Волинський волонтер: Перші поїздки супроводжувались страхом

нагайовський

Батько волонтера Олександра Нагайовського, Петро Павлович, – волонтер з Іванич, тепер командир роти, підрозділ якого дислокований в Мар’їнці, а сам Олександр неодноразово бував в зоні АТО з передачами для бійців.

Про волонтерські будні та батька він розповів у інтерв’ю Бугові.

 

Що спонукало вас у свій час зайнятися волонтерством?

На початку конфлікту на Сході України, коли стало зрозуміло, що АТО – це не спецоперація, а повномасштабна війна за суверенітет і цілісність держави, залишитись байдужим не дозволило ні виховання, ні совість, ні усвідомлення того, що це все відбувається в реальності на нашій землі. У нашій родині з діда-прадіда боролись за правду, за волю, за свої права та свою Батьківщину. Тому ця боротьба і в моїх генах. Оскільки у мене відсутня військова спеціальність, голова кололась від думок, чим я можу бути насправді корисний у такий нелегкий для всіх нас час. Волонтерство стало у цій ситуації виходом. І воно затягує, реально…

Приємні посмішки і теплий, вдячний погляд бійців, які чекають нашого приїзду на передову, просто безцінні і викликають залежність. Потім виникло питання до кого їхати і як це все організувати. Але відповідь не змусила себе чекати, оскільки в колі друзів і знайомих відразу знайшлись професійні військові, які були на передовій з перших днів війни.

 

Як сприйняли новину про те, що Петро Павлович йде воювати?

Добре знаючи свого батька, я відчував, що ця війна не пройде для нього осторонь. Було тільки питання «коли?» і «куди?». Після поранення на Майдані, його почуття патріотизму зашкалило, як і ненависть до зовнішнього ворога, через якого почались всі наші біди. Одним словом, все для себе він вирішив практично одразу і новину про те, що йде у армію, наша сім’я дізналась за декілька днів до його від’їзду на полігон. Були спроби переконати батька, що його стан здоров’я є по факту незадовільним і йому буде проблематично нести службу у такому віці і виконувати бойові задачі, але його патріотичні переконання і моральний «настрой» перебороли фізичні недуги. Потім були нерви, сльози, відчай і страх. Наші, не його…

Ми зрозуміли, що наш тато їде на війну і ніякі аргументи його не зупинять. Мені, як сину, давав сили його впевнений і твердий погляд, який чітко говорив про те, що знає, що робить. Жалкую тільки про те, що своїм таємним вступом в лави української армії, він мене випередив.

12391964_792674694174184_4329419553151831517_n

 

Що найбільше запам’яталося на Сході? Чого потребують наші бійці?

Незабутніми для мене були дві речі. Ті речі, які запам’ятались мені на все життя і ніщо їх не викреслить з моєї пам’яті. Однозначно – це перше враження від побаченого. Перші підірвані мости, перша згоріла техніка на узбіччях. Шокували розбомблені окраїни визволених міст, а особливо Слов’янська. Не покидала думка і уявлення того, яке пекло там творилось і що, все ж таки, я на війні, а не на екскурсії. Згодом ці враження переросли в буденність і прийшло усвідомлення реальності, адже війну ми бачили тільки у кіно і комп’ютерних іграх, а тут це все наяву. Друге, що назавжди в’їлось у пам’ять – це перший бій, перший мінометний і артобстріл.

Оскільки кожна поїздка тривала декілька днів, а то і тижнів, приходилось ночувати на передових позиціях, де кожен вечір з заходом сонця бої не вщухають. Ну і тут теж повна голова тривожних думок… Але завжди присутня стовідсоткова моральна готовність до будь-якого розвитку подій.

12313636_792668594174794_7361772460647054432_n

Чого потребують наші бійці? На початку війни перші, хто прибув на передову, потребували ВСЬОГО, в прямому значенні цих слів. Від шкарпеток до важкої техніки. Слава Богу, що знайшлись люди у всіх куточках України, які в терміновому порядку кинулись допомагати бійцям і, не побоюсь цього слова, рятувати армію, якої на той момент у нас практично не було. Перша потреба була у провіанті. Питання було першочергове, оскільки голодна армія є небоєздатна. З допомоги людей і волонтерів наші захисники не залишились голодними. Скажу чесно, що і зараз деякі підрозділи мають проблематичне постачання харчів, але більш ніж на 100% впевнений, що саме наші хлопці на передовій не голодні.

