Генрих Шимонович: «Я абсолютно щаслива людина»

Шимонович

Дві його фотографії свого часу облетіли світ. Плакат із маленькою Азіме з Бахчисараю вже кілька років прикрашає фасад головного офісу Корпусу миру у Вашингтоні.

Понад 10 років Генрих Шимонович відповідає за зв’язки з громадськістю у Корпусі миру США в Україні. А поміж тим фотографує, працює над різними соціально-бізнесовими та культурно-мистецькими проектами, читає синові казки й підтримує традиції, започатковані ще батьком – знаним в Україні та за її межами психіатром, – пише Слово Волині.

 

Життя без телевізора, але з подорожами

– Я завжди намагався знайти роботу, яка могла б максимально використати мої ресурси. Моїм основним ресурсом завдяки факультету іноземних мов є англійська. Крім того, батьки виховали в мені певний смак, на якому я досі дуже гарно їду, – розповів Генрих в інтерв’ю «Слову Волині».

– І як батьки це виховали в тобі?

– По-перше, робили все, щоб я не був як усі. Якщо подивитися на групові шкільні фотографії, мене одразу помітно: ходив із зачіскою, яку робила мама, й у смугастих штанах. Мама – конструктор-модельєр. Те, що не могла знайти в магазині, шила сама. Від неї в мене гарний смак.

Батьки оточували себе певними речами, і вони в будинку розташовувалися так, щоб усе було гармонійно. Не купувалося щось тільки тому, що його вдалося дістати. Купувалося те, що було гарним і підходило. Якось Святий Миколай приніс мені хутряні імпортні чоботи. Я в них спав. Навіть є кіно, як я сплю, мама ковдру забирає, а я там у тих чоботах. Дуже любив нові речі в дитинстві. Тепер уже спокійніше ставлюся до цього.

Телевізора фактично не було в нашому житті. Був маленький, але тільки для того, щоб новини подивитися. Ми або читали, або десь їздили. Це теж секрет розвитку. І їздили ми з наметами. Бо це один з елементів свободи, коли ти їдеш із наметом і ставиш його собі де хочеш.

– Машиною їздили?

– Так. Здебільшого це була Прибалтика, Карпати, Пісочне, Шацькі озера. В Криму я вперше побував у 2003 році. Якісь піонерські табори мені не знайомі. Мама сиділа як домогосподарка з нами вдома. Тому я того щастя був позбавлений.

Взагалі виріс такою рослиною домашньою. Крім поїздок, життя було наповнене книжками. Батько спочатку читав багато вголос. Це одні з перших моїх спогадів. Причому я зараз за це такий вдячний і розумію, як то було складно. Бо він завжди допізна працював, приходив з роботи – і книжку мені читав. В Союзі не було багато хорошої дитячої літератури. Тому він, знаючи польську мову, купував західні книжки і читав їх, синхронно перекладаючи. Нині нарешті стали популярні «Мумі-Тролі». То він мені їх читав ще тоді. Батько любив скандинавську літературу – відповідно Лагерльоф, всі класичні казки ми пройшли. Батько завжди брав мене в книжкові крамниці. Все, що мені подобалося, він купував. Маю навіть книжки чеською мовою, які вподобав просто за гарні малюнки, графіку. Чеської мови я не знав, але любив гортати і переглядати.

Ще час був зайнятий вулицею. Батьки весь час там щось робили. Вони, до речі, використовували дитячу працю. Я ж працюю з чотирьох років. На мені були стрижка газону, живоплоту, миття машини і вікон у будинку. Але це все за гроші. Тобто, хочеш собі танчика купити – йди газон пострижи і матимеш рубля. Рубль до рубля – і вже тобі танчик. То я зі своїм сином Марком теж зараз практикую трошки капіталістичний підхід.

– Декотрі діти протестують, якщо мама з татом намагаються їх вирізнити серед інших. Їм, навпаки, хочеться бути як усі. У тебе не було такого?

– Очевидно, що не було. Протест виникав, якщо щось робилося не так, як хотілося мені. Характер я мав кепський. І в разі чого біг до себе нагору, гучно гримав дверима і казав: «Все. Я вам переставлю котел!». Це в мене була така санкція. Наступний етап – «Я вам розвалю хату». І я виходив на вулицю – і валив хату. Батьки це все гасили потихеньку. Я відходив. То все спокутую тепер, бо мій Марк теж може дверима гримнути. І якщо йому якісь туфлі не сподобалися, то йому нереально їх вдягнути.

