Мар’їнка: довга дорога на Схід (част. 2)

Мар’їнка – непримітне 10-тисячне містечко на західному Донбасі, яке може похвалитися хіба кількома відомими підприємствами харчової промисловості. Тут працює всього дві школи та два садочки, проте місто є важливим стратегічним об’єктом, бо може виступити плацдармом для наступу на Донецьк.

Мабуть, саме тому між українськими військовими та прихильниками так званої «народної республіки» і російськими військовими відбувалися жорстокі бої за місто. Тут відбулося дві великі битви – вперше місто звільнили від окупантів 5 серпня 2014-го року, вдруге відбили потужну атаку у червні 2015-го. Місто часто обстрілювали представники ворожої армії та бандформувань та навіть у час затишшя тут від снайперських куль чи терористів гинули українські військові.

ЧИТАТИ ПЕРШУ ЧАСТИНУ РЕПОРТАЖУ

Нині місто обороняють бійці батальйону «Донбас-Україна», поблизу стоять військові одного з підрозділів Збройних сил та представники ще одного добробату. У Мар’їнці якось по-особливому, але триває життя – працюють магазини, базари, а діти ходять у школу. На вихідних місцеві жителі їздять на дачі та вирощують городину у «сірій зоні» між позиціями українських військових та терористів.

Сьогодні у Мар`їнці тихо і тільки деякі зруйновані вщент будівлі або посічені осколками бетонні паркани нагадують про обстріли. Майже одразу за знаком про в’їзд у місто чергове згарище – від прямого потрапляння снаряду тиждень тому господарську будівлю буквально зрівняло із землею.

Обабіч дороги заростають травою старі окопи. На вишці поблизу майорять вже трохи розірвані синьо-жовтий та червоно-чорний прапори, які встановили бійці 14-тої бригади.

25

«Тут були позиції сепаратистів, тут якраз розбили наші танки… У 2014-му, наскільки я знаю, 14-та бригада звільнила і очистила цей укріпрайон», – розповідає боєць Олексій із позивним «Шмель». Він – фінансовий аналітик із Харкова і до війни багато років пропрацював в Росії. Повернувся відразу ж, як «братній народ» відкусив український Крим.а

З місцевими жителями військові контактують мало – у багатьох тут сини, батьки та чоловіки в так званому ополченні.

«Ось наслідки останнього арт-обстрілу», – вказує Олексій на великі воронки від мін. «Більші від 120-ки, менші від 80-ки», -додає військовий. Деякі воронки більше схожі на кратери, а пейзаж через викорчувані снарядом дерева трохи нагадує марсіанську пустелю.

«Ось це було тиждень тому», – вказує на ще одну велику воронку. Вона знаходиться буквально за 20 метрів від місця, де живуть бійці. Нас просять дивитися під ноги та обходити незнайомі предмети – десь тут і досі можуть бути не розірвані снаряди.

Дірками від снарядів зяють стіни, паркан, скрізь валяються металеві уламки техніки. У радіусі кількох кілометрів немає жодної будівлі, яка б лишилася абсолютно цілою.

Найменше «лишилося» від будівлі ангару одного із промислових підприємств, де раніше базувалася техніка 79-ої бригади. Від довгого бетонного ангару не лишилося навіть стін, встояв лише каркас, під яким лежать чорні роздроблені обгорілі плити та металеві завитки різної форми, які у минулому житті були бронетехнікою.

«Це після обстрілу САУшками», – каже «Шмель» та знову просить далеко не відходити: тут скрізь може ховатися небезпека.

Підіймаємося на вишку, щоб оглянути Мар’їнку згори. Тут не можна близько підходити до вікон – їх прострілюють із ворожих позицій. Мар’їнка нагадує чарівну зелену долину, яка з одного боку оточена червоними горами – териконами. Тут проходить «вісь зла» зовсім близько базуються бойовики.

«Шмель» трохи розказує про себе – на фронті вже понад рік. Прийшов воювати, бо повірив комбату з позивним «Філін», і не розчарувався: тут думають про бійців. «Шмель» оцінює організацію у батальйоні із менеджерської точки зору,  каже, що з таким підходом можна збудувати армію нового зразка.

и

Десь поблизу Мар’їнки починають стріляти – чути голосні вибухи.

