шансон», «Сіма» та «Волинь» не зустрічалися вдома, але знайшлися і потоваришували тут, у Донецькій області. Хоч вони й пішли добровольцями у різний час, зараз разом служать у штурмовій роті батальйону.

***

«А нам казали, ви шукаєте волинян», – усміхається «Шансон».

«То от вони ми», – додає «Волинь». Ці двоє вже давно разом у штурмовій роті. «Сіма» привітно усміхається, але мовчить – він тут ще новачок.

«Ми його до себе на пост забрали, як земляка. Познімайте-познімайте його. Він звізда телевізора», – жартуть бійці.

Найдосвідченіший, і, здається, наймовчазніший тут «Волинь» – хлопець в батальйоні ще з весни 2015 року. Потім прийшов «Шансон», а декілька тижнів тому у «Донбас-Україна» потрапив «Сіма», який півроку відбув в АТО як нацгвардієць.

Старший у цій трійці «Шансон». Він ковельчанин, і у батальйон потрапив влітку 2015-го – скоро виповниться 14-ть місяців, як він на війні. Вдома востаннє був восени, коли дали відпустку.

шансон

«Ми зайшли в зону АТО 12 серпня, у село Кримське Луганської області, де відстояли 120 днів. Потім була ротація на 2 місяці і у червні ми потрапили в Мар’їнку. Перших два дні, коли ми були тут із 79-ою бригадою, було дуже незвично після Кримського, бо там було спокійно. Можливо, хтось думає, що на війні весело,  але це не так- страшнувато, є таке. Але нічого, хлопці стоять, всі молодці», – розповідає військовий. Бійцям тут несолодко – через нестачу людей доводиться стояти й ночами.

Але, каже «Шансон», живеться нормально, от тільки питної води не вистачає, а вода з-під крана майже непридатна до вживання. Та найважче терпіти не умови, а ставлення.

«Дивлюся на це все і здається що не війна, а просто радянська армія якась. Є генерали, які нічого не розуміють і дають безглузді команди, ще й перемир’я якесь. Йде бій, б’ють 80-ками, а нам не можна відповідати. Нас же б’ють, невже цього ніхто не бачить? Я думаю, всі продані, немає у країні волі. Що президента, що генералів наше життя не цікавить, бо ми для них ніхто», – зітхає боєць.

Добровольці часто говорять між собою про те, що треба відвойовувати Донбас, а виглядає на те, що конфлікт хочуть заморозити. Хлопці не згодні на такий варіант розвитку подій.

«Відстояти позиції і розійтися – не  вихід, так ми ще будемо 10 років воювати. Цим користується наша влада, бо всі недоліки і незгоди списують на війну. Я вважаю, що це не правильно. В українського боку є сили і найголовніше є дух, багато хлопців дійсно готові воювати. Нам не треба чужого, ми хочемо свого. Ми до них не пішли Ростов, це вони прийшли на нашу землю. Хто хоче Росію – будь-ласка, тут ніхто нікого затримувати не буде, їдьте й живіть. Тільки не треба відбирати у нас частину країни. Ми не воюємо за президента, ми воюємо за свою рідну землю», – додає військовий.

34

Він дуже розчарований у системі і каже, що справжня війна тривала, поки були добровольчі батальйони.

«Чому їх в Іловайську злили? Бо це невигідно. Є українська армія, якою керують генерали, вони віддають команди, а тоді добровольці самі  вирішували, куди йти і як воювати. Ця система нас ламає, ці безкінечні перекидання з полігону на полігон… Якщо зібрати всіх людей, всіх військовослужбовців, які тут то за місяць-два ми повернемо нашу землю. Не будемо говорити, що за тиждень, бо все не так просто. Але якщо лишити як є, то хто знає – рік, два, п’ять чи десять буде так, як зараз. А кожного дня то тут то там двохсотий. Це чиїсь діти і батьки», – зітхає «Шансон».

Та все ж, попри розчарування, він лишається тут, бо не готовий бачити розваленим свій дім.

«Коли дивлюся на це все що тут, не хочу ,щоб таке прийшло до нас додому. Хоча у моєму місті є друзі, які кажуть, що не підуть воювати «поки до нас не прийшло». У мене вдома племінниці, мама, батько, не хочу щоб і близько таке у нас було. І це теж наша земля. Ніколи б раніше не подумав, що я такий патріот і зможу піти за сою землю Тут навіть дружба інша. Вдома як – пішли з хлопцями пива попили, а тут дійсно розумієш, хто тобі товариш», – додає боєць.

«Сіма» із села Гірки Любешівського району і йому 23. Ще до приходу в батальйон хлопець зробив собі нашивку «ВОЛИНЬ» на формі, щоб відразу знайти своїх. Він налаштований оптимістичніше – може тому, що молодший, а може тому, що зовсім недавно у Мар`їнці.

ldj

«В армії служу із 2011 року – спочатку у внутрішніх військах, потім нам повернули назву Національна гвардія. Я вже був в АТО – півроку, та потім бригаду вивели із передової зовсім і ми вже були не задіяні у бойових діях, а у мене закінчився контракт… Раніше був на навчаннях на Яворівському полігоні. Ну як навчання? Начальство приїхало, нас заховали в ліс, поїхало – нас із лісу випустили. Отак от зараз навчають за американські гроші…

Я побув вдома та подивився на все, що там відбувається і вирішив повернутися назад», – каже хлопець.

