Герої нашого часу: Сергій Козак (част.1)

На ВАРі триває проект Герої нашого часу, в межах якого публікуються розповіді волинян, які захищали або захищають Україну на Сході.

Сьогодні говоритиме екс-командир батальйону територіальної оборони «Волинь», екс-командир роти спецпризначення «Світязь», тимчасово виконуючий обов’язок заступника керівника головного управління Національної поліції Сергій Козак.

 

 

«Я все таки вчився на це і розумів хто має виконувати таку роботу».

На момент початку АТО я працював в службі безпеки торгового центру «Нова лінія».

Тоді я був на пенсії після служби в внутрішніх військах МВС України. Звичайно, робота мені подобалась – і колектив, і заробітна плата.

Коли розпочинались події на Майдані, я намагався брати активну участь у них. До речі, 1 грудня, після побиття студентів, я на луцькому Майдані зустрів товариша Вадима Марченка. Пам’ятаю в 2004 році він підтримував Януковича. Я здивувався, побачивши його там. Він тоді мені сказав: «Сергій, вони по «беспредєлу» побили дітей. Так вчиняти не можна. У мене син такого віку як студенти».

Тоді ми розуміли, що в Києві ніч з 30 на 31 всі закони, в тому числі і Закон України «Про міліцію» правоохоронці порушили. До речі, ніяких підстав для застосування сили не було. Відповідно це спонукало людей виходити на Майдан.

Коли «віджали» Крим мені прийшла повістка в військовий комісаріат на навчання. Але я був на пенсії на той момент, і таких не мобілізовували. Брали тільки молодих хлопців.

Тоді військова частина 1141 (волинський батальйон Національної гвардії, – ред.) поїхала в Луганськ. У них уже був перший поранений – Володимир Лев. Військова частина утримувала УМВС в Луганській області та брала участь в подіях біля обласного військкомату, де й отримав поранення Лев. Я постійно підтримував із ними зв’язок. Якраз 9 травня 2014 року поранили Степана Логуша (командир батальйону, – ред.), що стало поштовхом до дій. До речі, я тоді не палив взагалі, але в той момент взяв цигарку у руки. Звичайно, тоді стало не по собі, бо я ж все-таки вчився на це і розумів хто має виконувати таку роботу.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ПУБЛІКАЦІЙ РУБРИКИ ГЕРОЇ НАШОГО ЧАСУ

 

«Я готовий йти добровільно на війну»

Тим часом прийняли закон, де за військовослужбовцями зберігається заробітна плата та пенсія. Я готовий був йти добровольцем на війну. Між тим в комісаріаті дізнався, що формується батальйон територіальної оборони. Мені запропонували бути начальником штабу в новоствореній структурі. Я запитав: “Хто буде командиром підрозділу?”. Для мене принципово важливо, бо у мене такий характер – я готовий підпорядковуватись, але людині, яку буду поважати і яка буде розумніша за мене (усміхається). Сказали, що командира поки немає. Запитали, чи я піду на таку посаду. Я зголосився при умові, що начальником штабу призначать людину, яку я поважаю та якій довіряю. Погодились.

Я запропонував Олександру Сардачуку, який на той момент працював в “Епіцентрі”. Ми разом проходили службу в внутрішніх військах. Він згодився відразу.

IMG_5046w

 

Отож, 15 травня ми прийшли в військовий комісаріат. А вже 16 травня нас призвали.

Створили організаційне ядро батальйону «Волинь» – заступники командира батальйону,  командири рот, взводів, вузол зв’язку та інші. Мені приємно було знайомитись із чоловіками, що прийшли боронити свою країну. Люди бізнесу, такі як Марк Михайличенко чи Юрій Дмитрук. Цікаво, що маючи власний серйозний бізнес вони пішли служити. Багато патріотів прийшло віддати свій обов’язок державі.

Задача стояла підготувати батальйон. Нам казали, що підрозділ буде базуватись на Волині. Попереднє бойове розпорядження – це розташування в селищі Ратно. Нас мали направити на охорону державного кордону з Білоруссю, але більшість розуміла, що цим не закінчиться. Звичайно, я відчував, що підрозділ буде виконувати задачі в зоні АТО.

