Герої нашого часу: Вадим Крикун

На ВАРі триває проект Герої нашого часу, в межах якого публікуються розповіді волинян, які захищали або захищають Україну на Сході. Сьогодні говоритиме лейтенант полку “Азов”, футбольний фанат Крикун Вадим “Янкі”.

 

“Протистояння призведе до тотальної перемоги або тотальної поразки. Ніч перемішалась із днем. Я зрозумів, що дороги назад немає”

Я не був активним прихильником Євромайдану чи загалом євроінтеграції. Вважаю, що Україна самодостатня держава, яка має потенціал. В плані економічному чи технічному звичайно необхідна співпраця з країнами-членами ЄС. За своє життя я побував в багатьох країнах світу як в статусі туриста, так і був найманим працівником. Картинку, яку показують по телевізору про життя за кордоном, не слід сприймати як дійсність.

Я не сприймав стояння на майдані і махання прапорами. Я прихильник радикальних дій і розумію, що “пісеньками” країну не зміниш. Обрав позицію “спостерігача” і слідкував за подіями у Києві. Переломним моментом став напад “Беркуту” на студентів та перший розгін Майдану. Це відкрило очі людям, що насправді свобода слова та волевиявлення є примарою, а демократія просто міф. Нас затиснули в рамки і не дають можливості розвиватись.

Побачивши по телевізору, що на Майдані присутні радикально настроєні активісти і розпочались перші сутички, я вирішив, що це мій момент їхати в Київ. Цього я чекав уже давно. З товаришем скупились в магазині будматеріалів і того ж вечора поїхали. По прибуттю відразу взяли участь в штурмі на вулиці Грушевського. Нас поливали холодною водою, і я потрапив під струмінь водомета. На адреналіні не відчув погіршення стану здоров’я. Наслідком була двотижнева пневмонія.

Опісля хвороби зателефонував Сашко Білий і просив допомоги у Рівному, бо розпочались сутички із правоохоронними органами. Всі добре знають чим закінчились ці події. Потрібно було показати людям, що київський майдан це не локальне протистояння, а всеукраїнське. Тому революційні дії потрібні були на місцях.

Луцьк не став виключенням. І захопивши адміністративні будівлі, єдиною проблемою було — що робити далі? Не було лідера, що міг взяти у свої руки вирішення подальших дій.

Про позитивні та негативні сторони Майдану можна говорити багато. Для мене величезним плюсом є те, що народ побачив свою силу і можливість змін. Негативом є те, що показали як легко можна маніпулювати масами, спекулювати навіть радикальними активістами. Революція у формі Майдану — це була єдина можливість теперішньої влади скинути своїх попередників і стати на їх місце.

 

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ПУБЛІКАЦІЙ РУБРИКИ ГЕРОЇ НАШОГО ЧАСУ

13199134_775207345946630_588276912_o

 

 

“У нас була ідея. Ми свідомо йшли на ризик, але хотіли б знати, що він виправданий”

Завжди усі сприймали фанів як хуліганів та шкідників. Але насправді, в футбольному русі навіть сутички з осередками інших фанатських угрупувань проходять з повагою до суперників. Так ми загартовували свій характер, волю до боротьби.

Фанати зіграли важливу роль у подіях і на Майдані, і на Сході. Був випадок, коли я на Майдані зустрів фанів з Одеси. Питав, що вони тут роблять, адже на своїх секторах вони співають “Катюшу”. Фан запевнив мене, що вони всім одеським угрупуванням приїхали на Майдан прямо із стадіону.

Перший раз на фанатський сектор я потрапив в 15 років. І там і лишився.

Вважаю, що саме сектор та стадіон привчили мене любити своє — свій клуб, свою країну.

У нашому русі ніколи не було політики. Ми намагалися бути аполітичними. Ми не підтримували політичних рухів, але у нас була ідея. Ми свідомо йшли на ризик, але хотіли б знати, що він виправданий.

Мої батьки дуже сентиментальні. Тато сам пройшов Афган, тому розумів мою участь в подіях, і на Майдані, і в АТО. Мама сильно переживала. Вдавався до обману, щоб її не засмучувати.