«Мене найбільше вразила дитина, яка із портфелем ішла у напівзруйновану школу, яку розбомбила ворожа арта. І тут у Мар’їнці мене дуже вражає, коли на вулиці бігають діти, граються чи  ідуть до школи, а на паралельній вулиці точиться бій. Це, мабуть, основна причина, чому я тут, а не вдома на дивані. Не хочу, щоб таке відбувалося у мене вдома», – під «музичний супровід» із вибухів розказує боєць.

Його перше знайомство з Мар’їнкою було не таким, як він уявляв – по телевізору бачив абсолютно інші картинки. «Я навіть зі своїми хлопцями говорив – чому Мар’їнку не показують такою, як вона є… У людей оптимізм, який легко сплутати із пофігізмом – вони радіють, що сьогодні не було обстрілу», – додає «Шмєль».

Іноді під час атак ворога, снаряди не долітали до позицій бійців і падали у двори.

«Найгірше те, що всі потихеньку до цього звикають. Влітку 2014-го тут стояли калюжі із крові, і навряд чи це швидко зітреться з пам’яті місцевих людей», – ніби намагається виправдати байдужість місцевих військовий.

Тут навіть усі живуть постійно насторожі. Обстріли бувають кожного дня. Але переважно снаряди летять в один бік, бо відстрілюватися можна лише після наказу. Здавалося б, що мотивує залишатися тут? Але він, як і решта знає чому робить те, що робить. Боєць готовий усіма силами боротися із метастазами радянської армії та війною за книжками, а коли повернеться додому – будувати країну там.

На фронті ж у нього розчарувань немає, розчарування лише там, вдома – для людей війна перетворилася в сухі цифри без імен та особистостей. Тим часом у кожного 300-го є власне обличчя, позивний, історія.

…Знову занурююємося в уламки будівель та розтрощені вікна – спускаємося із вишки до низу. За ангаром лежить ще один клубок металу – залишки «Москвича», в яке прямим влучанням влетіла міна.

Загалом картина дуже сіра і моторошна, єдиними промінчиком світла є хіба прикрашена новорічна ялинка, яка і досі стоїть на задньому дворі та синьо-жовтий прапор, намальваний на багатоповерхівці.

«У нас тут кожного дня свято» – усміхаються бійці, які несуть в розташування воду для своїх побратимів.

Ці хлопці ставлять до мін, воронок та куль дуже просто – їм не звикати до такої атмосфери, тому все сприймають із гумором. Із бійцями тут живуть коти, тому хлопці кажуть – все, майже як вдома, ну хіба трохи дує. Побут у бійців нехитрий – спальники, каремати та сон зі зброєю в обіймах, але в порівнянні із зимою в окопах, де за пайок конкурували із мишами тут просто курорт. Щоправда, зовсім немає зв’язку – якщо ти без рації, то майже відрізаний від світу.

У «Донбасі-Україна» воюють добровольці різного віку – від 18-ти річного чернівчанина, який просить його не фотографувати, бо мама думає, що він на полігоні, до «Дракули», який пройшов Афганістан та для якого ця війна – справа честі.

Тут і студенти, і майже пенсіонери, і вчителі, і програмісти, і дизайнери, і фермери, як лишивши вдома олівці, клавіатуру та граблі взялися за зброю.

***

Це дуже м`яко – просто сказати, що бійці живуть у складних умовах. Але радощі їм дарують звичайні моменти – двоє бійців несуть мити великий казан і радіють, що сьогодні знову буде свіжий салат на обід.

3

Збоку хтось бавить тих же котів, яким не бракує тут ні уваги ні їжі, бо кожен обов`язково залишить чогось смачненького.

Хлопці усміхаються навіть коли за Мар`їнкою чути постріли – тут така атмосфера буденна. Вони рвуться у бій, але поки мають наказ тримати оборону. І вони тримають, попри міни, які «прилітають» просто на позиції. Бійці кажуть – аби був наказ, вони готові йти вперед  і забирати нашу землю. Але поки доводиться слухати обстріли та сподіватися, що цього разу 120-ка знову не долетить до наших окопів.

Тим часом поблизу Мар’їнки, як і до нашого приїзду та після того, як ми поїдемо, продовжать стріляти, а спостерігачі ОБСЄ і далі спокійно попивають каву на заправці.

37

Василина БОРУЦЬКА