Архів СБУ знову вдалося «відкрити»

11128829_871997602856426_6043087404992624781_o

Минулого тижня рідний Луцьк відвідав Ігор Кулик – екс-директор Галузевого державного архіву Служби безпеки України, а нині начальник управління інституційного розвитку політики національної пам’яті Українського інституту національної пам’яті. Про долю розсекречених архівів та нові виклики сьогодення – у нашій розмові.

– Від часу, коли ви стали директором Архіву СБУ, то не були вдома. Чому?

– Бракувало часу. Я з головою поринув в улюблену справу – забезпечення доступу до архівних документів, допомога людям з пошуку інформації про своїх родичів, розсекречення архівів радянської доби. Багато часу присвячував вивченню досвіду іноземних держав. А ще понад рік тому народився мій другий син Гордій, тому поїздка з сім’єю не була легкою.

– Чим сьогодні здивувало рідне місто?

– Луцьк став більш кольоровим. З’явилася значна кількість новобудов. Приємно, що вони споруджуються не за рахунок зелених насаджень. Тут добре жити і виховувати дітей, але у столиці добре працювати, бо є можливість робити глобальніші речі.

– У Фейбуці ви поділилися позитивними враженнями про пам’ятник Небесній сотні…

– Так, і мені відписали, що я й Тягнибок – єдині, кому він сподобався. (Сміється…). Але це моє враження. Я відчув емоції від спогадів про Революцію Гідності. А пам’ятники героям Майдану мають стояти не лише в Києві чи обласному центрі, а й у містах і селах, де народилися ці люди.

– Чи знайомі ви з дискусією в Луцьку про пам’ятник Степану Бандері?

– Так, я читаю новини з Волині.  Думаю, що пам’ятник лідеру ОУН потрібен, бо ще за життя він умів надихати людей на боротьбу за Українську державу. І сьогодні його справа актуальна. А щодо місця для пам’ятника, то мені б хотілося його бачити не біля РАЦСу, бо викликає радянські асоціації про покладання квітів молодятами, накладає зайву ідеологічність, коли герой чи вождь має благословляти новостворені сім’ї. Як на мене, монумент був би доречним у сквері на вулиці Винниченка, адже там починається вулиця, названа його іменем.

Світ облетіло відео, на якому ви були на Майдані… Святим Миколаєм. І приносили радість не лише там, а дарували рукавички й солдатам внутрішніх військ, які охороняли владу, розмовляли із людьми на Антимайдані…

– Чесно кажучи, вже потім усвідомив ту можливу небезпеку, яка була під час походу на Антимайдан. Коли запропонували взяти когось із Самооборони, принципово відмовився: ну хто ж підніме руку на Святого. Передусім я хотів принести людям радість. Зайшов у намети Самооборони, афганців, на кухню, до медиків. Прагнув максимально морально підтримати. Дорогою на Антимайдан намагався розговорити бійців внутрішніх військ, які стояли біля адмінбудівель. Бачив, як знічено і водночас приємно їм було отримувати подарунки — теплі рукавички та солодощі. Не сприймав їх як ворогів, хотів якось об’єднати з майданівцями. Був вражений, бо виявилось, що багато з табору підтримки Партії регіонів уперше довідалися про Святого Миколая. Досі знали лише про Діда Мороза, тому дивувалися, чого так рано прийшов. Я почав питати, що вони зробили доброго, щоб отримати від Миколая подарунок. Якщо на Майдані люди активно згадували, розповідали віршики, співали пісні, то на Антимайдані прохання згадати про добрі вчинки викликало тривалу паузу, після якої я сам починав думати, за що їм дати подарунки. Розговорював, запитував, чи мають дітей, роботу. Отак помаленьку зав’язувалася розмова про добре.

Я побачив там іншу Україну і зрозумів: проблема в тому, що дуже багато з тих людей уперше були в Києві. Вони майже нічого у житті далі свого села чи містечка не бачили, не знають, як живуть люди в інших регіонах. І тому так легко піддаються на московську пропаганду. Попередня влада робила все, щоб використати цю ізольованість. Тому й важливо зараз зацікавлювати цих людей правдою. Треба видавати стоси книжок із публікацією документів, щоб вони на основі фактів зробили власні висновки.

За два роки управління Архівом СБУ що вам вдалося?

