Наш «Донбас»: оберіг для «Луцька»

бощук

Волинський боєць батальйону «Донбас-Україна» Іван Бощук – один із тих, для кого статус «волонтер-активіст» плавно змінився на «доброволець, воїн, захисник». Хоча цьому невтомному чоловіку дуже пасує слово активіст – він був учасником Революції Гідності, потім понад рік волонтерив і возив допомогу на передову, а навесні минулого року зрозумів, що час іти воювати. Тому вже понад рік «Луцьк» на Сході із маленьким дитячим малюночком у кишені кує перемогу на фронті.

Саме тут, на передовій поблизу Мар’їнки Донецької області, ми й зустріли бійця Івана Бощука із таким рідним позивним – «Луцьк»». У червні минув вже рік, відколи Бощук є військовослужбовцем 46-го окремого батальйону спеціального призначення «Донбас-Україна».

fndvd

Сідаємо розмовляти біля складу українських військових, де саме розвантажують допомогу, яку доставили волинські волонтери – побратими Бощука. Боєць неабияк радий гостинцям від дітей, але, напевно, ще більше радіє знайомим обличчям та зустрічі із волинянами – каже, з хлопцями познайомилися ще на Майдані і відтоді змінилося дуже багато.

«Я брав участь у подіях на Майдані. У Київ не їздив, бо на місці теж вистачало роботи. Потім у нас розпочалася антитерористична операція, а ми з «Автомайдану України. Луцьк» співпрацювали із «Правим сектором», – пригадує Бощук. Тому коли у Правому секторі оголосили про мобілізацію, чоловік поїхав. Потренувавшись два з половиною місяці, мусив повернутися додому, але не хотів залишатися осторонь від війни. В той час з фронту повідомляли про нестачу продуктів, одягу та інших речей, тому чоловік взявся волонтерити. Це тривало понад рік.

бощук

«У мене весь час на думці було піти служити у якийсь підрозділ. Чи то добровольчий, чи Збройні сили, чи Нацгвардія – особливого значення це не мало. На той час якраз формувався батальйон «Донбас-Україна» і колегу, з яким ми волонтерили, призвали по мобілізації. Тому я вирішив, що й для мене час тут служити», – додає боєць.

Сказано – зроблено: вже 30 квітня Бощука призвали на службу через Новомосковсько-Магдалинівський об’єднаний військкомат. У червні цього року минув рік, відколи волинянин воює, він вважає це визначною подією у житті – мовляв, саме зараз той час, коли треба виконати свій громадянський обов’язок. Та навіть на другому році служби бійцю важко сказати, скільки ще триватиме його служба.

«Як наснаги вистачить. Поки вистачає. Будемо бачити, як буде розвиватися цей конфлікт. У мирний час в армії себе не дуже бачу», – зізнається Іван. Війну, каже, приблизно так і уявляв, бо завжди користується надійним рецептом – щоб не розчаровуватися, не варто зачаровуватися.

«Рецепт простий – не створювати собі кумирів і не думати, що вже завтра настане те світле майбутнє, на яке ми всі так чекаємо. Може бути по-різному», – резюмує він. Настрої у місцевих жителів боєць помітив різні – востаннє випадало поспілкуватися із місцевим підприємцем, який допомагає армії, та й проросійськими назвати можна далеко не всі міста, як це іноді роблять із «мирної» території.

«Недалеко є місто Вугледар. Хлопці кажуть, що місцеві жителі одразу «просікли» тему, що росіяни заходять, і не підтримали цього. Там завжди була українська влада і проукраїнське населення. В інших містах багато людей пішло на «той» бік», – зітхає військовий та додає: навіть у час перемир’я тут стріляють. Але він не поспішає засуджувати перемир’я – каже, на свої місця все розставить час, а зараз ще рано говорити про його правильність чи неправильність.

hf

А поки навіть на війні він намагається не забувати помічати хороше і милуватися красою Донбасу.

«До війни я тут жодного разу не був, найдалі бував хіба в Павлограді на західному Донбасі, звідки родом моя дружина. Місцевість тут гарна – якби я не обжився на Волині, то міг би спокійно й тут жити. На південь від Донецька – аграрний край, мало промислових підприємств, мені тут подобається. Веду до того, що за це варто боротися і нікому цієї землі не віддавати. Минулого року ми стояли біля Бахмута, там навколо депресивні містечка, і люди навіть, мені здається, не такі. Тут же навіть по селах їдеш і бачиш – квіти посаджені, садиби доглянуті, люди працьовиті. Чимось до нашої місцевості схоже»,- усміхається Бощук. Та все одно, коли питає у людей про ставлення до ситуації в країні, помічає дистанцію.

«Для мене є певним показником те, що тут допустили таку ситуацію», – додає військовий. За понад рік він вже звик до війни. Важко звикнути тільки до відстані.

«За рідних окрема історія. Велика повага і шана родичам, їм найважче. Я знаю, де я і що зі мною відбувається, коли треба бути зібраним і коли насторожитися. А рідні цього не бачать, тому мусять хвилюватися постійно. Зараз я розумію, що прийшовши в ЗСУ чи цей підрозділ, бояться всі, але про мене думає багато людей – побратимів та командири. Якщо чітко виконувати вказівки, то нічого з тобою не станеться. Тільки зараз розумію, що коли волонтерили, то було набагато небезпечніше», – пригадує Бощук.

DSC_0109

Як і в багатьох військових, які навперебій запевняють, що вони люди зовсім не забобонні, у «Луцька» теж є оберіг – дитячий малюнок.

«Якщо дасть Бог, що все буде добре, хочу зустрітися із тим хлопчиком, він із Луцька. Я думаю, що нам обом буде приємно. Такі моменти – ніби дрібниця, але то велика моральна підтримка, яку нічим не заміниш.

Мене вразило, що дітвора всюди нас зустрічає усмішками та вітається. Це, мені здається, показник того, що ми йдемо правильним шляхом. Діти виходять і завжди махають рукою, а я намагаюся знайти їм пряник або цукерку. Діти – перші індикатори настроїв у суспільстві.

Я не знаю, як би все було, якби така ситуація склалася у нас. Про себе я можу говорити, а про когось іншого – важко сказати… Я не знаю, що буде далі, прогнози річ невдячна. Можу говорити про себе – я тут для того, щоб усе якнайскоріше розв’язалося і зроблю все, що я можу.

Рано чи пізно треба буде повертатися до мирного життя. Але поки не бачу явного результату того, за що ми боремося, повертатися б не хотілося. Звичайно, хочеться позбутися цих переживань, щоб спокійно спала дружина і діти, які ростуть без мене. Але треба вірити що все буде добре», – усміхається Іван Бощук та йде до своїх побратимів допомагати розвантажувати коробки.

DSC_0115

Ми разом із волонтерами вирушаємо далі, а «Луцьк» залишається на Донбасі, аби відстоювати і захищати свою Волинь та нашу Україну.

Василина БОРУЦЬКА