Але не все так добре і тут – бійці хочуть воювати, йти в наступ та забирати захоплені ворогом землі. Проте наказу нема.

«Армія знову стає паркетною – не воюють, а ходять і контролюють, щоб хлопці були одягнені в однакову форму, яка вже через місяць розвалиться», – додає він. На умови не жаліється – як-не-як, а місто, живуть у цивілізації. Щопрада, часто трапляються обстріли.

сіма

«Найчастіше нас просто провокують на вогонь у відповідь, бо то в повітря стріляють, то один в одного, і тільки деколи прицільно», – резюмує «Сіма». «Шансон» додає, що, на жаль, іноді навіть місцеві стріляють із тилу, бо більшість населення – за його оцінкою понад 90% налаштовані вороже.

«Я тут спілкувався лише  із продавцем у магазині. Стараюся ні з ким не спілкуватися- тут люди окремо і ми окремо», знову ступає «Сіма». Але він задоволений і Мар’їнкою і «Донбасом» – в Нацгвардії сенсу лишатися не було, бо частину вивели з  фронту.

«Який сенс лишатися, якщо зараз не воюємо? У 2014-му так, а зараз?» – запитує хлопець, обережно перекладаючи автомат.

jjf

На війні він зрозумів, що варто більше цінувати рідних.

«Раніше якось розмито все було. Зараз я розумію, що мене вдома чекають. Я почав дружбу цінувати і бойових товаришів, бо тільки тут справді зрозумів значення цього слова», – резюмує «Сіма».

Збоку киває головою «Волинь» –  під час кожної ротації, поспілкувавшись і друзями вдома, він одразу хоче назад в батальйон до дійсно своїх.

jdfl

«У батальйон я потрапив у квітні минулого року по набору. Записався я ще в січні, передзвонили у березні, я якраз назбирав гроші на амуніцію. Перед тим я деякий час був у Правому секторі і ще там зрозумів, що треба йти зі своєю формою», – розповідає боєць. Він хотів воювати й раніше записався у «Правий сектор» та разом з товаришем поїхав тренуватися Десну. Та там друзям сказали, що на Схід вони не поїдуть. – товаришу «Волині» тоді ще не було 18-ти років.

«Тому ми пройшли підготовку та поїхали додому. Я почав шукати, куди йти – не хотів у Збройні сили, бо знав, що там велика зрада. Знайшов в інтернеті батальйон «Донбас» і подав заявку», – пригадує «Волинь».

волинь

За кілька місяців він вже їхав на Орловщину Дніпропетровської області, де набирали батальйон. Відтоді «Волинь» на війні.

«Я знав куди іду, тому до всього був готовий, моторошно хіба коли бачу розбиті будинки, у яких люди живуть. Ти не знаєш, чи голосували вони за сепарів, але їх все одно шкода, ти розумієш, що не хочеш такого вдома. Це мотивує залишитися далі. Але поки ми просто сидимо і тримаємо ворога, який спокійно може дивитися і слухати, а нам забороняється стріляти у відповідь… Я розумію, що відвойовування території бойовим шляхом навряд чи буде, тому не знаю, чи хочу лишитися.

Але я настільки звик до цієї роботи… Хоч ти тут і живеш у нелюдських умовах, все одно по душі. Може, й далі буду військовим», – розмірковує хлопець. Йому неприємно розповідати лише про ставлення деяких знайомих до війни.

jhhfj

«Я помітив, що почав менше розуміти своїх друзів, які сидять дома. Мені розказують якість історії, де вони бували та гуляли. Коли трошки посиджу дома – все класно, м’який диван і мама готує смачно, але через кілка днів вже хочу вертатися до друзів, бо тут відчуваю себе потрібним і своїм, а там якимось чужим», – каже «Волинь». Він згадує, як ще під час набору зустрів перших «своїх».

«У нас у батальйоні є Дмитро Кічук і Іван Бощук, які раніше були волонтерами. Ми познайомилися в Орловщині. Пам’ятаю, ми повернулися зі стрільб, а там піца стоїть волонтерська від «Самооборони Волині». Кажуть: а це хлопці з Волині привезли. Я кажу: де ж вони? Зайшов в намет, а там Іван і Діма, отак через піцу ми познайомилися», – сміється «Волинь». У наметі він познайомився із волонтерами, які стали бійцями та й досі воюють у батальйоні.

***

hkll

Цим трьом з «Донбасу» є багато про що розповісти. Вони могли б пояснити паркетним генералам що відбувається насправді та чому треба забирати землю назад, а не чекати, поки віддадуть. Але війна вже тут, а обов’язок понад усе – під віддалені звуки пострілів хлопці вирушають назад на пости, щоб звідси оберігати свою Волинь.

Василина БОРУЦЬКА