Безперечно ми готувалися досить потужно в тих умовах, що були. У нас не було матеріально-технічної бази, бо 51- ша бригада, коли виїжджала з Володимир-Волинська забрала із собою все.

У нас було містечко, казарми, полігон. На щастя, харчували нас прекрасно. Тільки єдина проблема було із інструкторами. І я вже 4 роки був на пенсії, тому мені потрібно пройти навчання та відновити знання.

Взагалі, в мене було 49 офіцерів, з них 23 ні дня не служили в армії. 26 офіцерів проходили службу в різних підрозділах. На жаль, майже 50 відсотків, а це 23 офіцера – випускники цивільних вузів, і «живого» солдата вони бачили тільки по телевізору.

26-27 травня прийшло в батальйон дуже багато людей. Також були чоловіки напідпитку.

Знаєте як кажуть: «П’яний проспиться, дурак ніколи». Тому ми спілкувались з ними – люди тверезіли і була вже інша мова. Але багато відсівали, бо батальйон формувався все-таки як добровольчий і люди писали заяву за власним бажанням.

До речі, коли проходило бойове злагодження, мені запропонували жити в гуртожитку поряд із військовою частиною. Але вирішили, що всі офіцери будуть жити в казармах поряд із своїми бійцями. Зрозуміло, що ми з ними і в їдальню, і на зарядку. Тобто жили спільним життям. На вихідні я відпускав хлопців додому. Основна вимога до тих, хто йшов додому, щоб не вживали спиртного. Говорив їм, якщо будуть пити – будуть жити на казармі. Отож, з ними проблем не виникало. На казармах лишались тільки ті, що заступали в наряд.

А вже 31 травня був наказ про сформування батальйону. Бойове злагодження розпочали 10 червня по програмі, яку склали офіцери оперативного командування «Північ», що в Рівному (зараз це ОК «Захід»).

На той момент підрозділ нараховував 426 військовослужбовців і програма складалась на 10 днів. На мою думку, це було нереально. Отож, я вступав в суперечки, бо заробітна плата в мене була, пенсія виплачувалась. Тоді я говорив: «Я не прийшов сюди робити кар’єру. Ми готові йти воювати. Але нас треба навчити, нормально екіпірувати і тоді ми готові виконувати задачі».

13329679_785050748295623_1603979276_n

 

Мене повідомили, що 20 червня комісія буде підписувати акт про бойову готовність батальйону. Тоді ще подумав, що це такий жарт і  був шокований. Було одне питання: «Як? Ми не маємо ні техніки, нічого. Люди не готові».

На той момент ми поверталися з полігону. На вулиці стояла спека. Я зайшов в штаб, де сказали шикувати людей зі зброєю на плацу, бо будуть підписувати акт про бойову готовність.

Звичайно, я вишикував людей на плацу і сказав публічно, що вони не готові. Тоді мені ще так по чемному сказали: «Сергій, ну що ти? Дивись, зброя є, те дали, постріляли. Всі готові».

Зрозуміло, що я вступив в суперечку. Попрохав їх назвати критерії готовності бойового підрозділу. Ніхто так і не назвав. Тоді я їм розповів, що необхідно укомплектувати батальйон особовим складом і технікою, бо в той час в мене не було водіїв. Виходить автобуси шкільні дали, а от водіїв з такою категорією не було. По-друге, критерієм є спроможність органу управління виконувати функцію управління. А в нас орган не був готовий, бо всі начальники служб не мали служби в армії, окрім служби тилу.

Тоді я сказав, що нічого підписувати не буду, бо мої хлопці ще не готові. За 10 днів ми провели злагодження тільки відділення – взвод, а от рота – батальйон не провели, бо не було часу.

Буквально 40 хвилин мені розповідали, що якщо не підпишу, то знімуть з посади. Я їм кажу, що можу командувати будь-чим, менше взвода не дадуть, бо в мене офіцерська посада. Тоді вони прийняли «класне» рішення. Отож, на акті були підписи всіх 9 чоловік з оперативного командування. А на мене ніхто вплинути не може, і один службовець каже: «То викидайте його прізвище наф*г з акту». До слова, там є спеціальна графа –  «з актом ознайомлений». Отак вони і склали акт без мого підпису.

