Луцькі патрульні: командир 3-ої роти Микола Твердяк

На «ВАРі» продовжується рубрика, у якій ми будемо знайомити наших читачів із патрульними поліцейськими міста Луцька.

Ще декілька місяців тому вони були цивільними людьми, а тепер у формі охороняють спокій та безпеку лучан. Вони першими приїжджають на ДТП, заспокоюють тих, хто вирішив звести квити з життям та вирішують конфліктні ситуації. Вони молоді та завзяті, вірять, що зможуть змінити цю країну на краще.

Сьогодні героєм нашої рубрики став командир третьої роти патрульної поліції міста Луцька Микола Твердяк.

***

Півтора року тому в країні сталася складна ситуація і я пішов служити у Збройні сили України. Із цією мотивацією я й прийшов у патрульну поліцію, щоб змінити ставлення людей та відновити віру до правоохоронних органів. Багато людей у нас зараз зневірені у працівниках колишньої міліції. Ми прийшли, щоб люди бачили, що зміни відбуваються. Але цього не станеться, якщо цього хочемо тільки я і мій напарник – прагнути змін мають усі. А не так, як зараз відбувається – люди надіються на когось, але самі не міняються.

***

Коли люди дійсно захочуть змін, ситуація зміниться. Вони почнуть ставитися до закону по-іншому, не так, як зараз. Поки ж закони недосконалі і часто суперечать один одному… немає чітких алгоритмів, тож часто вибір дії лягає на плечі патрульного. Зараз для оформлення 130-ої (водіння у нетверезому стані) потрібно два свідки. Треба ж, щоб слово поліцейського відповідало нормам закону і щось важило. Сьогодні ж слово поліцейського не дуже вартує, скажімо, у суді.

***

Я до патрульної поліції працював вчителем фізкультури у звичайній середній школі. Коли почалися події у Криму, то мені подзвонили і сказали, що треба з’явитися у військкомат, сказали, що напевне заберуть в армію. Я не вагаючись зібрав речі, і поїхав. Був, щоправда смішний момент – мені сказали з’явитися на восьму годину, а я сказав, що не зможу. Мене спитали чому, а я відповів, що мій автобус прибуває лише о десятій годині. Тому вже в 11-ій мене забрали служити.

***

Після проходження курсів і навчання нас у липні відправили на Схід. Я служив у складі 24-ої окремої бригади. Я брав участь в АТО у Донецькій та Луганськй області.

***

У мене змінилося ставлення до життя після Сходу. Я подивився, як живуть люди там і тут,  як їх довели до такого стану і у якому стані ми. У мене змінилося ставлення до оточуючих.

***

Були випадки, коли я розчаровувався у людях. Зараз я бачу, що люди чогось прагнуть, хочуть реформ. Я не дуже вірив у людей і у себе, зараз це змінилося.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ РОЗПОВІДЕЙ ЛУЦЬКИХ ПАТРУЛЬНИХ

***

Були три випадки,  коли я вже прощався з життям. Ми майже були в оточенні у Лутугіно 30 серпня, коли виводили війська з Луганського аеропорту. Я думав, що ми не вийдемо. Нас наздоганяли удари «Градів». Так само і у Дмитрівці, коли нас обстріляли «Смерчами» – у такі моменти життя пролітає перед очима, згадуєш усе, що зробив не  так, а ще маму, тата, і моменти, коли був нечемним. Хочеться попросити пробачення за все, що зробив не так. Але, дякувати Богу, повернувся. Зараз намагаюся виправити помилки.

***

Коли повернувся з АТО, донька Марічка мене не впізнала, бо змінився я, та і вона була дуже маленькою  – всього 1 рік 3 місяці. Коли я ішов в АТО, вона тільки починала ходити, а прийшов – вже бігає. Дружина Ольга дуже хвилювалась за мене, також змінилась, схудла аж на 10 кілограмів. Дітей у мене двоє: одна народилась у 2013 році, друга – у вересні 2015-го. Люблю свою сім’ю, люблю гуляти з доньками та дружинною. Це найдорожче для мене!!! Люблю гуляти із сім’єю по вулиці Лесі  Українки, але є одна незручність – там їздять автомобілі. На моє запитання, чому ви їздите сюди, це ж пішохідна зона, вони відповідають: а як я маю під’їхати до свого офіса. Тоді хочеться вдягнути форму і вийти на патрулювання на цю вулицю. Чомусь, коли ми патрулюємо пішки по таких місцях, авто перестають їздити.

***

Не можна бути байдужим до своєї країни. Україна – прекрасна, і крім нас її ніхто не збереже.

***

Коли я вчився у школі, то як будь-який хлопець і додому пізно приходив, і змушував батьків хвилюватися. Зараз я би вже так не поводився, тому тепер я завжди людям проводжу профілактичні бесіди.

***

Деякі мої знайомі робили погані вчинки. Їхні батьки померли і тепер вони кажуть – як шкода, що я вчинив так погано. А вже немає у кого попросити вибачення.

***

80% людей бачать, що зміни йдуть, але решта 20% дуже негативно впливають на інших. І судді цим користуються, скасовуючи постанову. Людина визнає вину, а суддя скасовує. Але зараз люди більше довіряють поліції, ніж колишній міліції.

***

Ми недавно були на виклику на проспекті Відродження, там живе бабуся, у неї син-інвалід, і вона навіть не знала про існування нової поліції. Вона завжди телефонує дільничому і ніколи не може до нього додзвонитися. Вона розповідала, що дуже здивувалася, коли подзвонила на 102, а ми приїхали за 3 хвилини. Вона, як багато людей, навіть не знала, що відбувається реформа.

***

Надія на краще є завжди. Боятися, що нічого не зміниться, я не можу, я працюватиму для того, щоб відновити довіру. Реформа ж не має закінчитися лише на зміні назви – має змінитися й особовий склад і начальство… У ЗСУ так само – коли почалося АТО лишилися ті самі генерали. Якби поставили молодих і енергійних, як наші керівники у Києві, можливо, щось було б інакше. Ми відчуваємо підтримку, нам не дають зневіритися.

***

Багато часу ми витрачаємо на пошуки свідків, щоб довести справу до логічного завершення. Треба, щоб прийняли закон і наші пояснення чи відео суд і прокурори брали до уваги, а не казали, що це «не підходить», бо немає ліцензії. Тут нема чого приховувати –  у деяких людей залишилися зв’язки, тому вони намагаються уникнути відповідальності.

***

Я хочу попросити людей не порушувати закон і не дивитися на сусідів, а на себе. Це найбільша проблема українців – ми дивимося на когось і думаємо: а чому мені не можна, як іншим? Коли ми почнемо перш за все дивитися на себе, тоді й почне змінюватися країна.

Василина БОРУЦЬКА