Ігор Левчук – аферист і брехун, – луцький чиновник

Левчук Троневич

Начальник відділу охорони культурної спадщини управління культури Луцької міської ради Петро Троневич (на фото справа) опублікував гнівний пост у Facebook, в якому розкритикував громадського активіста Ігоря Левчука.

Публікація з’явилася на його сторінці 21 березня.

Як відомо, Левчук роками “воює” з Луцькою міськрадою та обласним управлінням культури, “спеціалізуючись” переважно на порушеннях в історичній частині Луцька.

Публікуємо пост Троневича без змін і правок:

 

Ім’я цього чоловіка добре відоме лучанам, хоча ніхто не знає його здобутків у праці. То нічого, що говорив там якийсь мудрець: «Не за словами, а за ділами судіть про людей!». Це не відноситься до Ігоря Левчука, бо він невтомний борець за збереження культурної спадщини міста Луцька. Він із власної волі є «Ангелом нації», головою багатьох грізних організацій: Громадської ради Волині, Антикорупційного комітету, Комітету захисту національної спадщини, керівником Експертних груп міської ради і, дослівно: «Член Експертної моніторингової групи з питань протидії корупції і злочинам в сфері охорони культурної спадщини Комісії з питань культурної спадщини і культурних цінностей Громадської ради при Міністерстві культури України». «Ого!» – скажете ви. А я додам, що Ігор Левчук ще й великий аферист і брехун, який дуже вміло маніпулює громадською думкою, який підпорядкував своєму впливові багатьох чиновників і депутатів, який надав жовтого відтінку надто довірливим до нього інформаційним виданням. І, найголовніше, ви тільки вдумайтеся: Ігор Левчук у недалекому минулому тримав під своїм впливом прокуратуру міста Луцька, яка спрямовувала до виконання чиновникам всі його неадекватні опуси. Більше того, з його подачі прокуратура міста Луцька впродовж 2011–2013 років позивала до суду Луцьку міську раду за те, що та дозволила мешканцям старої частини міста приватизувати свої помешкання. І тільки апеляційний суд у місті Львові зупинив ці незаконні домагання прокуратури. А скільки коштів було втрачено за ці три роки, скільки нервів з’їджено, про це вже ніхто тепер не говорить. Навіть автор цих рядків давав прокуратурі підписку про те, що не буде сприяти людям у їх бажанні приватизувати своє житло. І це все заслуга Ігоря Левчука.

Як же це йому вдавалося і вдається робити сьогодні? В чому полягають такі просто феноменальні його здібності? Мені дещо вдалося про це дізнатися.

Отже, суть феномена Левчука полягає в тому, що у своїх виступах, зверненнях і статтях, наповнених жорсткою критикою чиновників і влади, він вдається до переконливої демагогії, в якій дійсні факти вміло переплітає з брехнею і таким чином досягає бажаного результату. Критикуючи чиновників, він привертає до себе прихильність людей, ображених на владу, а потім дає людям у гарній натуральній обгортці свою фальшивку і люди її ковтають. А хто вже проковтнув, той стає прибічником Левчука навіть тоді, коли відчув смак фальші, – бо ж думає, що нехай хоч так, але ж Левчук за щось бореться. На його демагогію попалося багато хороших людей, серед них і моїх друзів, особливо журналістів, які шукали сенсацій.

Розгадати цей феномен мені вдалося лише тому, що через мої руки пройшли десятки звернень Левчука і я можу навести багато прикладів його побрехеньок. А попався він на простому – написав скаргу на свого сусіда з вулиці П’ятницька гірка, який реконструював приватні будівлі. Левчук добився від обласних чиновників видання припису про зупинення робіт. Після цього він пише інформаційний запит з вимогою надання детального звіту вже від міських чиновників про конкретні деталі виконання цього припису. А обгрунтовував Левчук внесення припису тим, що будинок сусіда розташований «в охоронній зоні – зоні регульованої забудови» заповідника.

