Історія від волонтера: Волноваха «з цього боку»

Волноваха

22 травня ‒ річниця трагедії під Волновахою. У той день від рук бойовиків загинуло 18 військовослужбовців 51-ої ОМБР.

Волонтер Костянтин Зінкевич на своїй сторінці у Facebook поділився спогадами про події.

«22 травня 2014 р. Бій 51-ї бригади під Волновахою.
Спробую пригадати, як це було, так би мовити, з цього боку…

Відвідавши за два дні перед тим бійців на сході, ми бачили, що вони повні патріотизму та бажання відвоювати Україну. Але якою буде війна, і з якого боку вона прийде саме до них, ані військові, ані ми, волонтери, не уявляли. Навіть організацію служби на блок-постах на навчальному плігоні не відпрацьовували.

Зранку 22 травня я прочитав невелику, але страшну новину про напад терористів на наш блок-пост. Інформацію про багатьох загиблих у Володимирі підтвердили. Якщо чесно, то я навіть боявся у цей момент подзвонити до комбрига 51-ї ОМБР Володимира Яцківа… не розумів, чим зміг би допомогти і які слова підібрати.

До тями мене привела Наталія Попова, котра подзвонила із запитанням, чи потрібні вертольоти з реанімаційними бригадами для вивезення поранених із Волновахи. Ще тоді думалось, що такі речі мають бути в армії…

Дзвоню Яцківу:
‒ Володь, знаю, що не до мене зараз. Але чи багато поранених? Чи потрібні вертольоти для їх вивезення у госпіталі?
‒ Та канєшно потрібні!!! Де ж їх візьмеш…
Коли для Наташи підтвердив, то вона сказала: «Я не чекала твого дзвінка. Два вертольоти вже заправляються». Я досі не знаю, хто і як їх надав, але вже тоді зрозумів, що для Наташи немає нічого неможливого.

Яцків, коли дізнався, що два борти готові летіти до нього, лише сказав: «Де ж я їх тут посаджу?» Але все вийшло так, як треба. І дуже вчасно. Багатьох врятували (на фото позначки, у які госпіталі порозвозили хлопців). Кілька поранених залишилось у лікарні Волновахи. Там було небезпечно, бо вночі приходили «казачки», щоб викрасти наших військових. Не знаю, яким чином, але медсестри додзвонювались до нас і просили поскоріше вивезти наших хлопців, бо можуть не вберегти їх. Але таки вберегли ‒ коли за пораненими прийшли терористи, то медсестрички бігом нашим поставили системи і зробили все, щоб вони виглядали нетраспортабельними. Величезна вам людська ПОДЯКА! На відміну від лікаря, який приїжджав з Донецька згідно клятви Гіппократа, але який не приховував своїх сепаратистських настроїв.

Під час розмов по телефону через голос Яцківа було чути усе, про що і не задавались питання. Боляче було уточнювати імена загиблих бійців. Тим більше, коли хтось із розряду «поранений» переходив у розряд «загиблий».

Я особисто був знайомий лише з Леонідом Полінкевичем. Впродовж двох місяців перед тим допомагали ремонтувати підопічну йому техніку. Льоня був дуже доброю людиною, навіть і не скажеш, що це кадровий військовий, такий був добряк. І чесний! За кілька днів до смерті просив мене придбати радіостанцію, говорив, що із зарплати віддасть. Пояснив, що його підлеглий боєць загубив, і Льоня мусить відкупити радіостанцію. (А ми вже тоді цінні речі ставили на облік у бригаді.) Переживав за це дуже… І за бійців також.

Потім бачив вже на похоронах Колю Бондарука, Віталіка Ліщука

З деякими хлопцями зазнайомились пізніше у госпіталі. Допомагали з реабілітацією. Підтримуємо добрі стосунки і зараз.

Коли минув рік після цього бою, наші волонтери вирішили зробити меморіальну плиту і увіковічнити імена загиблих героїв. Взяли офіційний список у бригаді і замовили виконання. Коли плита була готова (17 імен), ми усі імена звірили із своїми списками. Виявилося, що Рибак Михайло помер в Одеській лікарні від отриманих ран аж у жовтні 2014 року. І ми взяли на себе відповідальність вписати ім’я солдата Рибака, як Героя, теж на меморіальну дошку. (Тому і шрифт останнього рядка відрізняється).

Поряд з тим, Євген Біда загинув не 22-го, а 23-го травня, в іншому місці і зовсім за інших обставин (тоді розстріляли «таблетку»). Що було і як, це вже інше питання. Але пам’ять про Героя є, хоч в бригаді він записаний разом із іншими хлопцями, що загинули 22-го травня (а у списках на фото, які складались зранку 23-го, його нема).

І на річницю загибелі Героїв хлопці з ГО «Об’єднання Активіст» з м. Володимира-Волинського встановили цю меморіальну плиту. І тепер завжди біля неї живі квіти і зупиняються люди…

Подробиці цього бою ми впродовж двох років обговорюємо і між собою, і з учасниками бою. Пазли потроху складаються.

Я однозначно розумію, що ця операція була здійснена загоном під керівництвом кадрового російського полковника на прізвисько Безлер. Десь у неті є відео, де він хвалиться своїми здобутками, в тому числі і про цей бій. Також кілька місяців тому я розмовляв із патріотом України, який одним із перших став на її захист і потрапив у полон. У полоні він був, власне, у Безлера в травні 2014 року. Підтверджує, що чув про обговорення підготовки Безлером до цієї бойової операції. (Ім’я людини тут не можу називати).

Але питання залишаються.

Чому комбригу Яцківу не дозволяли змістити блок-пост на кілька сотень метрів? Він був, як на долоні і в нелогічному місці (його було легко об’їхати).

Чому акумулятори з БМП забрали на зарядку в село на цілу ніч, маючи вже третю неспокійну добу? Якби БМП була з акумуляторами, вона би дала бій.

Чому місцеві жителі в один момент швидко зібрались і забрали з собою пусті пляшки? Це на них зовсім не схоже.

Чому комбриг Пивоваренко, якого призначили замість відстороненого Яцківа, відразу захотів знищити документи по організації 10-го блок-посту? Офіцери не дали цього зробити.

І, зрештою, чи вдалось би Президенту стати обраним в один тур, якби не було трагічного бою під Волновахою?

Вічна вам пам’ять, хлопці! Дякуємо вам за Україну!»

00 13220684_1165881073444083_665343325601537965_o 13221392_1165882006777323_6204091389248350859_o 13254928_1165881940110663_6241972493861265459_o