100 днів на посаді: заступник міського голови Юрій Моклиця

Заступник міського голови Юрій Моклиця – громадський активіст, який прийшов у міську раду працювати в сферах спорту та екології. Йому «дісталися» служба у справах дітей, фізична культура і спорт, охорона праці, екологія, управління надзвичайних ситуацій, цивільний захист. У підпорядкування Моклиці потрапили також  КП «Парки і сквери», Луцький зоопарк, заклади «Спорт для всіх», клуби за місцем проживання, КП «Ласка».

Перед тим як взятися до роботи, новоспечений заступник обіцяв провести інвентаризацію та забезпечити максимальну прозорість у роботі, зокрема закріплення статусу зелених зон, затвердження разом із мешканцями концепцій різних територій міста, налагодження діалогу із людьми тощо.

В інтерв’ю ВАРу Юрій Моклиця розповів про підсумки ста днів роботи та найближчі плани.

– З якими планами ви прийшли на посаду, що із задуманого вдалося здійснити?

– Для мене посада стала сюрпризом, я не був готовий. Мені була більш цікава виконавча робота. Це моя особиста риса – я люблю дуже вникати у те, чим займаюся, тож мені краще мати не дуже велику ділянку, але займатися нею предметно.

Та я розумів, що коли ти ставиш перед собою завдання щось змінити, то маєш мати повноваження. Будучи громадським діячем, я зрозумів, що результату треба чекати дуже довго і коефіцієнт корисної дії низький. І хоч до посади я був не готовий, йшов лише із певними бажаннями займатися цікавими напрямками.

Коли мер запропонував мені стати заступником, мене це зацікавило, адже і спорт, і парки потребували підсилення – це сфери, якими треба серйозно займатися, бо поки вони не надто розвинені. По роботі у царині спорту в мене незначний досвід, бо я ніколи не мав дотичних професійних обов’язків, хоч часто долучався чи навіть організовував змагання. Те саме стосується парків, служби у справах дітей –  у мене були досить поверхові знання.

Проте за 100 днів мені вдалося заглибитися у проблематику та напрацювати плани роботи і розвитку.Я можу поїхати на парламентські слухання по спорту і погримати кулаком, бо вже бачу, що щось роблять неправильно.

– Уявна картина дуже відрізнялася від того, з чим стикнулися на практиці?

– Я старався надто не уявляти, щоб не розчаровуватися, коли очікування на справдяться. Я чекав на те, що буде складно, і розумів, що знайду варіанти, як рухатися вперед та щось змінювати. Я ставив на те, що зможу розібратися у своїх сферах. Пригадую, як планував розвивати масовий спорт. Із кожним днем я розумів, що це правильна позиція, яку треба максимально підтримувати. Мене найбільше цікавлять люди, які не є професійними спортсменами. Медалі для мене не на першому місці, бо коли я зроблю, що всі будуть рухатися, то й спортсменів та призерів стане більше.

Коли ми спілкувалися із керівником служби у справах дітей, яка займається складними підлітками, то постійно запитував, чому таких дітей не долучають до активних дій? Що роблять для дітей, щоб вони себе комфортніше почували у суспільстві? Мені відповідали, що щось планують та думають про якісь акції. Та станом на зараз фактично активних дій не було, тому в нас з’явилася цікава ідея – муніципальний сертифікат.

– Який принцип його дії?

– Це буде картка для соціально незахищених дітей, які зможуть займатися у спортзалах, адже є люди, які дійсно собі не можуть цього дозволити. Ми можемо через цю програму залучити дітей до спорту. Я вже спілкувався із підприємцями та тренерами, вони готові співпрацювати.

Це добре і для дітей, яких насправді псує середовище: у спортзали зазвичай ходять успішні дорослі люди. Діти дивитимуться на них та будуть тягнутися до кращого. Тож навіть у цьому контексті є можливість вийти з виключно бюрократичної площини і штампування довідок до реальної роботи з дітьми.

