Блокпост, якого не було: спогади про Волноваху

1

22 травня мине два роки від дня, коли на бійців 51-ої бригади, які мали розгорнути блокпост між селами Ольгинка та Благодатне у Волноваському районі, напали терористи. Внаслідок бою тоді загинули та померли в лікарнях вісімнадцять воїнів. Той весняний ранок обернувся болем для багатьох українських родин. Тим часом дехто й досі схиляється до думки, що трагедії 22 травня б не сталося, якби командування прийняло компетентне рішення.

Про те, яким тоді побачив розстріляний блокпост, розповів Олександр Серватович, який у травні 2014 року був начальником медпункту першого гаубичного самохідного артилеристського дивізіону 51-ої ОМБР.

***

«Мене призивали 8 квітня 2014 року на посаду начальника медпункту першого гаубичного самохідного артилеристського дивізіону. Після п’яти днів зборів у Володимирі-Волинському ми пройшли місяць злагодження на Тучинському полігоні. Звідти нас відправили у Дачне, на кордон Донецької та Луганської областей. Наступним місцем розташування базового табору було село Новоукраїнка Донецької області.

10-ий блокпост був єдиним із блокпостів, який мала забезпечити наша бригада у Волноваському районі, його мали встановити між населеними пунктами Благодатне та Ольгинка. Мені довелося побувати на блокпості 20 травня, коли треба було проводити переговори з місцевим населенням, яке не давало встановити там блокпоста.

Ще до моменту приїзду на Схід, саме в дорозі, я спілкувався із своїми колегами по роботі зі Сходу, які вже бігали із посвідченнями «ДНР». Мені цілком серйозно було цікаво знати, що таке «ДНР» і для чого воно їм. Ті, з якими я спілкувався, не були проти єдиної України і не були сепаратистами, вони свято вірили в те, що мають право на якусь власну думку, відмінну від нашої.

Я вмикав телефон на гучний зв’язок і наші розмови чув замполіт нашого дивізіону Станіслав Чорногорець. Тож до ситуації, яка склалася на блокпосту, ми вже приблизно уявляли, чим живуть ці люди та як вони бачать ситуацію.

Насправді Волноваха почалася із моменту встановлення блокпоста, тобто із 20 травня. Це єдиний із блокпостів, який розміщували не в Мар’їнському районі, а у Волноваському. Команду встановити блокпост відділи комбату Леоніду Полінкевичу, і він з групою бійців поїхав виконувати цей наказ. Але коли хлопці приїхали туди, одразу ж зупинилися місцеві автівки із питаннями, що тут відбувається. Через деякий час там утворився мітинг мирного населення, яке, я впевнений, не знало про плани нашого командування про встановлення там блокпоста. Я маю підстави вважати, що акція була мирною, бо на техніку ніхто не нападав, фізичної сили не застосовували. Полінкевич не знав, що робити із людьми, які збиралися там стояти, тому попросив про допомогу Чорногорця.

Більшість людей, які тоді блокували цей блокпост, зараз знаходяться на території України і потім, бачачи ситуацію, багато у чому нам допомагали.

Через кілька годин Чорногорець зателефонував мені та попросив приїхати і допомогти пояснювати, що ми тут, щоб  воювати із Володимиром Путіном. На той час була інформація, що на кордоні збираються вояки Збройних сил Росії. Коли я приїхав на місце, то за кілька хвилин мені вимотали мозок, чому я з жовто-блакитним прапором, бо під ним розстрілюють їхніх людей. Я забрав прапор на серце і запропонував поговорити, чим заважає прапор та чи бачили вони, що бійці Збройних сил України нападають на їхніх людей.

За деякий час приїхали хлопці із посвідченнями «ДНР», потім заступник голови Волноваської райдержадміністрації, військовий комісар та кілька активістів. Після тривалих розмов ми поїхали у райдержадміністрацію, щоб передати позицію місцевих командуванню.

Голова райдержадміністрації запевняв, що людям заважає блокпост у цьому місці, але ми пояснили, що ми люди військові – нам дали команду стояти і ми стоїмо, дадуть команду перейти – перейдемо, а самочинно ніяких дій ми не виконуватимемо. Після ще трьох годин перемовин в адміністрації ми домовилися, що блокпост залишиться там доти, доки керівництво не дасть наказу про перенесення.

Чорногорець доповів командиру бригади Володимиру Яцківу, а той – генералу Анатолію Пушнякову. Цей блокпост був запланований невдало, ми володіємо інформацією, що рішення про його встановлення приймав генерал Олександр Локота, який ледь не пальцем тицяв, де встановити блокпост.

Тому винними у тій ситуації, яка сталася потім біля блокпоста, я вважаю генералів Пушнякова та Локоту. Від 20 травня до ранку 22 у них було майже півтори доби, щоб вирішити, що робити з блокпостом і мітингом. Бійці були морально виснажені – у них був і страх, і втома,  всі були на взводі, тому мови про спиртне, як дехто каже, не може й бути.

