Герої нашого часу: Сергій Козак (част.2)

Сергій Козак

На ВАРі триває проект Герої нашого часу, в межах якого публікуються розповіді волинян, які захищали або захищають Україну на Сході.

Сьогодні публікуємо другу частину статті, героєм якої є екс-командир батальйону територіальної оборони «Волинь», екс-командир роти спецпризначення «Світязь», тимчасово виконуючий обов’язок заступника керівника головного управління Національної поліції Сергій Козак.

ЧИТАТИ ПЕРШУ ЧАСТИНУ

«Я не буду сидіти на дивані і тішитися тим, що я офіцер поки стріляють в наших дітей»

У вересні ми розпорядження прибути в сектор «С», в Дебальцево. Тоді я вже знав, що там коїться. Зателефонував до заступника командувача військ ОКА «Південь» Валерія Забужного, який оптимізму мені не додав. Він запитав, що у нас є на озброєнні. Я кажу, що є автоматичні гранатомети та бронетехніка. Тоді він мені: «Не вздумай сюди їхати з голою жо*ю. Ви що? Тут ситуація «грусна» (от перший раз від нього почув це слово, що означало гарячі бойові дії). Роби що-небудь, щоб вам дали озброєння».

На щастя, я зв’язався з радником Президентом України Ігорем Смешком. Також я вийшов на Олександра Пирожика (на той час заступник голови Волинської обласної ради, – ред.). Тоді нас запевнили, що нас доукомплектують, що й сталося згодом.

По дорозі заїхали в Конотоп, де забрали ще одну свою роту. Їхали довго, бо шкільні автобуси це народне господарство. Зрозуміло, що техніка ламалася, доводилось ночувати в лісах та полях.

Ми доїхали до Ізюма, але декілька авто поламались по дорозі. Довелося залишити їх на ремонт з групою. В штабі навіть думали, що ми свій приїзд саботуємо, але техніка дійсно ламалась. Тим більше навіть, щоб заправити 96 одиниць техніки потрібен час.

На півдорозі нас зупинили. Сказали шукати місце, де розташувати батальйон на 3-4 ночі, щоб дочекатись БРДМів (легка бронетехніка, – ред.). Тоді нам з луцького військкомату відправили 6 одиниць техніки. Отож ми отаборилися  в трьох кілометрах біля Золочівської Національної Гвардії. Тоді й зайнялись фарбуванням автобусів в зелений колір. Скидались грошима, хто скільки міг, хлопці-бізнесмени давали немалі гроші.

Прийшло повідомлення про прибуття БРДМів. Ми прибули на станцію Ізюм. Там виявилось, що своїм ходом з шести машин може їхати тільки дві. Тоді мене звичайно «клемануло». Я військовому комісару так і сказав: «Ви що знущаєтесь? Ці «гроби» тягнути я не буду».

Ми вирішили, що 4 машини лишається в Слов’янську на ремонт разом з екіпажем.

Отож 24 вересня ми в’їжджали в Дебальцево. Погода була жахлива, а ще було страшно і  невідомо. Там ми міняли чернігівський 41-ий батальйон територіальної оборони. Тоді вже навіть їх комбат мені телефонував з питаннями: «Ну де ви? Ми вже тут вам кульки розвісили».
Коли прибули на місце зіткнулись із проблемою – в мене 96 одиниць техніки, яку нема де розмістити нема де, бо  чернігівські ще не з’їхали, їх техніка стоїть і наша.Я прекрасно розумів, що як зараз «прилетить», то буде біда.

Прийняли рішення роздробити колону. Отож, рота Олега Яковлюка пішла з 25-ою бригадою десантників. Стрілецька рота з Юрою Дмитруком відправили на ферму. Перша рота охорони зі мною була поряд з чернігівськими.

До речі там ще була не запущена заправка «WOG». У відсіках для палива ми ховались від обстрілів. Зв’язались з Єрємєєвим, який запевнив нас, що можна там.

Пам’ятаю цікаву історію знайомства з заступником керівника сектору. Він по телефону почав кричати на мене, а я по своїй простоті кажу йому: «Полковник не кричи. Кишки простудиш». Бачу стоїть десь 15 метрів від мене чоловік із телефон і кричить. Там десь шось «прилітає», отож всі в казках і бронижелетах. Придивились, підійшли один до одного. Привітались і так познайомились.

Він мене 2 дні водив колоною, показував усе. Я  тоді підписав рішення і затвердив маршрут основний та додатковий та час, коли будемо мінятись з 41-ою. Отож, ми виїхали, але дивлюсь, щось ми не по тому маршруту їдемо. Ну я не задаю питань –  він старший, він веде. Село проїжджаєм, дивлюсь люди на «ушному» – за телефони хапаються. За те село проїжджаємо, а полковник знову колону на поворот.

Тоді я не витримав і питаю для чого це. А він мені: «Комбат запам’ятай, ніколи не виїжджай в той час, який вказав і по тому маршуту, що вказаний». Каже, щоб включав фантазію та нікому не говори, куди їдеш, щоб ніхто не прорахував твої дії.