Муніципальний сертифікат реально започаткувати із початку наступного року – враховуючи усі моменти із документами, виділення коштів тощо. Ідея не нова і не наша – її запропонували ще у 2004 році. А під час реформи спорту минулого року пропонували ще один цікавий підхід – перевести діяльність дитячо-юнацьких спортивних шкіл у економічно обґрунтовану площину. ДЮСШ мали б функціонувати як самостійні структури, які могли б надавати платні послуги, збирати членські внески тощо, а держава чи місто здійснювали б співфінансування. Ми мали б визначити ціну фінансування занять однієї дитини за місяць, визначити, скільки коштів виділимо із бюджету та категорії, які зможуть займатися. Тоді під список конкретно виділяти кошти. А поки у нас є структура, яка умовно каже: нам треба 2 мільйони гривень. Це багато чи мало і як визначити? І скільки треба тренерів? Питань насправді багато. Тому простіше реально порахувати оренду, вартість енергоносіїв, послуги тренера тощо, тоді можна вирахувати вартість занять для однієї дитини і таким чином вийти на співфінансування. Тоді школи теж зможуть працювати на розвиток, з’явиться конкуренція між тренерами, які прагнутимуть залучити до своїх занять більшу кількість дітей. Тренер – це лідер, він має гуртувати навколо себе дітей.

Директор клубу чи закладу має бути адміністратором, а поки у нас директор – цар і Бог. Насправді має бути не так, тож головна ідея – розрахунок на дитину, а не на структуру. Тоді буде чіткість і прозорість, а кошти буде легко промоніторити.

До того ж, буде вибір із закладів, кожен зможе зайнятися тим, що до душі. Окрім того, ми допоможемо розвиватися підприємцям та громадським організаціям, які тренують дітей – таким чином підприємці матимуть стабільних клієнтів.

– Що вже вдалося завершити?

– Ми відремонтували центральний клуб «Атлет» і придумали сучасну процедуру управління – оголосили конкурс для секцій і тренерів, які мали бажання займатися у залі. Зараз у нас там працює 5 секцій, які розподілили між собою години. Окрім того, буде вільний час пообіді, коли у клуб зможуть приходити діти, батьки яких ще не повернулися із роботи. Також нам треба продумати, як створити рівні умови для тих, хто може і не може платити. Ми визначимо ринкову ціну заняття, поставимо для усіх однакову ціну. Та якщо організація готова долучитися до реалізації наших соціальних програм або пропонує свої, то ми зменшуємо цю ціну відповідно до фінансового еквіваленту.

Також ми поміняли вікна у цокольному приміщені у «Лучеську» і «Стрілі», де теж знаходиться клуб – там займаються з каратистами, діти гають у дартс та теніс. У «Юності» на Грушевського ремонт в активній фазі. Розпочали й ремонт у клубі на вулиці Рівненській. Щоправда, ще не для всіх ми досконало продумали методологію роботи.

Відремонтували декілька майданчиків у контексті дворових територій. Встановили огорожу і ворота на Соборності, 28, хочемо постелити м’яке покриття та додати елементи інфраструктури. Буквально сьогодні мали дві зустрічі на Володимирській, оглядали майданчики, тож вже після Великодня візьмемося до роботи. Також буде ремонт двору на проспекті Волі біля «Благомеду», туди долучать спеціалістів зі спорту. Окрім того, ми інвентаризували спортивні майданчики міста, розробили проект підтримки урбаністичних видів спорту для участі у конкурсі проектів, підготували документи для передачі всіх клубів за місцем проживання від ЖЕКів до комунального закладу «Спорт для всіх».

Щодо парків ми провели серед лучан опитування про їхнє бачення розвитку, створили робочу групу, яка напрацьовуватиме концепцію розвитку, організовували круглі столи із екологами, підприємцями та спеціалістами.

На завершальній стадії проект схеми зонування території парку, розроблене техзавдання для проектування спортзони у парку Лесі Українки. Вдалося вже підготувати та подати на розгляд Міністерства екології проект для фінансування розчищення берегів Сапалаївки.

– А яким чином діятимуть клуби за місцем проживання «Спорт для всіх»?

– У них дійсно мало місця, тож я б хотів, щоб ці клуби стали місцями, через які поширювали інформацію та провадили співпрацю. Ці місця мають стати осередком формування груп, діалогу та пошуку людей за інтересами. Бо це важливіше, ніж 15 дітей, які фізично можуть там займатися.

– Недавно комунальний заклад «Спорт для всіх» очолила Наталія Назарук. Як  оцінюєте її роботу?

– За два тижні роботи важко зробити висновки. Мені імпонує, що вона активна і хоче розвивати галузь. Вона підтримує ідеї багато у чому і аргументує свою позицію. Це був вибір комісії, але мені він імпонує.