У мене щодо одягу ніколи протестів не було. Мабуть, якщо ти живеш у певному середовищі й тебе оточують певні речі, то ти й сам такий виходиш. Тому не можна винуватити наших людей, що вони будують страшні будинки чи ставлять паркани з кованими трояндами. Люди просто не бачили іншого. Люди мало їздять і мало бачать.

– Чи переніс ти у свою сім’ю родинні традиції?

– Фактично я їхній копіпейст зробив з того, що було в нашій сім’ї. Той же Дід Мороз, «гурання», поїздки. Заєць лишився. У спадок Марку перейшов.

– Заєць?..

– Він приносить цікаві речі. Дитина ж хоче, щоб їй щось приносили. Просто так – нецікаво. В батька це було так: «От їхав я, бачу – хвіст стирчить з-під копиці. Підійшов, а там заєць сидить. Який заєць? Справжній. Почали говорити з ним. Спитав: от твій син як поводиться, чи задоволені ним? Заєць передав тобі машинку». Мій Марк зараз у Зайця свято вірить.

Заєць – це завжди теплий спогад про батька.

Дні народження – то святе. Їх відзначали. Але тільки в сім’ї. Тобто туди не допускались якісь випадкові люди. Максимум могла прийти одна сім’я. Ми іменинника завжди «гураємо». Ця традиція була і залишається: садимо іменинника в крісло і піднімаємо енну кількість разів. Формулу визначала чи мама, чи батько. Наприклад: якщо тобі 45 років, то 4+5 буде 9. Але то забагато. Тоді 9–4. Давай 5! Отже, п’ять разів людину піднімають і кричать «гУра». То дуже весело!

Звичайно, мені завжди, скільки пам’ятаю, щось клав під подушку Святий Миколай. На Новий рік батько перевдягався. І я тепер продовжую для Марка та племінників цю традицію. Вона навіть трошки в люди пішла. Мої друзі теж уже такі «ряжені» приходять.

Ми – продовження наших батьків, а наші діти – продовження нас. І я спостерігаю в Марка такі інтереси, які цікавили б у його віці й мене. Батька зараз немає, але сонце заходить – і я знаю, що він ходив би і ахкав, як гарно сідає сонце.

 

За першу зароблену тисячу доларів придбав цифровий фотоапарат

– Тато фотографував, і ти теж фотографуєш…

– Батько фотографував і навіть намагався якось мені ті знання передати. Але тоді то не цікавило. Я дуже не любив фотографуватися, задовбали тим свого часу. Але  вдячний, що ті всі фотографії є. І те саме роблю тепер із Марком: ти собі не хочеш, а я собі знаю.

Фотографією я почав займатися у 22 чи 23 роки. За свою першу зароблену тисячу доларів придбав цифровий фотоапарат. Вважаю, що прекрасне є скрізь, у будь-якому місці можна знайти те, що буде захоплювати, навіть у багнюці та на руїнах. А фотоапарат – як такий собі антидепресант.

– Які свої фотопроекти вважаєш найцікавішими?

– Дуже люблю зиму. Люблю графічні роботи. Зима мені близька, бо вона чорно-біла по суті. Виставку «Відтінки білого» я робив під враженням від  творів Бруно Шульца. Це література найвищого класу. Зараз готовий лежить проект «Лінії життя» – про те, який слід ми лишаємо в душах інших людей. Це, мабуть, на фоні того, що з батьком відбувалося. Проект готовий. Тільки зупинила ситуація з батьком (17 грудня 2015 року Євгена Михайловича не стало. – Авт).

– Як ти почав їжу фотографувати?

– Відсотків п’ятдесят фотографій, які я робив, – це була їжа, страви. Як виявилося, їх не так просто сфотографувати. Так щоб виглядало смачно. То своя наука. Мережа ресторанів «Наша карта» шукала, хто б їм міг знімати. Мій добрий друг порекомендував мене. І я дуже довго з ними співпрацював. Це був хороший тренінг. Так само, як свого часу я багато фотографував корпоративи, весілля, різні заходи. Ти весь час у пошуку якогось вдалого кадру. І за рік таких знімань можеш зробити прорив у своїй майстерності.