– Мені вдалося знову «відкрити» архіви КГБ, які ще досі знаходяться на зберіганні в Архіві Служби безпеки України. Я вселяв надію в людей, що є змога знайти інформацію про репресованих родичів у нашій установі. Потрібно було переконувати, щоб вони не боялися звертатися, щоб хотіли шукати правду в документах. І це вдалося, адже сьогодні за два тижні приходить стільки людей, скільки було у квартал за період правління Януковича.

Ще одним завданням, яке ставив перед собою, було зруйнувати міф про те, що архів СБУ – це страшна, важка установа, де ніхто не працює і там нецікаво. Я намагався довести, що архів – це певна платформа, де можуть відбуватися різні заходи, де може бути майданчик для популяризації історії, і що там допоможуть дізнатися історію і своєї родини, і своєї держави.

Важливо також було відкрити доступ до документів, щоб вони не лежали мертвим вантажем, а працювали на переосмислення історії, на подолання наслідків тоталітарного минулого для істориків, дослідників, популяризаторів минувшини та журналістів, які хочуть пізнати історію та переказати її комусь у книжці, газеті й часописі.

– А які труднощі довелося долати?

– Не задумувався над тим, що щось важко. Просто були певні виклики. І перший з них – це зміна свідомості людей. Було важливо змінити ставлення тих, хто до нас приходив: показати їм, що документи є, показати сервіс, якісні послуги, щоб люди пішли від нас задоволені, а потім й інші зверталися. З іншого боку важливо змінити свідомість тих, хто працює в архіві СБУ. Показати відкритість і доступність цієї установи, а для архівістів це нові правила роботи. Якщо СБУ закрита структура, бо це спецслужба незалежної демократичної держави, то архів історичних документів тоталітарного КГБ до 1991 року має бути відкритий для відвідувачів. Це певний парадокс, але саме так є. І працівники Архіву СБУ є частиною відкритої структури для суспільства.

Після того, як я перейшов з Архіву СБУ на роботу в УІНП, залишилася практика відкритості та доступності. Кількість звернень громадян в архів щоразу зростає, що свідчить про появу довіри й наявність системних змін, щоб політика архіву залежала не від керівника СБУ чи очільника Архіву СБУ, а від тих можливостей, які дає закон про відкритий доступ до документів радянських спецслужб.

– Минув рік, як діє Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років». Чи аналізували ви, як один із його авторів, перші результати?

– Так, аналізував. За останній рік українці стали частіше звертатися в архіви. У 2014 в архівні установи звернулося 82 210 осіб, а наступного – 2015-го – на 43 % більше, тобто 124 804 особи. Зокрема, у Волинській області в першому півріччі 2014 року в архіви звернулося 2183 особи, у другому півріччі 2014 – 2466, то у 2015 році – в першому півріччі архівними пошуками займалося 2659, а в другому півріччі 2015 року 2938 громадян. (Детальніше ознайомитися зі статистикою по всій Україні можна тут).

Я понад шість років був в команді людей, які розробляли цей закон. Він один із найкращих, бо враховує міжнародний досвід з інших країн, тож важливо спонукати до його прочитання і виконання. Біда в тому, що не всі його читали, і тому є багато неправдивих трактувань. Зараз головним завданням є максимальне втілення у життя.

В інтернеті з’явилася низка офіційних сторінок та груп у соціальних мережах, пов’язаних з діяльністю архівів. Я модерую відкриту групу у Фейсбуці під назвою «Доступ до архівів». З досвіду знаю, що ці групи за два дні набирають понад сто учасників. Це показує щоразу активнішу присутність в медіапросторі архівів, архівістів та інформації про них.

– А вам особисто вдалося знайти щось про свій родовід?

– Українці за останні роки активно почали цікавитися генеалогією. Вивчати свій родовід стало модно і часом навіть дуже вигідно. Я своє родове коріння найбільш повно вивчав у період правління Януковича, бо не працював тоді в Архіві СБУ й мав трохи більше часу. Тоді допомагав людям шукати інформацію про своїх родичів і сам собі щось шукав. А нині, як кажуть, чоботар без чобіт. Просто бракує часу на це.

– Ви згадували, що вивчали досвід закордонних архівів. Що з нього є корисним для українських реалій?

