Волноваха: останній біль родини Артемуків

Для багатьох українських родин назви деяких населених пунктів Східної України, де загинули військові чи добровольці, звучать, як вирок. 22 травня мине два роки від дня, коли свій перший вирок почула Волинь – Волноваха. Саме поблизу цього, невеликого і до того дня маловідомого населеного пункту, терористи напали на позицію, де 51-ша бригада мала встановити 10-ий блокпост. Неочікуваний та підступний напад забрав 18 життів та скалічив десятки доль. Ковельчанин Олександр Артемук у день нападу був на блокпості 5110 вперше та востаннє – тепер його родина серед тих, хто каже Волноваха тільки пошепки.

Дружина Олександра Валентина Артемук і досі не може змиритися із тим, що чоловік, який їхав нібито на 45-денне навчання, так і не повернувся з війни. В Олександра Артемука залишилося троє дітей – наймолодшій донечці на момент загибелі батька ледь виповнилося 4 місяці.

«Ось тут Даринці 2 місяці. Якраз минуло два місяці після хрестин, як він поїхав. Це останні фотографії», – зітхає Валентина Артемук, дбайливо гортаючи сімейний альбом.

DSC_0072

Згадує про свого чоловіка з великим теплом – каже, був доброю людиною і справжнім патріотом. У часи Революції гідності возив допомогу на Євромайдан, але дружині не зізнавався – знав, що вона буде хвилюватися.

«Я дізналася вже, коли він повернувся – він не хотів мені говорити, бо я його не відпускала. Відео у нього було на телефоні, як хлопці на Майдані куліш варять. Але лишилося в телефоні, телефон після війни не повернули», – на очі жінки вперше накочуються сльози.

Її Саша був звичайним чоловіком – 18 років тому відслужив строкову службу у Севастополі, потім повернувся на Волинь та працював водієм.

«Він скрізь був водієм – в армії, вдома і навіть там, на війні. Йому машину велику дали, але загинув він не як водій», – жінці знову важко говорити.

Олександр Артемук не був добровольцем. Але одразу ж після отримання першої повістки, яка прийшла до батьків, пішов у військкомат та назвав свою фактичну адресу – мовляв, якщо знадобиться, то шукати його саме тут. Далі все відбувалося дуже швидко – 11 квітня чоловіка забрали у Володимир-Волинський.

«За другою повісткою його повернули, бо йому було 36 років. А за третьою повісткою він пішов. Він міг тут сховатися і не йти ще з тією першою повісткою. Але він так не хотів…Я не відпускала, бо два місяці дитині… Я навіть не знаю,  як це все згадувати. У нас троє дітей», – схлипує Валентина Артемук. Вона постійно перепитувала чоловіка, чи він сказав у віськкоматі, що має трьох дітей.

DSC_0071

«Говорив, вони тільки з п’ятьма не забирають – так він мені сказав. Їм 3 дитини – не авторитет. Але його на навчання забирали  не на війну», – каже Валентина. Вона попереджала чоловіка, що його відправлять у Донецьк, а він тільки усміхався – казав, що за 45 днів буде вдома. Ніхто тоді й припустити не міг, чим завершаться ці навчання.

Через два тижні 51-шу перевели на рівненський полігон. Валентина Артемук їздила туди разом із дітьми глянути, як у чоловіка справи – там вони й зробили останнє  спільне фото.

DSC_0070 DSC_0067

Олександр Артемук не скаржився на відсутність чи нестачу амуніції і їжі ні батькам, ні дружині.

«Ми вже коли його проводжали, я з малою з температурою в колясці, всі бастувати йшли до військкомату, він мене попросив – якщо ти вже пішла, то вибий мені бронежилета, бо я не вернуся. Вони відправили на війну чоловіка з трьома дітьми без бронежилета! На війну!» – каже жінка.

«Коли мій зять був в Рівному ще, то він попросив купити шість бушлатів та гумові тапки. Я спитала: ти що, будеш кожен день бушлат міняти? А він каже: хлопці мокрі геть і кашляють. Ми ще дві керосинки купили… Якби він мені сказав бронежилет. Чи я б не купила? Я до сьогодні не можу собі цього пробачити», – додає теща Олександра Артемука Людмила.

Зовсім скоро бійців почали відправляти у Донецьку область, щоправда, куди везуть не сказали. Чоловік передзвонив дружині та сказав, що їх кудись відправляють – йому дали машину, а інших везли поїздами.

«Коли він тільки туди, відразу сказав – я на Сході. Він був у Дачному, розвозив боєприпаси по блокпостах. Він не міг мені багато розказувати чи довго говорити, видно заборонено було. Подзвонить тільки, перекинемося словами, що все добре, і він швидко клав трубку. Просив тільки не сердитися», – вдова загиблого вже не стримує сліз.

Олександр Артемук дислокувався в Дачному. 20 квітня бійцям повідомили, що їх розподіляють у різні населені пункти та блокпости, але Артемука залишили в Дачному, він і далі мав возити та охороняти боєприпаси. А через день він загинув на блокпосту поблизу Волновахи.