– У Луцьку вперше відбудуться масові чемпіонат із дворового футболу та напівмарафон. А чи плануєте впровадження інших масових заходів, які мали б стати щорічними?

– Мені хочеться, щоб це була ініціатива відповідних середовищ. Ці два заходи дуже показові. Дворовий футбол – муніципальна ініціатива. Микола Ярославович (міський голова Луцька Микола Романюк, – ред.) запропонував, щоб на День міста провести фінал якогось великого турніру. Через деякий час ми придумали, що це буде футбол, оскільки цим спортом займається велика кількість людей. А напівмарафон – ініціатива громадськості. Ідею запропонували люди, які займаються цим спортом. Я трохи стимулював хлопців, бо й сам займався цим спортом, тож добре знав, що Олександр Оришко хоче провести такий захід. Тому я закликаю громадськість до ініціативності.

– Яким чином бачите розвиток масового спорту для лучан? Як долучити людей до занять?

– Ми намагаємося створити максимально комфортні умови, бо має бути елементарно де займатися ним. Треба наповнити місто базовими елементами – тенісними столами, силовими тренажерами, майданчиками для стрітболу. Я б хотів популяризувати футбольну гру «квадрат», яка не потребує багато ресурсу чи інвентарю, ними може займатися кожен. Поки у нас часто трапляються абсурдні ситуації із обладнаними майданчиками – просто над футбольними воротами висять баскетбольні щитки. Такі види спорту не можуть функціонувати на одному майданчику, де піщане або бетонне покриття, недотримані норми встановлення інвентарю. І це не єдиний випадок. Треба створити нормальні умови для занять. По-друге,  потрібна широка інформаційна кампанія – яскравий приклад скандинавська хода, яка стала популярною навіть у нашому місті. А все розпочиналося із того, що  компанія-виробник необхідного інвентарю – палиць, зробила гарну рекламну кампанію. Таким чином компанія заробила гроші, але паралельно й популяризувала цей спорт.

Я б хотів популяризувати прості види спорту, які не потребують значних затрат – фризбі, яким можна займатися навіть на асфальтованому майданчику, у дворі чи в парку, треба лише одну тарілку. Гра динамічна і цікава, та про неї мало хто знає. А тут на рівних умовах можуть змагатися чоловіки та жінки. Треба, щоб люди зрозуміли, що якщо не витрачатимуть зусилля й час на спорт, то згодом витрачатимуть їх на ліки.

– Цьогоріч підприємці виявили ініціативу прибирати парки, чи є домовленості, що вони надалі будуть покращувати інфраструктуру?

– По-різному, у кожного інша мотивація. ПриватБанк, до прикладу, традиційно долучаються до акції. Кожного року прибирають парк та садять дерева. Є підприємець і депутат Петро Нестерук, який пропонує доглядати за територією парку, прилеглого до його виборчого округу, там вже встановили лавочки та смітники. Директори кількох великих підприємств теж живуть поблизу парків. Проте поки сказати, що хтось конкретно береться за утримання парку не можна. З іншого боку, логічно, що утриманням має займатися місто. Для цього треба реально визначити, скільки коштів треба передбачати на територію, а тоді вже планувати і шукати можливості.

Зараз у нас діє структура «Парки і сквери», але гроші виділяють саме на структуру, а не безпосередньо на парки. Але тут підприємство виграє тендер та відправляє працівників садити квіти у центрі міста, а у парку теж купа роботи. Нам пояснюють, що якщо людей не відправлять на озеленення, то «зірветься» тендер. Для розуміння, на всі парки у Луцьку лише 3 людини, які мають прибирати-косити-чистити.

Зараз ми доробляємо стратегію розвитку парків, це довгий і трудомісткий процес. Зараз ми стараємося максимально надавати місцям, де є зелені насадження, статуси скверів, щоб уберегти їх та визначити відповідальних осіб.

До прикладу, Центральний парк ми хочемо зробити майданчиком для екологічного виховання, поставити там смітники для роздільного сортування сміття, щоб люди навчилися це робити правильно. Важливо також довести доцільність економічної вигідності сортування сміття – ПЕТ-пляшки, скажімо, вивозять спеціальні підприємства, які переробляють сировину. Платити за вивезення не треба, тож вдається економити, та й зменшується навантаження на інші контейнери. Проте прорахувати реальну собівартість важко, але необхідно виховувати таку культуру у дітей.