– Я безпосередньо вивчав досвід Польщі, Чехії та Німеччини. І з кожної країни ми щось взяли або для закону, або для практичної реалізації. Німці перші розпочали процес зберігання архівів спецслужб. Вони відомі як педанти, але також є невиправними оптимістами. У 1989 році демонстранти під час масових протестів проти соціалістичної влади почали силоміць захоплювати будівлі тогочасної спецслужби Штазі. Там у робочих кабінетах виявили порвані або майже знищені документи, і ніхто тоді не вірив, що їх можна буде відновити. Натомість німці показали приклад, що це реально, хоч і дороговартісно. У Німеччині заклали основи як опрацьовувати архіви спецслужб, створювати картотеки, відновлювати вщент зруйновані документи. Чехи мені сподобалися своїми законодавчими ініціативами. Їхні закони про засудження комуністичного режиму й відкритий доступ до архівів можна описати одним гаслом: все відкрито для всіх. У них немає жодних обмежень у користуванні документами спецслужб. А от поляки найкраще подають приклад у практичній реалізації – вони створили регіональні відділи для зручності людей у доступі до архівів. У них шаленими темпами йде процес оцифрування документів із минулого через те, що вони дуже якісно роблять не лише зберігання, а й використання їх у вигляді різних популяризаційних публічних заходів та установ.

Зрозуміло, що український досвід буде інакшим, але важливо, що ми вже маємо що брати за основу, щоб мінімальними зусиллями спробувати досягнути максимального результату.

– У часи керівництва Архівом СБУ ви продовжили міжнародний обмін цифровими документами. Хто більше отримав – ми чи іноземці?

– Обміни відбуваються у форматі електронної цифрової копії документів. Оригінали ж залишаються на місці. Для поляків і чехів передача документів означає, що Україна після кількарічної перерви, продовжує рух в Європу, дотримуючись демократичних принципів, які передбачають право людини на інформацію. Це для них показник, що ми вилучаємо документи спецслужб, психологічно та духовно позбуваємося радянської спадщини, тобто наші спецслужби не є продовжувачами традицій СРСР.

Якщо бути відвертими, то слід врахувати, що в Польщі та Чехії давно працюють Інститути національної пам’яті, і там уже відбулася передача архівів спецслужб цивільним установам. А тому, кількість переданих Україні документів від чехів і поляків є значно більшою.

У Чехію ми передавали копії кримінальних справ на тодішніх громадян Чехословаччини, що відбували покарання в таборах на території радянської України. А Прага – документи з місцевого фонду «Бандерівці». Там є цікаві документи, які можуть допомогти зрозуміти, як на певній території розвивалась Українська повстанська армія, про рейди УПА в 1947 році на території Чехословаччини.

Польському інститутові національної пам’яті Архів Служби безпеки України передав понад 15 тисяч електронних копій документів часів Другої світової війни. Це унікальні документи, які з моменту створення не мають жодної позначки, що хтось їх бачив. Вони були оперативною інформацією. Тепер вони стали історичною інформацією. Це списки тих польських військовослужбовців, офіцерів, які втекли з таборів у Рівненській області, це списки військових, які перебували у таборі в Старобільську, і що важливо, крім документів того періоду, ми знайшли частину документів про те, як радянська тоталітарна машина в особі радянських органів державної безпеки робила все, щоб приховати правду. Раніше у Гданську українська сторона передала матеріали про розстріли польських військовополонених у 1940 році в Старобільську Луганської області, документи про провідних діячів ОУН і командирів УПА, про радянську диверсійну групу «Арсенал», що діяла проти польської Армії крайової. Натомість Польський інститут національної пам’яті передав Україні копію кримінальної справи керівника німецької окупаційної адміністрації в Україні райхскомісара Еріха Коха.

Коли буде створений електронний архів при Галузевому державному архіві УІНП, то вони також будуть в Інтернеті. А зараз можна написати заяву в Архіві СБУ і отримати до них доступ.

– Ваш перехід працювати в Український інститут національної пам’яті голова СБУ Василь Грицак назвав ротацією на підвищення, щоб пришвидшити передачу архівів спецслужб до УІНП. Коли це відбудеться?

– У Законі України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» чітко прописано, що з травня 2015 р., коли цей закон набув чинності, протягом двох років – до травня 2017 р. – має відбутися процес передачі документів радянських спецслужб з-під відомств СБУ, МВС, Служби зовнішньої розвідки, Міноборони та інших силових та оборонних структур до цивільного Архіву Українського інституту національної пам’яті (ГДА УІНП). Нині в цих архівах йде ревізія – має бути визначено, які з наявних в них документів підпадають під дію закону, тобто є документами репресивних органів 1917-1991 рр.