Тоді я звернувся до Григорія Пустовіта (на той час голова Волинської обласної державної адміністрації, – ред.) та розповів йому ситуацію. Попросив допомогти, щоб нам дали час якісно підготуватися. І все таки нам продовжили злагодження до 20 липня та дали додаткові боєприпаси. Звичайно, кожну хвилину та секунду ми тренувалися.
«Немає межі самовдосконаленню, бо війна грязна і ці випробування потрібно було пройти»

Безперечно бронежилети більшість хлопців з підрозділу мали. Тоді Ігор Єрємєєв дуже допоміг. Але касок ще не вистачало. Тоді нам прийшло бойове розпорядження прибути в Ярмоленку, Сумської області. Там знаходилась тактична група «Північ». Завдання було прикрити кордон з Білорусією та Російською Федерацією.

Вже в Ярмоленці отримав розпорядження посилити охорону державного кордону на Чернігівщині в Городні, куди направив одну роту. Інша рота залишалась на Сумщині, а третя відбула в Конотоп. Вже зараз про це можна говорити, що нашим завданням була «демонстрація військової присутності». Отож ми крутилися і показували, що нас дуже багато.

13335424_785047898295908_1891771648_n

 

В той час на Чернігівщині нас було 120 чоловік. Тоді командиром роти, що розташувалась в Городні, був Юра Дмитрук. Прикордонники так непевно дивилась на нас, мовляв що ви тут окопуєтесь.

Зрозуміло, ми запустили дезінформацію – їздили по селах і говорили людям: «Ви тут танків наших не бачили? Ну якщо побачите скажіть нехай їдуть в сторону Городні». Відповідно всі повірили, навіть прикордонники. Я їх не пускав в наше містечко, бо була недовіра до всіх. Нам щоп’ятниці приносили донесення по розвідці. Дивна річ, коли ми тільки приїхали на кордоні було 2 батальйонно-тактичні групи росіян. Потім розвідка доносила про присутність 6 груп.

До слова, там був пункт пропуску, який колись називався «Три сестри». З нашої української сторони розгалуження –  якщо наліво то Білорусь, якщо направо – Росія. От такі от «три сестри».

Мені подобалось відношення хлопців до спиртного, бо вони не вживали. До нас там стояли інші підрозділи, які м‘яко кажучи зловживали. Їздили в магазин на бронетехніці і купували алкоголь. Дивлячись на нас місцеві казали: «Є армія українська. Не всі тільки «бухають».

Якось до нас приїжджала військова служба правопорядку о другій ночі. Вони задають питання «Комбат, скільки у тебе мобілізованих?» Кажу, що всі стовідсотково. Питають: «Ну ти ж кадровий?», я їм кажу, що теж мобілізований. Вони здивувались, бо немає ні одного напідпитку, а такого бути не може.

Коли ставили табір в Городні, командиром батальйону тактичної групи призначили мене. Там я отримав телеграму про присвоєння мені звання «підполковник». Там же мені передали зенітні установки «Тунгузка».

Пам’ятаю, була у нас рота з так званих «чернігівських патріотів», які казали, що готові служити, але тільки на Чернігівщині. Це була категорія людей «газ-квас». Отож я проводив з ними виховну роботу, після чого  ми спрацювались з ними – вони боялися і більше не випивали.

До речі, територія нашого табору була в лісі, за три кілометри від російського кордону. В мене в підпорядкуванні був єгер по спеціальності. Під час обходу території він побачив закладки в лісі – два місця, де в п’ятилітрових пляшках був цукор, також олія, тушонка. В кожній закладці також по 25 літрів солярки. Наші бійці два дні сиділи в «секретах», щоб дізнатись чиє це «добро». От і прийшов за цим один із «чернігівських патріотів» – повар. Він сам з Чернігова родом. Тоді приїхав автомобілем уночі. При затриманні він намагався втекти.

Отож ми викликали службу військового правопорядку і на ранок вже були «розборки». Дивна річ, що багато людей допомагали, а тут хтось краде. Для нас це було дуже боляче і цю людину ми довели до суду.

 

ЧИТАТИ ДРУГУ ЧАСТИНУ

Ольга ВАЛЯНІК