Насправді ж брехня тут була схована в тому, що будинок розміщений лише в зоні регульованої забудови, а не в охоронній зоні з її більш жорсткими вимогами. Регульована ж зона не вимагала винесення припису і він був відмінений. Надалі в аналогічній ситуації таку ж комбінацію цей борець за справедливість спробував провести із звичайним житловим будинком на вул. Драгоманова, 25, який не є об’єктом культурної спадщини і не перебуває в охоронній зоні, але в ньому функціонував офіс його приватної організації, помпезно іменованої як Громадська Рада Волині. Таким чином, вже на прикладі цих двох фактів ми побачили, як громадянин Левчук І.В., використовуючи вивіску власної громадської організації, під виглядом безкомпромісної боротьби за збереження культурної спадщини, шляхом брехні і тиску на державних чиновників використовував їх у своїх особистих інтересах.

Подібним чином Левчук чинить і зараз. Ось більш свіжий приклад. З приводу підготовленого проекту рішення Луцької міської ради «Про демонтаж пам’ятника Степану Бойку» він пише звернення керівникам міста, в якому після суб’єктивних демагогічних історичних відступів розкриває дійсну причину того, чому не можна демонтовувати пам’ятник комуністичному вождеві. Бо: «Всі дії чиняться виключно в інтересах забудовника – єпархії УПЦ КП, що намагається шляхом традиційних псевдопатріотичних маніпуляцій збудувати на місці пам’ятника Степану Бойку чергову релігійну споруду …». А далі Левчука вже понесло: «Зауважимо, що кілька років тому, внаслідок самочинних робіт на об’єкті культурної спадщини – історичному поселенні, цвинтарі навпроти 4 гімназії м. Луцька, представниками цієї ж єпархії ймовірно було знищено і могилу Степана Бойка, яка тут знаходилась за свідченням краєзнавців».

Яке ж враження від цього останнього речення в нас склалося? Як на мене, може здатися, що єпархія знищила об’єкт культурної спадщини – історичне поселення й могилу Степана Бойка. Хоча я знаю, що такого об’єкту й поселення там немає, а був цвинтар, тобто виходить, що самочинні роботи на об’єкті культурної спадщини – це вигадка Левчука. А що ж тоді з могилою? Тут він пише, що вона, ймовірно, була знищена, тобто, ми вже можемо зробити свій висновок, що могла бути й не знищена. А далі додає, що вона тут знаходилась за свідченням краєзнавців, тобто, сам він її не бачив в період будівництва, як і ми з вами, бо це було нещодавно, і виходить, що її там на час будівництва вже точно не було. Тоді як ймовірно можна знищити те чого, не було?! Та для Левчука це не важливо. Головне, що ми з вами вже проковтнули його гарно упаковану у вигляд наукової гіпотези брехню й негативна думка про єпархію в нас вже склалася.

І ще про цей же пам’ятник Степану Бойку. В соціальних мережах, від імені своєї Експертної робочої групи, Левчук знову вдається до переконливої демагогії. Заперечуючи можливість нового будівництва на місці пам’ятника, він стверджує: «Варто також зазначити, що, згідно з Генеральним планом розвитку Луцького історико-культурного заповідника, складеним Українським регіональним науково-реставраційним інститутом «Укрзахідпроектреставрація» у 2005–2006 р. (керівник – Роман Могитич), ця територія входить до складу Луцького заповідника.»

Зверніть увагу, як тут все дуже переконливо і правдиво: важливий документ, правильна довга назва відомого інституту. Дійсно, правдиво тут все, за виключенням головного – висновку, бо в дійсності ця територія не входить до заповідника. Отже, й на цей раз хитрий демагог у гарну обгортку, з правильною назвою знаменитого інституту й відомого автора, загорнув для нас свою бридку начинку. І що ж, вибачте, але ми разом і поширили цю брехню, і її з’їли. І це не дивно, бо у нас немає під рукою генерального плану заповідника, хоча ті ж таки журналісти могли б його знайти та зазирнути, а не зазомбовані його демагогією, писати все по-левчуківськи. Тому читати його опуси треба дуже уважно й аналізувати, як і чому він про це пише, та ще й перевірити якийсь факт. Тоді йому буде важче нас дурити.

Левчук навіть свою робочу групу при комісії міськради вперто називає «Експертною», хоча насправді вона просто Робоча – бреше для солідності, щоб ми з вами більше йому вірили.