Маю велике сподівання, що 2016 рік є підготовчим до кардинальних змін. Має бути відведене окреме приміщення, створена інституція ГДА УІНП з належним фінансуванням і штатом працівників архіву.

– А от часто доводиться чути з регіонів, щоб тоді доведеться їхати в Київ, щоб досліджувати історію свого краю. Це правда?

– Ми прагнемо у цьому використати польський досвід: коли є регіональні відділи інституту національної пам’яті й відповідно архівів. А тому було б ідеально, якби в Луцьку лишилися всі оригінальні документи, що є, а в Київ були передані копії. Але наголошую: вони мають бути не в силових відомствах – СБУ чи МВС, а в регіональному відділенні УІНП. Ще один варіант розглядається, що може бути створено укрупнені регіональні відділення на кшталт Рівне-Луцьк, коли в архіві однієї області зберігатимуться ще й документи двох чи більше сусідніх областей. А поки що відбувається пошук логістичних рішень у столиці, яким чином має відбуватися подібна передача документів, бо це досить непросто. Уточню, що документи радянського періоду в центральних та державних архівах залишаються на місці, їх ніхто нікуди не передаватиме. Передаватимуть лише архіви регіональних силових відомств.

– Скільки справ буде в об’єднаному архіві при Інституті національної пам’яті?

– Якщо оцінювати в одиницях зберігання, прийнятих в СРСР, то це разом понад 4 млн. справ, а якщо ще взяти суди і прокуратуру, то це близько 5 млн. Коли ж рахувати за нормами європейської практики, то це в районі ста погонних кілометрів справ. Для порівняння, в Польщі це – 91 км.

– Чи правда, що в УІНП розробили новий закон про реабілітацію?

– 12 травня у Києві відбувся круглий стіл за участі народних депутатів, чиновників, громадських та наукових діячів щодо вдосконалення законодавства про реабілітацію жертв політичних репресій. Діючий закон був ухвалений першим у Радянському Союзі. Відтоді майже не змінювався і досі є прорадянським. Він прописаний з такої позиції, що якщо хтось боровся проти радянської влади, то не може бути реабілітованим. Це нонсенс. УІНП вважає, що потрібен абсолютно новий закон. За спільною ініціативою Комітету Верховної Ради України з питань прав людини, національних меншин і міжнаціональних відносин, Українського інституту національної пам’яті і Лабораторії законодавчих ініціатив, у партнерстві з Групою політики національної пам’яті РПР та Центром дослідження визвольного руху підготовлено новий проект закону «Про реабілітацію жертв політичних репресій радянської доби в Україні». Його нині й обговорюють політики та експерти, щоб подати на розгляд парламенту.

Він потрібен передусім з моральної точки зору для тих, хто так і не дочекався справедливого ставлення держави до борців за волю України, бо їхня діяльність не була даремною. Для нащадків тих, хто має бути реабілітований, це також важливо, адже саме їхні батьки та діди жертвували своїм здоров’ям і життям, відмовлялися від усього, щоб вибороти незалежність. І для суспільства важливо, щоб розуміти яку державу ми будуємо, яких героїв вшановуємо, щоб було зрозуміло чому потрібно рухатися від тоталітарного минулого до створення демократичної Української держави.

– Дякую за розмову.

Антон СТАШЕВСЬКИЙ

ДОСЬЄ ВАР:
Ігор Кулик народився 25 травня 1983 року в Луцьку. Навчався у середній школі № 25. Закінчив історичний факультет Волинського державного університету імені Лесі Українки. Брав активну участь у громадському житті міста. У 2005—2009 роках працював начальником відділу у справах молоді та спорту Луцької районної державної адміністрації. У травні 2009 року обійняв посаду начальника відділу Департаменту архівного забезпечення Служби безпеки України, де працював до червня 2010–го. З липня 2011 року — експерт Центру досліджень визвольного руху (м. Київ). Був одним із координаторів проекту «Доступ до архівів як право на суспільну пам’ять», у рамках якого став співавтором довідника «Право на правду. Практичний порадник із доступу до архівів» (2012).У 2014-2015 роках очолював Галузевий державний архів Служби безпеки України. Нині – начальник управління інституційного розвитку політики національної пам’яті Українського інституту національної пам’яті.

Дружина Тетяна Гордійчук родом із Ківерців. Виховують сина Назарія та Гордія.

Захоплюється грою в шахи, читанням сучасної української літератури.