Якось були в Новоорлівці на розвідці. Тоді пішов зі своїми хлопцями сам. Між тим завжди їм наказував щоб ніякої символіки української не було. Казав, що додому можуть їхати як новорічна ялинка. Отож зайшли ми в село з десятьма хлопцями. Там діти бігали. Ми у них питаємо: «Хлопці, село наше?», нащо вони відповідають: «Наше, наше. Укропов нет». Це була сіра зона, яку ми невдовзі зайняли.

Так само і шахту Енакієвську зайняли. Розпочались сильні обстріли, і я тоді переконав генерала, що потрібно виводити людей з села. Говорив, що потрібно йти до шахти, там також є бомбосховище. Там і розташувалися.

Проблем ні з боєприпасами, ні з харчами не було ніколи. Скоріше були проблеми з приготуванням їжі.

Якраз там я доотримував озброєння – СПГ 9, АГС (по штату було 3, а в наявності було 9), ДШК, ПТУРи, БТРів (їх передали хлопці 41й батальйону).

Ми були у добрих стосунках з 128-ою бригадою. Тоді ми стали на Ольховатку і основним завдання було прикривати батарею 2С1. Вони спочатку знаходились в Дебальцево, але звідти не діставали. Їх перекинули в Ольховатку за 3 км під переднього краю. Там стояли і ми.
Тоді місцеві просили не займати шахту. Ми пішли їм на зустріч і стали поблизу. Шахта була готова до роботи і  всі сподівалися, що шахта запрацює.

Цікавий момент був в жовтні 2014. Приїжджала група офіцерів  волинського військкомату. Була деректива НГШ Муженка. Тоді в основному батальйони територіальної оборони знаходились на «передку». А тоді дали вказівку, щоб їх в першій лінії не було. Вихід який вони знайшли з цієї ситуації? Щоб тербатів не було на передку, треба їх перейменувати окремі мотопіхотні батальйони.

Привіз цю дерективу Андрій Кузьма. Найперше що впало в око, відсутність пістолетів в офіцерів. Вони приїхали з Дебальцево в Ольховатку без зброї. Я їх питаю: «А де пістолети?». А вони: «Нам не дали.. Тільки травмат».

Я читав цю дерективу, і розумів, що це не правильно. Переформування військових частин відбувається або в пункті постійної дислокації, або в районі бойового відновлення, але не в зоні виконання бойових завдань. Бо при переформатуванні відбувається інвентаризація по кожній службі, також складаються спеціальні акти.

Я обурився, а мені офіцери з ОВК кажуть, що потрібно хоча б на папері підписати. Очевидно, що я відмовився підписувати. І тоді Володимир Малишевський, який був психологом, хоча в цивільному житті був юристом, заспокоїв мене і попросив не робити категоричних відмов.

І я їм даю відповідь, що буду виконувати наказ по можливості. А вже потім я знаходжу в дерективі слова, які вирішили спір. Там великими буквами пише «ПРОПОНУЮ». Я з полегшенням зітхнув. І кажу Кузьмі: «Пропонуєте? От я Вам пропоную випити. Відмовляєтесь? От і я відмовляюсь».

Звичайно на війні є втрати – люди. Звичайно я б хотів, щоб їх не було, але так не буває. Першим загинув Юра Вєтров від мінометного обстрілу. Це було 15 листопада. В Дебальцево його везли його ще пораненим. Але не встигли і я з ним прощався на півдорозі до лікарні.
А вже 20 листопада в полон потрапив Сергій Дмитрук. Вже коли він повернувся, то розповів як це трапилось. На шахті Енакієвській є підземні ходи, про які ми не знали. Сергій розповідав, що три чоловіки в горках виникли нізвідки. Вже потім спостерігач побачив, що його відводять за терикон. І місцеві з села казали, що повели вашого бійця. Він 15 місяців був у полоні.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ПРО СЕРГІЯ ДМИТРУКА

А 24 листопада вбили Сергія Склезя. Тоді нас накрили Градами, а він був в наряді. Осколок потрапив в голову. Листопад був самий «грусний».

До нас приїжджав Олександр Пирожик. Він ночував у нас 5 ночей на передньому краї. Об”їздив усі блокпости батальйону та привітався з кожним солдатом. Три «плотних» обстріли він з нами пережив.

В грудні було «цікаво». Найскладнішим було 6-е грудня. До того ж нам постійно передавали записки на кшталт «Укропи вішайтесь. Чим довше ви будете тут стояти, тим довше будете вмирати».

Отож на день збройних сил вони почали «вітати» нас о 6-ій ранку, а закінчили в 1-ій ночі. Ми вели журнал бойових дій і кожен обстріл фіксували, а тоді менше ніж за добу було 48 обстрілів.

А з 10 грудня було припинення вогню і з важкого озброєння вже не стріляли.

На день святого Миколая ми навіть дозволили собі столи накрити. Тоді ще Юра Дмитрук шубу робив. І свиню ми купили у місцевих, зробили олів’є.