Цікава історія як мої батьки дізналися, що я на Сході. Приїхали іноземні журналісти. Просили дати коментар на англійській мові. Хлопці виштовхали мене до камер. Я тоді ще подумав :”Хто мене там побачить? Покажуть відео десь в Європі та й усе”. Погодився. Під час моєї розмови з журналістами, зйомку проводили також українські канали. І вже ввечері мене показали по телевізору.

Дуже вдячний свої дівчині Маші. Вона мене чекала, їздила в приатошну зону. Це додавало мені сили на наснаги до боротьби. Поки її не було, я не думав про свою безпеку і ліз “на рожон”. Коли вона з’явилась, я став більш зважений і розсудливий.

13223643_775265855940779_1901758891_o

 

 

“Вмирати чи ні — не важливо. Головне з якою ціллю ти приїхав на Схід”

“Правий Сектор” був потужною організацією не тільки в Луцьку, але й по всій Україні. Багато потужних ГО об’єднались разом з надією, що зможуть щось змінити. На мою думку, основною ціллю створення — це взяти владу в свої руки. На жаль, ПС не виправдав надії. Причиною є людський фактор. Вважаю, що ця організація є проектом на всеукраїнському рівні. Для когось це вигідно. Легше тримати під контролем всіх радикалів, коли вони групуються в одну організацію. Було багато хороших хлопців в ПС, які були готові діяти і брати на себе відповідальність.

З початком війни на Сході було бажання їхати. Хотілося зробити внесок в новітню історію країни, в розбудову української держави. З’явилась можливість поїхати в батальйон “Дніпро-2”, який потім переформатували в ДУК ПС. Відбулася загальна мобілізація ПС в Межигір’я в Київ. З хлопцями з волинського осередку ми пробули там тиждень. Відібрали з нас групу з тридцяти чоловік для поїздки на Схід, а решта поїхала в “Десну”.

Серед ночі нас привезли в Дніпропетровську область в дитячий табір. Приїхало багато людей зі всієї України. Тоді я побачив скільки є сміливих чоловіків, що готові воювати за свою країну.

Пробули на базі 12 днів, але ситуація не мінялася. Ми просто сиділи і нічого не робили. Дуже пасивно. Ніяких дій, одні обіцянки. Це було останньою краплею в моєму відношенні до ПС. Ми прийняли рішення повертатися на Волинь.

13101293_775207332613298_1323670426_n

 

 

“В “Азові” я знайшов своє місце в житті і зрозумів для чого я поїхав на Схід”

У мене є багато друзів з праворадикальних організацій по всій країні. Вони знали, що я намагаюсь потрапити в якийсь підрозділ, щоб воювати. Друзі з Києва порадили їхати в “Азов”. Батальйон симпатизував мені своїми ідеями, кадрами, настроєм та баченням майбутнього України.

Вже в червні 2014 року ми виїхали в Донецьку область, в Урзуф. Літо 2014-го було найкращим літом в моєму житті. Я потрапив в найкращий підрозділ.

Тоді вперше в житті я взяв зброю в руки. Був як “мавпа з гранатою”, але страху не було.

Найгіршим для мене було те, що коли підрозділ виїжджав на бойове завдання багато хто лишався на базі. Потрібно було лишатись на базі для охорони та чергування. В голові крутились думки про те, що твої побратими зараз воюють, а ти мусиш сидіти на базі. Але я розумію, що це також важливо.

Командування в “Азові” було дуже правильним. Такого харизматичного, хороброго, відданого як Андрій Білецький я ще не зустрічав. Він жив в таких же умовах як і ми. Ходив з нами в бій без всяких переваг, з таким ж автоматом як і в мене. Таким повинен бути лідер і людина, яка веде нас у бій.

Мені подобалось те, що ми самі проявляли ініціативу навчатись. Шукали досвідчених людей, що мали бойовий досвід і просили, щоб нам показували все нове. Ми прагнули змін, загартовувались та отримували знання. Просили дозволу їздити на полігон, щоб зайвий раз постріляти, відпрацювати тактику, чи ознайомитись з новою зброєю.

Покійний В’ячеслав Галва “Кузьміч” – легенда у військовій справі, був першим нашим інструктором. Від нього отримали величезну кількість необхідних знань та навичок.

