«Дав Господь розуму до церкви прийти»: про що говорили у луцькому соборі на Вербницю

Image00087

— Верби тут як гною, — голосно каже жінка комусь у трубку. Довкола храму скрізь продають гілки: від трьох гривень за пучок. Щоб посвятити вербу, люди стоять у черзі, що розтягнулася до переходу біля ЦУМу. Частина людей заходить до церкви.

— Аню, будеш долари міняти? — чути в натовпі.
Аня доларів міняти не буде — каже, спершу витратить гривні, іноземна валюта все ж надійніша.
Усередині тісно, діти хникають — не можуть побачити “батюшки”. Хтось когось застерігає: треба пильнувати свої сумки. Якась мама свариться на дочку, тій років 7 на вигляд.
— Ти де хустку поділа? Як голова ненакрита, нема чого тут ходити. Йди надвір!

Люди сповідаються. “Брав і давав хабарі, лихословив”, — перелічує священик гріхи і просить повторювати за ним: “Каюся”.

Двоє бабусь зауважують дівчину у рожевій кепці зі стразами: “Невже в неї хустки вдома не знайшлося?”.

Надворі зайняті всі лавки, здебільшого пенсіонерами. Бабці й діди говорять про ціни й політику, хтось веде філософські бесіди про смерть.
— Що 50 рублів, що 100 чи 200 — все одно. Підеш на базар і тільки кусочки за ті гроші купиш. І ще добре, якщо ліків ніяких не треба, — нарікає бабця у чорній хустині. — Але я все одно вмію відкладати: внукові на день народження 600 гривень вділила.

Між двома знайомими жінками похилого віку всілася третя, ще старша. Швидко знайомляться, б’ють одна одну гілками. Найстарша зізнається про вік, їй 80.
— І не зогляділася, коли стілько літ до мене прийшло. Вже дев’ятий десяток на носі, — всміхається. — Ану гляньте, чи я губи помадою не розмазала, бо ще до сина потім йти. Маю гарна бути.
— Мої батьки в такому віці, як ви, вже вмерли, — кидає репліку інша. — Як то від чого? Від років! Від чого ще вмирають у 80? Всі з землі прийшли, всі туди і підуть.

Коли 80-річна жінка йде до церкви, двоє жінок продовжують бесідувати:
— У такому віці можна вже відходити. У мене вже багато рідні померло. Як пишу записку за упокій душ, то подивлюся на написане, перерахую, ще раз подумаю, чи нікого не забула.
— А мій чоловік знав, коли помре. У той день вирішив нікуди не йти, лежав у ліжку, радіо слухав. Холодно йому стало, каже, треба кальсони вдіти. А на вечір не стало його, — ділиться спогадами співрозмовниця. — Воно ж то так, усі туди підуть, але дай Бог легкої смерті. Ну все щасливо, до побачення!

На її місце зразу підсідає інша жінка, трохи молодша пенсіонерка: “Жіночко, підсуньтеся, трохи з вами поговоримо”.
— Стільки сповідників у церкві. Грішать люди. Я за своє життя теж нагрішила, бо на границі працювала. Так собі вирішила: як піду на пенсію, то поїду в паломництво до Єгипту і там посповідаюся генерально. Кажуть, хто на Сінайську гору підніметься, тому всі гріхи відпустяться. Але сама не могла зайти, бо тяжко і взуття погане вибрала. Верблюд мене віз за 20 доларів.
Чоловіки-пенсіонери тим часом дискутують про політику:
— Я би їх усіх розстріляв, а найпершого — Ляшка. Розвалюють Україну, нікому не вірю!

В іншій компанії обговорюють російського патріарха.
— Ви знаєте, що казав Кіріл, як до України приїжджав? Що на карті навіть не буде нашої країни, що знищать її. Він би тільки того й хотів. Добре, що вже не їде до нас. У нас от церква патріотична: бачили, тризуб наклеєний на дверях при вході? Отак має бути.
На лавці сидить сивий чоловік і троє жінок. Просять його, щоб звільнив місце жінці.
— Ходити багато треба, тоді довго жити будете.
Чоловік звільняє місце, але протестує:
— Я й ходжу, на кожні збори ветеранів УПА приходжу.
— Ай що там ті збори, — махає бабця рукою. — Нові команди поприходили, а кричать так само, ніякого толку.

Жінки відганяють людей, які стають до їхньої лавки заблизько. Просять не затуляти їм сонце. Одна коліжанка ділиться наболілим:
— Посварилася з сестрою рідною, з Вальою. Я поприбирала батьківські могили, братиків висадила, а вона приїхала і пластмасових квіток натикала. Отак перед святом треба було посваритися.
Бабці задоволено оглядають натовп:
— Весь Луцьк сьогодні вийшов. Йдуть люди і йдуть. Слава Богу, дав Господь розуму, щоб до церкви прийшли.

Антон СТАШЕВСЬКИЙ