Другим стало питання екіпірування і спецзасобів захисту. Рятувались як могли, діставали все, як кажуть, з під землі, але на сьогоднішній день держава почала забезпечувати бійця практично всім. Не похвалюсь, що надзвичайно якісним і в достатній кількості, але від взуття і до бронежилету, солдат, призваний сьогодні до армії, забезпечений. Та ж сама історія з технікою. Всі ми пам’ятаємо перші дні війни, коли солдати їздили в зоні АТО на цивільних автобусах, на легкових автомобілях, броньованими власними силами, і вели бої з окопів, думаючи, чи не закінчиться боєкомплект і чи не заклинить затвор від гільзи, ржавої через час і неправильне зберігання. На сьогодні це питання на державному рівні теж вирішене, хоча не в такому обсязі, як би хотілось. Техніка, хоч і не нова, але БК у ній точно не закінчиться (при правильній роботі офіцерів і командирів). Як би все це гарно не звучало, постачання і забезпечення у нашій армії далеко не ідеальне і без нашої з вами допомоги не обійдеться.

Плануючи поїздку, думаєш про солдатські будні на передовій і про їхні умови перебування там. Всі ми знаємо, як там не солодко через обстріли і постійні бої, так ще приходиться терпіти всі капризи погоди. Від цього я відштовхуюсь, коли складаю список потреб, який завжди уточнюю з бійцями, вислухавши їхні побажання. Також багато потреб присутніх на побутовому рівні. Хоч і війна, але приємно бути в теплі, в чистій формі, сухим і ситим. Оскільки через постійну напругу бійцям немає коли відволікатись на ці побутові речі, рішення про покращення їхнього побуту і все, що для цього потрібно, часто приймаю сам.

Ще скажу, якщо на початку війни ми везли все, що мали і що люди давали, то зараз стараємось багато чого узгоджувати, прислуховуватись до солдатських потреб і їхніх побажань, щоб не везти ті речі, які вони вже мають, а привезти те, чого найбільше потребують. Можна сказати, це своєрідний перехід волонтерства на нову сходинку, яка, звісно, вище і професійніше. Окремо я би виділив, як найприємніший напрямок у волонтерстві, – це збір різного роду смаколиків-солодощів, патріотичних листівок, малюнків, сувенірів і оберегів для бійців. Не передати те почуття, коли солдат задоволено смакує солодощами, привезеними з своїх рідних країв, і читає лист, написаний малюком, який навчається в його школі.

Це надзвичайно піднімає бойовий дух і є найкращою панацеєю, коли приходять неприємні думки, про байдужих людей, які живуть буденним життям далеко в тилу. Список потреб безкінечний, тому перераховувати тут все, думаю, не варто. Хоча за бажанням, якісь основні речі можна описати.

11536143_719502724824715_3741432468600849505_n

 

Що можете сказати про свого батька, чи відповідає йому позивний Тигр у мирному житті?

Про нього можна говорити безкінечно, описувати його чи характеризувати. Скільки пам’ятаю батька, він робив все, щоб покращити рівень життя нашої сім’ї за рахунок власної самовіддачі і самопожертви. Були важкі часи і все вдавалось дуже нелегко. Але була мета, була мотивація і сімейна підтримка. Він зажди мріяв і згодом цього добився, щоб його діти отримали достойну освіту, яка на той час була дуже недешева. Довго і важко для цього працював.

Він завжди ставив ціль, яку рано чи пізно досягав, піднімаючи планку ще вище. Він завжди був і є працьовитим, підходив до будь-якої роботи відповідально і до чого б не брався – робив це якісно і професійно. З дуже доброю душею, він ніколи нікому не відмовляв у допомозі і робив це щиро і безкорисливо. Завжди вчив і наголошував на тому, що зроблене добро вертається. Цього принципу ми дотримуємось і зараз.

Згадується одна поїздка в зону АТО, коли по дорозі від перевантаження автомобіля «стріляли» по черзі шини (всі чотири) і кожен раз це відбувалось за 20-30 метрів від шиномонтажу. Співпадіння? «Ні, – сказав би батько,- оскільки ви робите добро, і Бог вам допомагає». Завжди був люблячий, врівноважений і зразковий сім’янин. Хороший і вірний друг. Не ліз за мудрою порадою в кишеню і завжди виважено і з розумом приймав будь-які, навіть дрібні рішення. Як на мене, у мирному житті його не можна порівнювати з хижим звіром, таким як Тигр.

У нього, як у батькові, люблячому чоловікові і дідусеві зібрані якості багатьох благородних тварин. Вірність і любов лелеки, відданість і щирість мисливської собаки, мудрість і виваженість сови, працелюбність бджоли і водночас працьовитість мурахи, в той же час сила і загартованість білого ведмедя, ну і благородність і честь лебедя. А Тигром він став на війні. Звіром, який готовий голіруч розірвати за себе, за своїх.

 

На яких найбільш небезпечних позиціях стояв Петро Павлович?