1qq

Мій ранок 22 травня розпочався з того, що розбудив Чорногорець і сказав, що на блокпості хлопців розстріляли. Ми знали дорогу, швидко зібрали медичну машину та пару БМП та полетіли туди. Ми не знали, чи бій ще триває, і взагалі, що там відбувається. Коли ми їхали, то ще на горизонті побачили стовпи диму та небо, що спалахувало від вибухів, чули гуркіт. Дивне враження – гарна картина світанку, чоловік ловить рибу, монашки йдуть до церкви, а трохи далі – біда.

Коли ми приїхали на те саме місце, боєкомплект ще вибухав. Майже одночасно  Приїхала пожежна машина, але пожежник не міг під’їхати близько. Я помітив, що тіла хлопців були складені рівно – треба віддати належне місцевим людям, які, коли перебирали, кого можна врятувати, відтягували і тіла вбитих, щоб трупи не були скаліченими. Ті, хто допомагав, були звичайними людьми, які їхали дорогою, але, побачивши біду, зупинялися і допомагали, тож, ми вже майже не застали поранених.

Ми тим часом підігнали БМП, щоб за ним сховати пожежну машину. Це все тривало десь півтори години. Потім прилетіли наші вертольоти і почали бити, бо думали, що триває бій – після авіаудару почало рвати чергову порцію боєкомплекту. Дивно інше – ми з базового табору доїхали десь за 50 хвилин, а вертольоти прилетіли аж через півтори години та ледь не поклали своїх – швидкі саме приїхали забирати останніх поранених та тіла.

Ми викликали місцевих, чиї контакти у нас були, і спитали їх, як їм такий мир. Нас в один голос запевняли, що це не вони. Приїхали навіть представник «ДНР» – перші, ідейні. Вони теж відхрестилися від нападу і надали нам машини з тонованими вікнами, бо ми ж не знали, що може очікувати у лікарні.

Ми полетіли у Волноваху дізнатися, що з нашими пораненими братами. Деякі наші колеги вже були на операційних столах, декому вже надали допомогу. Згодом мені зателефонував начмед ОК «Південь» підполковник Віталій Кущ і сказав, що не знає, яка ситуація у Волновасі. Тому треба хлопців доставити назад, щоб їх евакуювали вертольотами. Ми евакуювали всіх легких двома бортами першого дня, другого дня забирали важчих. До того часу троє хлопців померли у лікарні. Після цього ми повернулися впізнавати тіла, які були в морзі Волновахи. Ми впізнали майже всіх, швидко оформили документи та розпочали відправляти хлопців додому – на той час вже повідомляли про випадки, коли тіла бійців викрадали та продавали родинам за гроші. На цьому наша подорож до Волновахи весною 2014 року закінчилася.

Ще пригадую, як після розстрілу блокпоста Пушняков приїхав у базовий табір у Новоукраїнку. Хлопці питали його, що він робить і чому ризикує людьми, а він сміявся бійцям в очі. Він ставився до них вкрай зневажливо, це викликало велике обурення і зневіру серед бійців. Ніхто не хотів відчувати себе гарматним м’ясом. Пушняков у базовому таборі, вишикував офіцерів, із нами спілкувався замполіт Оперативного командування «Південь», який сказав ключові слова: «Короче так, больше мы вами територию отжимать не будем». То виходить, що до того нами просто «віджимали» територію.

Армія не мала воювати блокпостами, в тому місці навіть не було оголошене АТО. У нас у довідках після звільнення навіть не вказували, що ми тоді перебували в АТО. Виходить, що хлопці самі прийшли туди погуляти і ще й самі винні, що на них напали. Зараз намагаються багато списати на комбата Полінкевича. Але що він зробив неправильно? Він з перших хвилин зорієнтувався в ситуації. Він не мав законодавчих важелів вплинути на неї, тому попросив допомоги у замполіта. Вважаю, що він усе зробив правильно – так вдалося понизити градус напруги…

cc

Мене вразило те, що у перший день, коли ми повернулися, один бравий генерал розказував про те, що хлопці пили. Так от, поки ми туди їздили, водій медичної машини солдат Кравченко займався транспортуванням тіл загиблих, перебирав залишки згарища, то він на базовому місці не знайшов жодної пляшки. Пляшки були розкидані по навколишній території, де сиділи місцеві, бо солдати не підпускали їх випивати до себе. Мені дуже дивно, що хлопців виставили ледь не алкоголіками, бо коли я спілкувався із лікарями, то вони казали, що у крові жодного не виявлено було слідів спиртного. Звідки взялася легенда, що хлопці напилися та ледь не самі спричинили трагедію, і не було там ні вини генералів, ні вищого командування?

Більше того –  на зустрічі з президентом гарант фактично повторив ці слова. Мені дивно, коли людина наступає на кров цих хлопців і цинічно звинувачує їх.

Я вважаю, що трагедії на блокпості можна було запобігти. Повторю те саме, що казав тоді: блокпост треба було перенести, на цій трасі багато місць, де можна його було поставити, щоб він не заважав людям. Тому мені досі незрозуміла ця провокація з 10-им блокпостом. Я не здивуюся, якщо цю ситуацію організували генерали, які штучно спровокували цей конфлікт. Я не дивуюся, бо за Волноваху досі ніхто не покараний, як і за інші наші втрати».

Василина БОРУЦЬКА