Ніколи не забуду, як із слізьми на очах нас з Ольховатки проводжали дві жіночки. На шахті були душові, але гарячої води в них не було. І ми попросили їх, чи можуть вони включали воду гарячу для нас хоч раз в 1 тижні. Потім побачили, що ми адекватні і почали включати 2 чи 3 рази. Тоді люди приїжджали з блокпостів щоб помитися. Вони так добре до нас відносились. Я пам’ятаю, як вони плакали коли ми від’їжджали…

Нам вже потім розповідали, що як вибили 128-у бригаду  з Ольховаткі, то цих двох жінок зарізали чечени, за допомогу «укропам».

А 27 грудня ми знімались з Ольховатки. Нас поміняла 128-а бригада. А коли 29 грудня ми приїхали в Володимир-Волинський, нас передали в 14-у бригаду.

«Надіюсь ми повернемось до виконання бойових завдань у зоні АТО»

Коли ми повернулись, мені склали план на відновлення на місяць. Я сказав, що це нереально, бо потрібно хоча б 2 місяці на відновлення техніки, та й хлопці повинні відпочити.

На Різдво в мене почався приступ. Пішов на УЗІ –  сказали робити операцію по видаленню жовчного міхура. Тоді на 3 місяці я випав із лави.

В липні я демобілізувався. Тоді ще приїжджали Аваков та Фацевич для нагородження медалями «Світязя». Там мене і представили як командира роти спеціального призначення «Світязь».

Вже в вересні я поїхав із ротою на Луганщину. Там ми виконували завдання і стояли на блокпостах. Ситуація була більш-менш стабільна. Єдина проблема була в тому, що з тієї території заходило багато чоловіків, що можуть приймати участь в бойових дій.

Не можу сказати, що в місцевих працівників правоохоронних органів були проукраїнські настрої. Звичайно, було багато адекватних та тих, що підтримували Україну – багато з них втратили будинок чи були в полоні.

Один інцидент на блокпості запав у пам’ять і тяганина по ньому триває до сьогодні.

Ми затримували громадянина Вадима Алєксенка. Цей чоловік звернувся в прокуратуру Луганської області по перевищенню службових повноважень.

Ситуація «цікава» – тоді приїхала машина на блокпост у ніч з 13 на 14 лютого. Серед ночі старшого блокпосту визиває по телефону черговий поліції Кремінного. І каже, що саме зараз на блокпосту знаходиться автомобіль, який треба заблокувати до приїзду слідчо-оперативної групи. Нам сказали, що вони вже виїхали.

Взагалі в ночі блокпост закритий для проїзду, і всім про це відомо. Тоді була 4 ранку. Були випадки коли їхали мами з маленькими дітками. Звичайно ми їх пропускали, але просили на майбутнє, щоб більше такого не було. Ми ж люди, ми все розуміємо.

От цей Алєксенко побачив десь, що ми пропустили такий автомобіль. І почав казати, що ми начебто беремо гроші за проїзд. Документів він не показував і ми його заблокували.

Він з водієм сидів в автомобілі та знімав відео на телефон. А на блокпостах зйомка заборонена. Так він дуркував близько трьох годин. Опісля приїхала слідчо-оперативна.

Він показав їм документи, і виявилось що чоловік знаходився в розшуку. Сам він із Свердловська, колишній працівник міліції. На момент окупації він знаходився в Луганському СІЗО, і по ньому була кримінальна справа. Випустили його з СІЗО вже сепаратисти.  Він не виходив з машини, дзвонив по телефону та кричав, що йому щось підкинуть. Також вживав нецензурну лайку та говорив, що «вас усіх звільнять».

Нам дали «добро» затримувати, вибивати скло, якщо не захоче вийти з автомобіля. Але він приспустив скло і один з бійців пустив в автомобіль газ. Перед цим йому декілька разів пропонували вийти з авто. Так пройшло затримання.

А зараз  йде слідство по перевищенню службових повноважень. Вже потім слідчо-оперативна знайшла у нього гранату, 2000 доларів, 11 000 гривень, 8 000 рублів.

Зараз хлопці ходять на допити. Така процедура і система. Сподіваюсь, що буде все добре.

Наразі рота особливого призначення знаходиться на Волині. Ми залучаємось до охорони бурштину, через загострення ситуації. Надіюсь, що ми повернемся в зону АТО для виконання завдань.

«Мені не соромно дивитись в очі своєму сину. Є ще порох в порохівницях»

Син мій сприйняв мій від’їзд в АТО нормально. Дружина спочатку не хотіла відпускати, як будь-яка жінка. Я їй ще колись казав: «Ти виходиш заміж за офіцера. Будь готова».

Дуже відчутно було, що моя сім’я та Волинь молились за нас.

Цікаво, що кожен раз коли від’їжджали я читав молитву, яку знав навіть мій водій. Моя дружина відправила мені таку молитву смс: «Мати Божа попереду, син Божий позаду, ангели по сторонам, що буде мені те й буде вам».

Моя мама працює в Іваничах в лікарні. Говорить, що постійно відправляли по 5 гривень, щоб хоч якось допомогти.

Ольга ВАЛЯНІК