Перше бойове хрещення у нього було в районі Сартани, Гнутово і Павлополя. Все це Донецька область, де його підрозділ знаходився 2 місяці. Потім без відпочинку і відпусток їх перекинули у Мар’їнку де вони знаходилися з 6-го вересня і до сьогодні. Одна з найгарячіших точок в зоні АТО за останні півроку. Щоб усвідомити всю серйозність і небезпеку його позицій, скажу, що прямі стрілецькі сутички з ворогом відбуваються на відстані 100-400 метрів. Ну і для тих, хто не розуміє, як це: на відстані в 100 метрів з АК-74 можна стріляти «білку в око».

Ще варто згадати крупнокаліберні кулемети, гранатомети, підствольники і АГС, а також регулярні «презенти» з різного калібру мінометів і артилерії. Зазначу ще таку річ, що 14-та бригада визнана міністерством оборони одним з найкращих, найдієвіших боєздатних підрозділів на передовій. Ну, і не обійшлось тут без участі «Тигра», так як рота під його командуванням виконує на відмінно бойові задачі. Підтвердженням чому є ряд нагород, які він отримав під час служби особисто з рук командуючого АТО генерал-лейтенанта ЗСУ.

12003876_782751085166545_4314378879425983404_n

 

З ким їздили в АТО? Чи не було перешкод на шляху? Там справді можна було втрапити в халепу.

Завжди бажаючих поїхати було багато, таких, як на екскурсію, але оскільки допомогу збирали разом з друзями, то і з ними їхали. Були поїздки з іншими волонтерами, більш професійнішими з великими об’ємами і більшим бюджетом поїздок. Завжди дорога з такими людьми була повчальна і тому корисна. Новий досвід і поради від них залишались на озброєння для самостійних поїздок. На рахунок перешкод скажу, що у нашій державі це два «Д», тобто, дороги і «люди». Погана якість доріг була результатом багатьох проблем з автомобілем, які за тисячу кілометрів від дому непросто вирішити одразу.

В пошуках кращих доріг вивчив Східну Україну на рівні своїх рідних західних областей, без навігатора і карт. Хтось би мені 5 років тому сказав, що з дороги на Донецьк я буду знати кожен населений пункт, я би розсміявся. Але реальність інша… Перші поїздки супроводжувались страхом і думкою, щоб не проїхати поворот і не виїхати на ворожий блок-пост. Хлопці розказували, що мало хто вертався живим після такого «проїзду». Багато історій чув про те, як автомобілі волонтерів, і не тільки, наїжджали на фугаси і це теж закінчувалось плачевно. Цікаві відчуття, які не передати, коли їдеш по дорозі де справа і зліва все заміновано і такої кількості вибухівки хватить, щоб Кремль підірвати (два рази). Або проїзд трикілометрового відрізка дороги, який прострілюється ворожим снайпером, на максимальній швидкості. Хоча яка там швидкість, якщо куля і так швидше. Але звикаєш.

Було навіть таке, що від втоми спав так міцно, як немовля, не реагуючи на прильоти ворожих АГС, РПГ і мінометів по наших позиціях. Моральне виснаження і фізична втома виключають мозок навіть самих сильних і загартованих. Це відчув не одноразово на собі. Ну і не давала спокою думка, що на кожному кроці чатувала і чатує смерть. Тривожно було вперше вийти з авто і стати на землю, адже, можливо, саме на цьому клаптику землі лежав поранений чи то вбитий український боєць. Особлива увага там від «людей». Саме в лапках «людей». Їдеш, думаєш, як швидше добратись до пункту призначення, розвантажити все і відпочити, а якесь «мурло» з колишнього «Беркуту» зупинить на блок-пості і «винесе» весь мозок через якусь дрібницю. Так ще й потім буде розказувати, що він воював, а насправді гроші «збивав», користуючись своїм становищем в погонах.

І ніби правильну справу робимо, хочемо Україну будувати, а в такі моменти усвідомлюєш, що не все так просто. Людський фактор. Неодноразово переконався в тому, що «кому війна, а кому мати рідна». І не дається поясненню той факт, що ніхто особливо цього і не приховує. Але вірю в те, що наші наступні покоління не будуть повторювати помилки тих людей і своє власне збагачення не будуть ставити вище національних ідей і державності.

Порівняйте життя на Сході та у нас. Чи погоджуєтесь, що наші земляки (тобто тут, навіть у Іваничах) не розуміють, що таке війна? А, може, і не хочуть розуміти?

