Мар’їнка: довга дорога на Схід (част. 1)

бліндаж

1400 кілометрів на Схід від Луцька до Мар`їнки – майже доба їзди завантаженим гостинцями волонтерським автомобілем та сотні нових населених пунктів. Чим далі на Схід, тим більше, здається, стукає серце і з`являється дивна тривога. Але по-справжньому подих війни відчувається вже у Дніпропетровській області – тут помітні результати «тотальної патріотизації»: скрізь вздовж дороги розвішані синьо-жовті прапорці та білборди із глибоким змістом – вбиває не війна, а корупція.

Наше знайомство з прифронтовою зоною розпочалося з Курахового Мар’їнського району Донецької області.

Місто схоже на картинки чи кадри з новин із депресивними населеними пунктами Сходу України – будівлі тут одноманітні і сірі, а дороги вже десятки років чекають ремонту. Курахово знаходиться за 15 кілометрів від Мар`їнки і ніколи не було захоплене сепаратистами. Проте, навіть маючи лінію фронту під боком, де здається, розуміння того, хто друг, а хто ворог, має приходити дуже швидко, люди тут не надто раді присутності українських військових. Саме з не дуже привітного Курахового ми вирушаємо на пункт тилового забезпечення наших бійців, який стане крайньою відправною точкою перед Мар`їнкою, яку обороняє наш «Донбас» – 46 окремий батальйон спеціального призначення «Донбас-Україна».

У прифронтовій зоні нас суповоджував лучанин В`ячеслав Савчук із позивним «Батя» – старшина та заступник командира батальйону «Донбас-Україна». Хоч батальйон базується тут недавно, територію «Батя» знає, як свої п`ять пальців – тут уважність та безпека понад усе. У «Донбас» волинянин потрапив ще на початку 2014 року, а потім вирішив продовжити службу пліч-опліч із новим командиром батальйон, який вже встиг заслужити довіру бійців.

DSC_0077

Їдемо не надто доброю дорогою, але краєвиди Донеччини заворожують – справа тягнуться майже безкраї поля ще зовсім невеличкого та молодого соняшника, а ліворуч, аж до горизонту – поля жита. То справа, то зліва з`являються і дуже швидко зникають сади чи невеликі шматочки лісу. Лише бліндажі та опорні пункти із українськими прапорами нагадують, що тут вже не зовсім спокійно.

DSC_0045

Дорогою «Батя» багато розказує про своїх хлопців та ставлення місцевого населення. Каже, більшість бійці батальйону родом зі східних областей, а ще пишається тим, що тут майже нема «аватарів» – із ними розмова коротка, хлопці таких не поважають.

Прикро «Баті» лише, що не завжди місцеві ставляться з розуміння до військових.

«Ох уже задолбалі еті воєнниє с їх вайной – іноді ми чуємо такі слова. У людей тут поняття, що це війна для військових», – каже «Батя». Це аж ніяк не додає бойового духу хлопцям. Але тримаються.

За такими серйозними розмовами час минає швидко і ми вже на місці призначення – пункті тилового забезпечення, де волинські волонтери розвантажують гостинці для військових.

Перші, хто зустрічає прибульців – собаки Лайма і Буба.

Бійці, які зараз базуються тут, саме готуються пити ранкову каву, яку варять на маленькому примусі у дуже обвугленому чайнику. Тай самі вони наче трохи чорні й обвуглені – усміхаються лише побачивши «Батю»: свої.

Хлопці радісно запрошують випити кави, поруч стоїть дрібно порізана цибуля, хліб та чистий посуд.

DSC_0142

А взагалі живуть тут нехитро, але затишно – надворі сушаться берці та одяг, а в імпровізованій казармі акуратно поскладані продукти, на печі розкладені буханки хліба.

Бійці навіть відшукали тюль та почепили її на двері – аби не докучали комарі. І хоч ліжка металеві та здаються не дуже зручними, хлопці запевняють – спиться тут чудово. Трохи менше пощастило хіба 19-річному Владу  – йому не дісталося ліжка. Тому хлопець вибив старі двері, прилаштував їх на цеглини та впевнений, що інші навіть заздрять його королівській постілі.

Більшість бійців на посту сьогодні вихідці із Західної чи Центральної України – майже рівняни із Млинівського району, трошки львівяни із Кам`янки-Бузької, та прості і щирі кияни.

ві

«Мєсний», як уточняє він сам, тут тільки Влад, який до війни жив у Павлограді Дніпропетровської області.