В “Азові” було на той момент 3 роти. Я був в третій роті, третій взвод. Нас називали “Волиняки” (з наголосом на останньому складі, – ред.), бо мали 80 відсотків особового складу з Волині. В цих хлопцях я був впевнений на 100 відсотків, бо знав їх ще до “Азову”. Ніхто з них не зрадить і не дасть задню.

13170552_775207359279962_1152516125_o

 

 

“До пострілів та боїв звикаєш. З часом це сприймається як буденне та звичне явище”

До першого бойового виїзду у нас було багато завдань. Ми затримували сепаратистів, виїжджали на патрулювання. Вже на п’ятий день перебування в “Азові” я поїхав на своє перше завдання з другом Севастополем. Була інформація по людині, що займалась сепаратистською діяльністю. Ми його затримали.

Перший серйозний бойовий виїзд — це Мар’їнка, передмістя Донецька. Це був довгий, з використанням техніки та різної зброї, виїзд. Моє бойове хрещення. Штурм міста тривав протягом 8-9 годин. Я тоді потрапив в першу штурмову групу. В місто заходили разом із нашою 51-ою бригадою. Під час штурму зустрів свого побратима-фаната з Волині. Це було дуже приємно.

Перші 3 години ми пробивали першу лінію. Зустрічали нас шквальним вогнем. За допомогою бронетехніки ми прорвались. Я був з тої групи, що практично перша заходила в місто. Отримував купа емоцій, адреналіну, і, навіть, нерозуміння того, що коїться навколо. Певно, це мене і врятувало. Бо незнання того, що мене очікує попереду в місті загартовувало та додавало сили. Але ми вперто йшли вперед та робили свою роботу. Ще тоді хлопці з 51-ої бригади казали нам: “Ви певно під якимись наркотиками або вам платять шалені гроші, бо швидко вибігли з автомобілів і просто побігли на ворога”. За 9 годин ми успішно зачистили місто та віддали його ЗСУ.

Там я отримав легку контузію. Ми помітили рух в одній із адміністративних будівель. Двері були забарикадовані, і ми не могли зайти, щоб зачистити його. В нас була із собою “Муха”, і ми вирішили за допомогою неї пробути собі вхід в будівлю. Я ніколи не стріляв з такої зброї, і не бачив як вона діє. Ми відійшли на 10-15 метрів, не більше. Хоча потрібно було на 25, це вже я зараз знаю (усміхається). Нас відкинуло хвилею. Врятував адреналін в крові, бо розумів, що треба встати і продовжувати бій.

Найважчий психологічно і фізично для мене був бій на фермах під Іловайськом.

На той момент поїхала туди тільки одна рота. Ми лишились на базі. В процесі бою дізнаємось, що вже є 200-ті та 300-ті. Ми зібрались і сиділи біля техніки, чекали поки дадуть наказ на виїзд. З нашого взводу виїхало 5 чоловік. Тоді ще сказав: “Я їду стовідсотково. Це не обговорюється”.

Приїхали на ферми в Старобєшево під Ілловайськ. Пам’ятаю їхали на БМП. Завданням було прикрити артилерію. Тоді ще був дуже сильний дощ. Тоді пролунала розслабляюча перед боєм фраза Олексія “Лікаря” Кушнєра: “Навіть якщо хтось зі страху наробить в штани, то помітно не буде”.

Тоді ми потрапили в засідку. Вогонь вівся з двох точок — з дванадцятої та десятої години. Зайнявши кругову оборону, ми почали відстрілюватись і по-тихеньку відступати. Викликали підкріплення. Оборону тримали 6 годин під шквальним вогнем. Відійти назад на свої позиції ми не могли, бо це було в полі. Для відходу нам треба було сісти назад на броню і їхати під вогнем. Нас би просто розбили. Вирішили відправити декілька групок до сепаратистів поближче і там дати їм бій, для того, щоб ті хто лишився могли від’їхати на техніці. Наша група відправилась поближче до сепаратистів на ферми.