– Навколо парку на Конякіна-Гордіюк розгорівся скандал, а нещодавно повідомили, що мешканці дійшли згоди щодо його облаштування. Тож яким буде парк?

– Так, уже підписали меморандум про співпрацю. Інвестор будуватиме, та він має бути соціально відповідальним. Тому розробили концепцію розвитку парку, до якої входить майданчик для ігрових видів спорту, майданчик для силових тренажерів, майданчик для вигулу собак та місця для приготування шашлику, про які власне просили мешканці. Ближче до Конякіна буде сквер із дитячим майданчиком. Максимально збережуть зелені насадження, встановлять освітлення та лавочки. Утримання парку міський бюджет має взяти на себе.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ ПРО ТЕ, ЯКИМ МОЖЕ СТАТИ ПАРК

– Яка ситуація із зведенням паркану навколо КП «Ласка»?

– Кошти обсягом 400 тисяч гривень виділили тоді, коли різко зростав курс, тож буквально після виділення собівартість його швидко зростала. Але вирішили спробувати вкластися і знайшли фірму, яка погодилася цю роботу виконати, проте не виконала. Фірма розпочала ставити паркан із вживаних плит, які згодом не вдалося знайти. Тож халепа вийшла з тим, що хотіли зробити дешево, але якісно. У договорі йшлося, що до 29 квітня фірма має виконати 90% робіт. Якщо їх не виконають, то договір буде розірваний. Тож зараз вже підшукали іншу фірму, яка готова закінчити роботу та встановити звукоізолюючий паркан. Вони обіцяють, що до кінця червня паркан таки збудують.

– Чи заважають вам у роботі політичні моменти?

– Ні, немає такого відчуття. Співпрацю вдалося налагодити. Ось коли ми відстоювали нашу спортивну дорожню карту на виконкомі, я напередодні зустрічався із керівниками фракцій, і ми знайшли точки дотику. Деякі ідеї, які ми пропонуємо, перегукуються із позиціями депутатів, тож якщо мова йде про те саме, для чого їм голосувати проти. Поки працювати комфортно.

– Часто доводиться сперечатися із міським головою?

-Ні, не часто. Я просто виконавець, який відстоює свої погляди. У нас була дискусія з приводу велодоріжки від площі Злуки до ДПЗ, бо у проекті передбачені кишені для заїзду, через що вартість проекту «потягла» на мільйон. Але це питання безпеки, і це зручно для громадського транспорту. В інших питаннях у нас розбіжностей не було. Так, я висловлюю свою думку і з приводу інших проектів, але якщо не маю повноважень впливати на ці сфери, то це просто моя думка.

 – Чи багато у вашій роботі бюрократії?

– Порівняно небагато. Якщо грамотно використовувати час на сесіях чи селекторних нарадах, теж можна багато встигнути. У мене вистачає  часу на реалізацію й інших завдань. Зрештою, я не повинен займатися лише відписками чи написанням листів, для цього є спеціальні структурні підрозділи. Та коли я тиждень виконував частину обов’язків Сергія Григоренка, поки той був у відпустці, то до вечора у мене назбирувалася солідна таця паперів, з якими доводилося розбиратися.

У мене ж найбільший об’єм паперів зі служби у справах дітей.

– Чи пропонували вам хабарі?

– Пропонували подякувати, але я відмовився. Якщо людина хоче подякувати, то хай краще долучиться до ініціативи на користь міста. Якщо я допомагаю, то це значить, що я займаю таку позицію і це моє бачення. Моральних підстав брати хабар не існує – я отримую гроші за роботу, я не хочу ставати у залежність від когось. Репутація коштує дорожче.

– Вам вистачає часу на гру у театрі?

– Мені вистачає часу. Може, його не вистачає «Гармидеру», і вони хотіли б частішої моєї присутності, але мені здається, що достатньо. Я гратиму роль у новій постановці і виконую план – участь принаймні у кожній другій постановці. Я вже давно вирішив, що це важливо для мене, і я не маю від цього відмовлятися. Треба вчитися визначати пріоритети і розподіляти час. А інвестувати у свій особистий розвиток необхідно, інакше й ефективність роботи знизиться. Людина, яка не відновлює своїх сил, не може повноцінно працювати.

Василина БОРУЦЬКА