Волноваха: останній бій Павла Попова

попов

Павло Попов із Нововолинська був звичайним хлопцем, який захоплювався автомобілями та подорожами. Його приваблювали гори та стрибки з парашутом, він любив гуляти з друзями, але був чемним сином. Саме таким згадують хлопця рідні, які два роки тому отримали страшну звістку – їхнього Павлика разом із іншими вояками 51-ої бригади розстріляли на блокпості поблизу Волновахи.

“Наш Павло мав спокійний і врівноважений характер. Але коли треба було свою думку відстояти чи довести, то він  вмів постояти і за себе, і за когось”, – з теплом пригадує Павла Попова його сестра Тетяна. Вона завжди проводила багато часу із братом, бо Павло був старшим лише на рік, навіть день народження у них  був із різницею у два тижні.

Брат завжди любив машини, двигуни  та все, пов’язане із машинобудуванням. А ще він любив Карпати, хотів спробувати екстремальний відпочинок.

“І на рибу їздити любив, і гриби збирати, він у мене був життєрадісним хлопцем”, – змахує сльозу мама бійця Алла Попова. Усі плани її сина зруйнувала війна, яка так несподівано увірвалася у її життя.

Павла Попова призвали під час першої хвилі мобілізації – повістка прийшла ще наприкінці березня 2014 року. Раніше хлопець вже служив в армії, поблизу Десни. Мама пригадує, що служба тоді була не дуже серйозна. Потім хлопцю пропонували залишитися служти далі, або ж іти працювати у міліцію, але він не захотів – відверто сказав “не моє”.

попов

“Правда, він, коли з армії вертався, то привіз мені подяку. Приємно було, що оцінили мого сина”, – з гордістю каже мама. Після того як він повернувся додому, рік пропрацював, займаючись улюбленою справою – ремонтував автомобілі. А тоді Попову прийшла повістка – хлопця мобілізували.

“Казали, що беруть у партизани. Побув у Володимирі трошки, а потім у Рівне перевели. А вже зовсім скоро, після Великодня, дізналися, що їх кудись переводять”, – додає жінка. Ще у Володимирі хлопець казав, що зігнали дуже багато людей, тож не всім навіть було де спати.

З полігону додому син телефонував часто, казав, що от тільки вибори минуть і хлопці з навчань роз’їдуться по домівках. Сестрі зізнався, що захворів, але просив не казати мамі. А згодом сказав, що їх відправляють із полігону. Син не знав, куди саме відправляють їхню бригаду, тому намагався не хвилювати маму.

попов

“Нічого не знав він. Хіба хтось колись думав, що таке може бути?”- зітхає жінка. Їй син пояснював, що на навчаннях, та повернеться через 45 днів. Вже на Донеччині Павло просив сестру не телефонувати йому – казав, що набиратиме сам, коли буде змога. Остання телефонна розмова Алли Григорівни із сином відбулася напередодні нападу.

“Він передзвонив, сказав, що все нормально. Розказував ще, що вони з хлопцями на посту були. На цьому й усе”, – каже мама. Син ніколи не жалівся на те, що  страшно чи чогось не вистачає. Навпаки – постійно заспокоював маму.

“У нас тут озеро є, ми купаємося, і люди тут хороші, допомагають – він мені так весь час казав, тільки додавав, що їм забороняли по одному ходити”, – пригадує мама бійця. Для неї, як і для кожної мами, її син був найкращим.

“Він був дуже слухняним, не пив і не курив у мене, все допомагав, що я просила. Завжди було з ким і порадитися, і посміятися.. А тепер..”, – тільки й зітхає Алла Попова.

Рідні дізналися про події під Волновахою із телевізора. Взялися набирати номер Павла, але постійно чули у трубці лише гудки. На безліч телефонних дзвінків ніхто так і не відповів і не передзвонив.

“Я до останнього не вірила, що його нема. Я і зараз не вірю – здається, що він просто вийшов кудись ненадовго і зараз повернеться”, – додає жінка.

Сестра Тетяна також не вірила і не хотіла слухати подруг, навіть коли в інтернеті побачила ім’я Павла в списку загиблих. Рідні сподівалися, що хлопець на посту і от-от передзвонить і скаже, що все добре…

попов

На похорон Павла Попова у Нововолинську зібралося дуже багато людей, приїхали побратими і товариші по службі. Рідні мало пам’ятають сам похорон, лише постріли, які влаштували бійці, коли Павла опускали в могилу.

Посмертно хлопця нагородили медаллю “Захиснику вітчизни” – її вручили матері. Жінці приємно, що  сина вшанували хоча б таким чином, але ніяка медаль чи нагорода не стане полегшенням її важкої втрати.

Вдома мама тепер дає раду сама – зранку йде на ливарний завод, після цього повертається додому поратися по господарству. Каже, що  її не відвідували побратими сина. Але згорьована жінка й не шукала нікого, бо їй важко про це думати. Важко було переслуховувати новини про Волноваху, тепер важко ходити на пам’ятні заходи.

“Я краще сама собі піду на могилку і посиджу, а не отак, між люди. Так я собі сама побуду з сином”, – каже Алла Попова.

Тетяні важко приїжджати додому, бо усе тут нагадує про брата. Але Павло постійно сниться сестрі – це завжди яскраві кольорові сни, де вони гуляють або щось роблять удома.

“Уві сні не відчуваю, що Павлика вже немає. Там я можу доторкнутися, поговорити з ним.. Знаєте, він мріяв про права. Він коли вчився, у нього був дуже хороший майстер в училищі, який навчив Павла їздити і казав, що допоможе йому обрати автошколу. Павло дуже цього хотів”, – ділиться Тетяна спогадами.

Найбільшою мрією її брата було повернутися додому, купити мотоцикл та поїхати відпочивати – байдуже, чи на Шацькі озера, чи на море. Павло планував зробити удома ремонт і ні за що не повертатися на Схід. Але цим мріям не судилося здійснитися, як і родині не судилося зустріти свого найріднішого Павлика живим.

Василина БОРУЦЬКА