Там велись бої із стрілецької зброї. Був момент, коли ми не знали що робити. Практично закінчились боєкомплекти, та і сили сепаратистів переважали, зв’язку зі своїми не було. Врятував нас танк, навіть не знаю чий він був. Просто з’явився на горизонті. Тоді ще подумалось, що якщо це танк ворога, то все. Але він був наш і викликав вогонь на себе. Це дало нам можливість від’їхати на кращі позиції і там дати їм бій. Наш ротний Палій “Папа” після кожного бою казав, що “це рок-н-рол”. При поверненні на позицію він тоді запитав: “Що хлопці, це був рок-н-рол?”. А йому: “Ні, це був хард-рок”. В тому бою в нас один поранений та один загиблий.

13214525_775207349279963_1144342694_o

 

 

“Сприйняття смерті не змінилось. Змінилось ставлення до неї. Рано чи пізно ми всі загинемо. Головне, що потім про нас скажуть люди”

Я не кажу, що я безстрашний. Просто я розумію на що я йшов і за що готовий помирати.

Була ситуація як ми 3 дні сиділи в засідці під Волновахою. Це якраз були дні оборони Маріуполя. Завдання було чекати колону терористів на териконах. Звичайно, ми всі на нервах, бо не знаємо в якій кількості буде йти та колона. Бачимо, їдуть танки без розпізнавальних знаків. Готуємось до бою. В останній момент побачили на броні прапор України. Це їхала 80-та бригада, виходили з Волновахи. Нас ніхто не попередив. Добре, що побачили прапор, бо мали б неприємну ситуацію.

Повернулись назад на базу. Нас вишикували усіх. І тоді “Душман” каже: “Зараз йде оборона Маріуполя. Сьогодні йдемо на Новоазовськ. Там зосереджені найбільші сили сепаратистів. 90 відсотків з вас не повернуться назад. Хто готовий?”. Найсмішніше те, що ми ледь не бились між собою, щоб вирішити хто ж поїде.

Їхали в сторону Новоазовська, але на дальніх блокпостах Маріуполя розпочались жорстокі бої. Нас перекинули туди. Там ми провели ще 2 жорстоких дні боїв.

Психологічно важко було на одному виїзді. Назвати його бойовим я не можу, але він дуже тривожив мене на той момент.

Нас відправили практично на кордон з Росією, на так звану “косу” біля Сєдово. Вночі можна було побачити як горять вогні Ростова-на-Дону. Там була вишка, біля якої ми і розташувались. Нас було тоді 10 чоловік. Завдання було виманити на себе сили сепаратистів. Тобто ми були “приманкою”. На косі був переломний момент для мене. Нас було десятеро, у кожного автомат і по 2 гранати. Якби почався повномасштабний наступ ми б не протримались і пари секунд. Сіли з хлопцями обговорити, що будемо робити якщо почнеться. Вирішили, що ніхто тікати не буде, що стоїмо до кінця. Після того в моїй голові щось змінилось.

Широкіне — це стратегічний об’єкт. Там була височина, після якої відразу був Маріуполь. Бої тривали 5-6 місяців. Я туди виїжджав на зміну побратимам декілька разів. Бої в цьому населеному пункті доходили до перестрілок на відстані 10 метрів. Там перший раз ми зустрілись з чеченцями.

Пам’ятаю один цікавий момент. Тримали оборону в трьохповерхових будинках. До нас підбіг чеченець. І кричить до нас: “Ей пацан, ти додому хочеш?”. Біля мене був 17-річний хлопець з Донецька, який йому відповідає: “Хочу”. Чечен його питає звідки він. А донечанин відповідає “З Донецька”. Добре тоді посміялись.

13149981_775207322613299_443772838_n

 

Ні для кого не був секрет, що в сепаратистів було особливе ставлення до добровольців. Коли ти служиш в ЗСУ і потрапляєш в полон, в тебе є шанс, що тебе обміняють. Я ж особисто знав, що з добровольцями так не вчиняють. Найкращий варіант — це швидка смерть в полоні. Але такого не ставалось. Завжди носив з собою гранату Ф-1 для себе. Головне забрати з собою побільше сепаратистів.

Я не закінчив свою боротьбу. На даний момент веду її на місці. Бо наволочі вистачає і у владних кабінетах.

 

Ольга ВАЛЯНІК