Порівнювати життя на Сході і у нас, на мою думку, недоречно. Як на мене, то це «земля і небо», або як «чорне і червоне», як «пшениця і жито», тобто різні речі, яким є елементарне пояснення. Там люди жили по проросійському принципу, де всі важко працюють і, не маючи нічого, вірять в те, що краще як у них не буває. Загнані в рамки, просто стали заручниками обставин і глобальних політичних ігор, як і ми всі. Так як і в Росії збагачувались там тільки багаті і жили в достатку тільки великі міста. Для прикладу, як з багатої і дорогущої Москви від’їхати 100 кілометрів, біднота сільського населення шокує. Так і на Донбасі. Чи то так сталось, чи так дійсно є, але таких бідних сіл, як на Донбасі, я не бачив ніколи. В страшних злиднях жили ті люди, які кричали, що кормлять всю Україну, а насправді вони кормили тільки свого «пана», збагачуючи його скарбницю своїми останніми заробленими копійками. Також розмови з донецькими переселенцями, які вимушено переїхали і зараз мешкають на Західній Україні теж шокують. Їм дивний і незрозумілий високий рівень нашого життя. Їхнє захоплення можна слухати вічно. А, здавалось, ніби одна держава і всі ми в ній рівні.

Там гарна природа. Загадкові терикони роблять краєвид, ніби ти прилетів на іншу планету. Вони там всюди. А ще там безцінні чорноземи, родючістю яких можна забезпечити півсвіту овочами і фруктами. Ну і Азовське море, яке, хоч і невелике, але море, наше море! Той край чарівний по-своєму.

На рахунок ситуації в Іваничах теж можна говорити багато як позитивного, так і негативного. Хочеться вірити в те, що немає у нас таких людей, які байдужі до ситуації в країні. Але відслідковуючи події в рідному селищі, стає зрозуміло, що багато хто, далекий від реальності. Впевнено можу сказати, що більшість загралась у свої політичні війни і власні амбіції поставила вище всіх моральних цінностей. І шокує те, що це лише на нашому «сільському» рівні. А що тоді говорити про порядок і інтереси у вищих ланках влади??? З ким тоді будувати нашу рідну Україну??? Кажуть, риба з голови гниє, а тут навпаки. Завдяки різного роду інтернет-ресурсів спостерігаю постійне взаємне поливання брудом опонентів, шукання якогось компромату і будь якого матеріалу, чи приводу, щоб принизити, чи то зганьбити свого політичного суперника. А плітки… Страшно робиться і тішить те, що не маю до того діла. Як на мене, це потрібно припиняти і робити спільну справу, без слабких, чи сильних ланок ланцюжка. Як єдине ціле…

Як це роблять хлопці на передовій – плече в плече. Коли сильне плече робить плече слабшого теж міцним і непохитним. От коли всі політичні спекулянти це зрозуміють – відкинуть всі свої перспективи матеріальної наживи і зрозуміють, що якщо багата країна, то і багаті люди. Коли всі ми запрацюємо як один єдиний механізм, спрямований на покращення і зміни, тільки тоді ми зробимо перший крок в краще майбутнє! Проте є ще одне «але». Ці зміни будуть реалізовуватись не швидше, як через два-три покоління після закінчення війни. Коли не стане тих, хто жив при Союзі і тих, кого лихі 90-ті навчили ставити матеріальні блага вище моральних! ІМХО. У нас багато загиблих земляків, багато хто відслужив, чи ще служить. Як на мене, цей факт мав би загартовувати патріотичний дух, згуртовувати нас, земляків, і розвивати бажання щось змінювати на краще! Оскільки не хочеться, щоб бодай хтось із нас знав, що таке війна!!! Бо війна – це жахіття, страх, зло, біда, горе, кров, смерть, гріх. Не дай Боже нашим дітям знати, що це таке.

Взагалі, чим займаєтесь по життю?

Перше і головне моє заняття – це власне вдосконалення. І основна ціль, щоб сьогодні бути кращим, ніж вчора! Це щодо мого цікавого внутрішнього світу. Я є звичайний пересічний українець, який живе, працює і всім серцем вірить у краще життя. Веду господарську і підприємницьку діяльність. Тримаю на плаву невелику власну справу, яка в даний час дуже важко вдається. Захоплююсь полюванням, люблю гори і лижі, подорожі і теплі вечори в сімейному колі, мрію про спортивне авто і маю ще безліч шалених мрій, які відібрала у мене війна. Але мріяти ніхто не заборонив. І війна колись закінчиться…

Як і мій батько, маю хорошу мотивацію від близьких друзів і підтримку від сім’ї! Тому все вдасться! З нетерпінням чекаю батька вдома з перемогою і ще більш нетерпляче чекаю народження сина. Але, як в першому, так і в другому випадку – «всьому свій час». З вірою в краще, все буде Україна!

Розмову вела Юлія Ховайло, інтернет-видання “БУГ”