вХлопець зізнається – додому не їздить. Та й для чого? Мама і дві тітки теж тут, у «Донбасі». Влад тут напевно найбезтурботніший – він потрапив у батальйон, коли йому не було й 18-ти років і пишається, що саме тут його навчили, як треба воювати. Найбільша цінність для хлопця  – прапор, який підписали усі одногрупники перед тим, як він поїхав. Влад обережно пригортає синьо-жовту тканину, на якій вже стерлася частина підписів.

«Ось тут мій улюблений, від Насті», – уточняє хлопець та дуже делікатно, майже набожно, згортає прапор.

DSC_0134

На дворі грається із собакою Віталій із Києва – за рік він був удома тільки раз. Але для нього, як і для решти, Донбас вже теж трішки став домом.

ааа

Найсерйозніший тут, напевно, мобілізований Василь із Рівненщини, який у «Донбасі» новачок – він тут лише два місяці. Тому коли «ветерани» діляться планами чим займатимуться у відпустці, Василь ще раз обходить територію та перевіряє, чи все добре.

«Скоро вже пора рвати черешні», – по-господарськи зітхає чоловік. Десь там, на Млинівщині, на нього чекають такі самі черешні.

ввв

Тим часом бійці вже розвантажили гуманітарну допомогу, яку привезли волонтери. Хлопці дякують – тепер їхня кава буде солодкою і з печивом, яке для бійців разом із мамами напекли діти із недільної школи.

***

Дорога до Мар`їнки пролітає швидко – минаємо з десяток населених пунктів та блокпостів українських військових. Обабіч дороги миготять будинки та повільно пропливають терикони. В`їжджаємо у містечко Вугледар – бійці на блокпості розповідали про проукраїнські настрої місцевих жителів. Біля знаку із назвою міста над дорогою розвіваються червоно-чорний та синьо-жовтий прапори,  а на бічній стінці зупинки красномовне «Слава Україні!», щоправда, перекреслене чорною фарбою. Із протилежного боку на тій же зупинці – не менш красномовний напис «Долой хунту».

«Місто контрастів, як і більшість тут», – сухо резюмує «Батя». Він пригадує, як ще минулого року, коли бійці звільняли Артемівськ, Попасну та Лисичанськ на Луганщині, його вразила дивна реакція людей.

«У місті на вулицях взагалі не було жителів. Зрозуміло, що по російських каналах про нас показували, але люди навіть боялися виходити з дому», – додає доброволець. Через деякий час бабусі вирішили поглянути, як «нацисти і фашисти їстимуть дітей».

«Це зрозуміло, їм у голову таке втовкмачили”, – не дивується «Батя». Потім почали виходити жінки та діти, а бійці ділилися із місцевими своїми пайками.

«Там люди побачили, що ми ніякі не карателі, а такі самі люди. І тут побачать. Ставлення людей до війська залежить від політичної ситуації, бо армію завжди асоціюють із владою. Фактично так і є – армія це підтримка влади. Але якщо маємо таку владу, коли людям доводиться виживати, то не думаю, що хтось її радісно сприйматиме.

Це війна, а не АТО. Якщо її не хоче визнати керівництво, це інше питання… У тому що тут відбувається, не винні люди, це допустила влада», – вважає військовий і додає: сепаратизму розв’язують руки у Києві. Мовляв, сепаратисти бачать безкарність.

«Держава має себе захищати, а не дозволяти різній погані розвалювати себе і чи переконувати, що Путін – герой. Але вони бачать безкарність своїх слів, і, на жаль, дій», – резюмує військовий.

А загалом, каже, бійцям на фронті не вистачає життя – сюди вже давно ніхто не привозив концертів та не підіймав бойового духу бійців.

“Нічого, вже над цим працюю” – додає Савчук.

На зустріч нам рухається колона із майже двадцяти вантажівок – черговий “гумконвой” від фонду Рината Ахметова.

“Везуть терористам їжу. І не тільки їжу”, – зітхає “Батя”. Подібні конвої їздять часто, але донбасівці не мають повноважень їх перевіряти.

….Позаду залишаються села із гарними українськими іменами – Костянтинівка, Антонівка, Наталівка, Парасковіївка та не менш красномовна Побєда. А ось і Мар`їнка – дірявими від куль дороговказами та втомленими обличчями військових вона зустрічає нечастих тут туристів.

ЧИТАТИ ПРОДОВЖЕННЯ РЕПОРТАЖУ

Василина БОРУЦЬКА