«В 9 годині вечора до нього прийшли начальники та сказали, що у Волновасі заворушення. Я так зрозуміла, що його взяли для охорони вищих чинів, бо нам ніхто й досі гаразд не розповів, як він загинув і чому поїхав»,  – додає Валентина. Вже потім їй розповіли, що чоловік виїхав із Дачного у супроводі підполковника та майора ЗСУ, а також підполковника СБУ. Жінка вважає, що чоловіка взяли саме для охорони, бо за кермом був інший водій.

З крупинок інформації, які вдалося зібрати після смерті Олександра, родичі зробили висновок, що на блокпост чоловік потрапив десь опівночі. Дорогою він написав своїй сестрі повідомлення із назвою трьох населених пунктів, які вони проїхали, та попросив глянути по карті, куди їх везуть.

«Вона йому написала, що це Донецька область, але не знала, куди його везуть…Він ще дзвонив брату о першій годині ночі. Сказав, що вже на місці, але тут такий страх, що він не знав, як там можуть спати хлопці. Розказував, що там заворушення, і вони мали повертатися назад, але лишилися, бо там неспокійно. То була остання розмова, а зранку – напад», – пригадала жінка.

Родина нічого не знала про те, що сталося. Зранку почали телефонувати ковельські знайомі та розказувати про страшний бій під Волновахою.

«Я казала: мій чоловік не може бути там. Він не у Волновасі, він у Дачному. Але жінка іншого військового казала мені: набирай його, бо мій теж не там, але їх же кудись кидають… Через кілька годин дзвонила перша Сашина вчителька, у неї чоловік військовий, і теж просила дзвонити до Саші», – каже Валентина. Усі родичі кілька годин телефонували, але зв’язку не було. Сестрі Олександра вдалося додзвонитися в Дачне, але там сказали, що він у Дачному, просто кудись відійшов.

Вже згодом Валентина Артемук дізнається, що її чоловік таки був на тому злощасному блокпосту  – він був у складі однієї з двох машин, які приїхали на блокпост напередодні ввечері. Родичі намагалися з’ясувати обставини, чому Артемук потрапив у Волноваху. Вони телефонували до підполковника Миколи Андрощука, який їхав із її чоловіком на блокпост. Андрощук сказав ,що Артемук сам захотів поїхати на блокпост- мовляв, йому вже набридло сидіти на місці охороняти боєприпаси. Більше ніхто не розповів про те, що ж тоді сталося та чому Олександр Артемук поїхав на блокпост.

DSC_0076

Родині розповіли, що Олександр відстрілювався – у нього лишилося лише два патрони зі ста.

«У Нього було три рожка. Він міг залягти і сховатися, як зробили інші. Де були ще 50 людей, які тоді були на блокпості, хіба вони не чули бою? Якби вони всі відстрілювалися, може не було б цих 17 смертей», – зітхає жінка. На 98 патроні Олександра Артемука пострілом у шию вбив снайпер.

Ховав Артемука ледь не увесь Ковель – на похорон, якого дружина майже не пам’ятає, прийшли чи не всі мешканці міста. Щоправда, обіцяних владою коштів на пам’ятник так і не вдалося дочекатися, тому його спорудили за свій кошт.

Указом Президента України Олександра Атремука нагородили медаллю «Захиснику Вітчизни». Дружина писала листи до Президента та Прем’єр-міністра із проханням нагородити чоловіка орденом «За мужність», бо він не здався і вів бій, аж поки не загинув. Але чоловіку присвоїли медаль. Посмертно.

«Його несправедливо нагородили, несправедливо. Ми просили орден «За мужність». Мені пройшов лист із Генштабу Міністерства оборони, де писало, що він представлений до ордена. А коли нам зателефонували і запросили на нагородження, виявилося, що дають медаль «Захиснику Вітчизни», – каже Валентина. Але все-таки вона сподівається, що подвиг її чоловіка оцінять.

***

Матеріальна виплата і медаль, – ось як оцінили життя Олександра Артемука. За два роки після загибелі свого героя родина лишилася фактично наодинці із власним болем. Для всіх інших Волноваха тривала один день – 22 травня 2014 року. Тільки для 18 родин, серед яких і сім’я Артемуків, Волноваха триває вже два роки.

Не залишають родину у біді хіба волонтери – посилки надходять із багатьох країн.

«Одягають дітей, солодощі присилають, із Новим роком вітають», – вдячно розповідає жінка, але погляд її швидко стає сумним.

«Ми так страждаємо без нього, так страждаємо. Нема такого дня, щоб ми про нього не згадували». – схлипує Валентина. Усі пам’ятники, медалі і буденні проблеми відходять на другий план, коли вона переглядає фотографії, де їх родина разом. Поруч бігає маленька Даринка, яка ще не знає, як багато горя її родині приніс травень і що всі свої дні народження вона зустріне без тата.

Василина БОРУЦЬКА