Тим, хто вчиться фотографувати, навіть можна цікаві сімейні фотосесії практикувати. Дуже рекомендую знімати дні народження, збіговиська, коли з нічого треба зробити сюжет.

– Ти їжу тільки фотографуєш чи ще й пробуєш?

– Як правило, фотографую. Я дуже невибагливий у їжі. Люблю просту, але зготовану так, як я люблю. Якась смажена картопля, м’ясо – і все. Я можу це їсти днями, місяцями. Мені не треба вранці – одне, в обід – друге. Можу їсти те саме. Хоча смачні речі я люблю, але не переймаюся різноманітністю.

– А коли фотографуєш, цікавишся стравою?

– Вона мене більше цікавить композиційно, картинка, колір. Якщо бачу, що фото не виходить, іду й кажу, що треба щось доробити, бо не спрацює.

– Твій Марк теж любить фотографувати?

– Так. Взяти в тата фотоапарат і походити з ним по хаті. І тоді в мене 500 фотографій, відзнята вся квартира: дверні ручки, колеса велосипеда, кіт, нога, шкірка апельсина, музичні диски – все, що доросла людина навіть не подумала б знімкувати. Зовсім інший погляд на простір з іншого ракурсу. Я тримаю окремо папку з його «доробками», щоб потім йому показати.

 

Приходять гості – без музики порожньо

– У батьківському домі завжди грає музика. А в твоєму?

– Музика була завжди. Я дуже батькові вдячний за те, що таким пасивним способом виховав смак до хорошої музики. Зрозуміло, що в 16–17 років усі ми слухаємо дикий треш, але потім цей вік минає, і ти повертаєшся до правильної музики. Останні п’ять років я батька «підгодовував» хорошою музикою. І друзів своїх до того підтягую. Приходиш додому – найперше треба ввімкнути музику. Тоді зовсім інша атмосфера. І коли гості – без музики порожньо. Я взагалі не знаю, як можна вмикати телевізор, коли приходять гості. Тоді жодна розмова не клеїться.

– Твоя дружина – музикант?

– Світлана в мене унікальна. Вона закінчила консерваторію у Львові, працювала в музучилищі, викладала теорію музики. Але в 1990-х у музичній сфері було важко. Тому вона знайшла сили здобути фінансову освіту й останніх десять років працює в рекламному відділі журналу. Спочатку був чоловічий «EGO», а тепер – «Vogue». Тобто повністю змінила собі заняття. Вона змогла на рівному місці розвернутися на 180 градусів і зробити себе. Це один із моментів, які мені подобаються в ній. Їй ніхто не допомагав. Але щоб музику не забувала, ми їй подарували піаніно.

– Як у твоєму житті з’явився «Хлібний майстер»?

– Спонтанно. Якби ця можливість в мене була років десять тому, я цим напевне не займався б. Бо інакше мислив. Рік тому я познайомився зі своїм нинішнім партнером Іваном Пасічником. Якщо в людини закладені певні цінності, немає значення, скільки часу ти її знаєш. Ти її просто відчуваєш. Ще один наш партнер – Анатолій Сахно. Ми мислимо в одному напрямку – хочемо розвивати громаду.

– Яким чином?

– У нас на підприємствах, як правило, людей максимально використовують, мінімально їм платять, і взагалі ними не цікавляться. А нам цікаво їх розвивати. Нам хочеться зробити так, щоб вони хотіли приходити на роботу, щоб вони мали від неї задоволення, щоб діти ними пишалися. І ми це робимо.

Ми мріємо, щоб наша хлібна тема розвивала туризм. Тому плануємо організовувати майстер-класи на підприємстві для дітей із навколишніх міст та сіл. Нам дуже подобається розвиток туризму в напрямку збереження історичної спадщини.
Без комерційного успіху не буде успіху соціального. Щоб соціальні речі робити, треба на них мати бюджет. Але це точно не суто комерційна справа.

– Чи є з мрій щось таке, чого дуже хочеться?

– Можна сказати, що я абсолютно щаслива людина. Напевне, мені потрібно більше часу. Хотілося б довше пожити. Я не знаю, що мене захоплюватиме через десять років, адже людина змінюється. Але на дивані не лежатиму. Бо так привчив батько.

Ірина КУНИНЕЦЬ