Ось так, маніпулюючи нашою свідомістю, цей страшний чоловік робить свою чорну справу. Збурює міську громаду і владу, зводить лобами місцевих депутатів, які замість того, щоб дбати про людей, починають чубитися між собою. Для чого? – спитаєте. А все для того: «Всі хочуть жити, а щоб жити, то треба заробляти». А на чому ж тоді заробляє Левчук, бо ж, здається, що ніде не працює? Та все на тому ж, – спрямовано збурює людей, мутить воду, а що на тій воді спливе, то все його!

Пригадайте, шановні друзі, минулорічний випадок, коли на подвір’ї Свято-Троїцького собору розпочалися земляні роботи по закладці розарію. Як ми тоді активно реагували на істеричні заклики цього ж пам’яткоохоронця. Знятий шар грунту, завтовшки 20-40 см, ми називали котлованом, шановані археологи вираховували з цього вже мільйонні збитки державі. А які відгуки на все це ми писали в соціальних мережах! Не соромно тепер?! Це все через те, що піддалися його істерії. Ось і виходить, що ми всі працюємо на державу, на себе і на … Левчука.

Думаєте, що захищаю честь мундира, бо в силу посадових обов’язків сам маю належно дбати про культурну спадщину міста і не хочу нікого впускати в цю сферу? Та ж ні ж бо, ми відкриті, з радістю приймаємо й всіх запрошуємо до співпраці, зокрема, і в проекті КОМУС, навіть того ж Левчука запросили один раз. Проте як із ним працювати, коли на наступний день після проектного семінару він поширив у мережах свій демагогічний відгук про нього, у якому всіх присутніх і відсутніх обдарував наступними епітетами: «горе менеджери … блатні проектанти … халявники від мистецтва …». А чому? Та все тому ж, що Левчук не працює, а заробляє! Робота його не цікавить.

До речі, про роботу. На початку березня з приводу нинішніх робіт на території Свято-Троїцького собору Ігор Левчук приніс в управління культури міської ради дуже гнівний лист. В ньому він, «посилаючись на статті 11 і 24 Закону України Про охорону культурної спадщини», повідомляє «про кричущі факти службової недбалості посадових осіб органу охорони культурної спадщини Луцької міської ради, що фактично прикривають самочинне будівництво і самочинні будівельні та земляні роботи в охоронній зоні і на пам’ятці національного значення…»

Однак, якщо ми подивимося статтю 11 вказаного Закону, то в ній прочитаємо, що «громадські організації, громадяни сприяють органам охорони культурної спадщини в їх роботі з охорони культурної спадщини». І ця стаття аж ніяк не дозволяє Левчуку звинувачувати посадових осіб органу охорони культурної спадщини Луцької міської ради в службовій недбалості. Тому посилання Левчука на неї є неадекватним.
Стаття 24, на яку він теж посилається, роз’яснює, що використання пам’ятки повинно здійснюватися відповідно до режимів використання, встановлених органами охорони культурної спадщини – центральним органом, яким є Міністерство культури України, щодо пам’яток національного значення і органом обласної державної адміністрації, яким є управління культури облдержадміністрації, щодо пам’яток місцевого значення. Таким чином, вказана стаття не має жодного відношення і не надає ніяких повноважень органам охорони культурної спадщини місцевого самоврядування, до яких належить управління культури Луцької міської ради, а отже, і в цьому випадку посилання Левчука на неї є неадекватним.

Не знаю чи вам все це зрозуміло, але суть полягає в тому, що погодження проектів, дозвіл на проведення робіт й контроль за їх виконанням, видання приписів і розпоряджень щодо припинення робіт на такого рангу пам’ятці належать виключно до компетенції Міністерства культури України, а будь-яке втручання місцевих чиновників у цей процес може розцінюватися як корупційні дії. Що ж тоді робити, запитаєте ви?

Чекайте, але ж Левчук є членом Громадської Ради при Міністерстві культури України!? Тоді, значить, ми повинні переадресувати на нього його ж демагогічний лист, наприкінці якого він погрожує нам зверненням до правоохоронних органів з метою відкриття кримінальних проваджень за фактами злочинного невиконання службових обов’язків. Нехай же тут хоч раз попрацює, якщо йому вже випала така можливість. Бо ж це виходить, як у тій приказці: щоб збити людей з пантелику, злодій голосно кричить: «Ловіть злодія!»

Але не чекайте, що він запрацює, адже Левчук не працює – він заробляє. Заробляє на нас з вами, на нашій довірі до його демагогії.