Боєць із Волині не зрадив в облозі «зелених чоловічків»

03w

За станом на 26-27 лютого 2014 року у Криму перебувало 20 315 українських військовослужбовців різних збройних формувань, з яких на материкову частину після окупації півострова повернулися 6 010. З-поміж них був і контрактник внутрішніх військ Петро Гайдучик з Волині.

Нині він – сержант військової частини №1141 Національної гвардії України, що дислокується у Луцьку, – пише Юлія Малєєва на шпальтах інформаційного агентства Волинські Новини.

«Тоді ми нічого не могли вдіяти. Все залежало від наказу командира частини»

Нагадаємо, у ніч з 26 на 27 лютого 2014 року військовослужбовці РФ захопили будівлі Верховної Ради та Ради Міністрів Криму. Вже за лічені години у блокованому парламенті частина місцевих депутатів проголосувала за проведення референдуму щодо розширення автономії Кримського півострова.

А 2 березня командувач ВМС Криму контр-адмірал Денис Березовський побував в українському штабі й закликав офіцерів штабу перейти у ВМС Криму, територію навколо штабу блокував російський спецназ.

Згодом, біля усіх українських військових частин з’явилися «зелені чоловічки» – військовослужбовці РФ без розпізнавальних знаків, та бронетехніка.

Петро Гайдучик з села Велимче Ратнівського району на той момент служив за контрактом у частині внутрішніх військ, яка розташовувалася у місті-герої Севастополі. Нині ж він – сержант військової частини №1141 Національної гвардії України, що дислокується у Луцьку. До слова, сьогодні в лавах луцьких нацгвардійців, окрім нього, служать ще троє колишніх військових з кримських частин. Майже всі – корінні волиняни.

Навесні 2012 року Петра призвали до армії на строкову службу, яку відбував у Севастополі. У 2013-му він демобілізувався, а через півроку «гражданки», у лютому 2014-го повернувся у цю частину вже контрактником. Виявилося – не надовго. Ще не встиг отримати форму, а частину, як і десятки інших, розташованих на території півострова, почали блокувати «зелені чоловічки».

«Раптово приїхали броньовані КРАЗи, загородили нам КПП. Я служив у конвої, у нас мав бути суд, то ми навіть виїхати не змогли. Так звані «зелені чоловічки» ходили біля воріт як в караулі, позмінно. Жили ми більше трьох тижнів у блокаді на казарменному режимі, ніхто не міг зайти чи вийти. Тільки хліб завозили», – розповідає Петро. Каже, особисто ні з ким з незнайомців він не спілкувався, і додає: на той момент багато залежало від командирів.

«Тоді ми нічого не могли вдіяти. Все залежало від наказу командира частини. На початку тих подій він сказав, хто хоче – може без зброї заступати днювальним, карати нікого не будуть. А хто хоче відстоювати частину – той лишається. Тоді всі лишилися. Це спочатку. А пізніше… Пам’ятаю, через три тижні, в актовому залі зібрали контрактників і офіцерів. Командир частини сказав, що він звідси родом, і лишається далі служити в Криму. Всі дружно зааплодували. Встали лише 12 чоловік, які переїхали на материк», – згадує нацгвардієць.

Дівчата найперше питали, в якій армії служиш

Всього з частини, яка разом зі строковиками налічувала до півтисячі чоловік, на материкову Україну вийшло 18 офіцерів та контрактників. Немісцеві строковики також вийшли. А ось кримчани-офіцери і контрактники залишилися служити далі на півострові.

Петро виїхав з Криму, адже тут його рідні. Багато з його співслужбовців залишилися там саме з тієї ж причини. Прийняли присягу іншої держави командир частини і командир роти. І якщо перший – кримчанин, то другий – родом з Володимира-Волинського. Нині, каже Петро, відомо, що волинянин, який зрадив присязі, відбуває службу в Москві.

Власне, не виключено, що переконали багатьох військових залишитися в Криму і обіцянки кращого життя та вищої зарплатні.

«Нам приносили документи, де показували, хто скільки має отримувати грошей, якщо перейде на службу армії Російської Федерації. Говорили, що до 2016 року точно будемо служити в Севастополі, а далі – хто куди. Кого відправлять на Північ, казали, рік служби рахуватиметься за три. Обіцяли також забезпечити квартирами за певний час. Певна сума від зарплати мала йти на окремий рахунок і з часом мали б купувати квартири», – розповів Петро Гайдучик.

До слова, ще до початку анексії Криму українські військові під час служби на півострові не раз зустрічали російських колег. Ті так само говорили про вищі зарплати. А дівчата, розповідає Петро, першим питанням після знайомства, ставили питання, в якій армії служимо: українській чи російській. Очевидно, «прицінювалися» кримчанки.

«Ми ще тоді дивувалися, навіщо стільки російських військових»

«Російських частин в Криму було ще до тих подій дуже багато. Постійно, коли ходили в звільнення, бачили їхню техніку. Ми ще тоді дивувалися, навіщо стільки російських військових. Вони навіть наші, українські береги охороняли», – згадує військовий.

Через більш як три тижні облоги – 28 березня – з частини виїжджали автобуси. Ними їхали ті військові, які не погодилися зрадити присязі й виїжджали на материк. Штурму жодного не було – «зелені чоловічки» отримали частину тихо й мирно. Ще в частині військові, які вирішили виїхати з Криму, писали рапорти, в яких просили перевести їх з півострова.

«Штурму не було. Хтось приїхав, про щось з керівництвом поговорили. Потім приїхали автобуси за нами, провели всіх, як в армії, попрощалися стройовим. Напередодні нас відпустили на півдня, щоб могли зібрати речі. Автобусами ми виїхали на материк, де нас просто в полі зустрічав Полторак (Степан Полторак – нині Міністр оборони України, а на той момент – командувач внутрішніх військ МВС України – ред.) і вручав грамоти й медалі в такій обстановці. Потім ми розподілилися по маршрутах – хто в який регіон мав їхати служити далі. 29 березня нас зустрічали у Львові. Туди нас приїхало близько 40 військових з різних частин – з Сімферополя, Ялти. Майже всі – вихідці з Західної України», – згадує нацгвардієць.

«Знаю точно, що спалили нашу форму»

Одразу після переведення, каже, декілька разів спілкувався з колишніми співслужбовцями, які залишилися на півострові.

«Тиждень-два ще спілкувалися. Знаю точно, що спалили нашу форму. Потім зв’язок обірвався», – розповідає він.

Ще до анексії Петро став студентом відділення Національної академії внутрішніх справ в Севастополі. І звідти йому довелося забирати документи. На щастя, перевели його у Луцьк без жодних проблем на ту ж саму спеціальність. Зараз він уже на третьому курсі, вивчає правознавство на заочній формі навчання.

«Нашу частину називали «райським куточком». Спочатку сумував за Кримом, за морем. Влітку у нас навіть зарядка була на березі: побігли, покупалися і – назад. Зараз, звичайно, хотілося б поїхати відпочити туди на декілька днів», – каже волинянин.

Але про те, що перевівся з Криму на Волинь – не шкодує. За три роки у нього закінчується контракт, але, каже, після цього терміну, продовжить службу. На питання, чому тоді, у 2014 році, він обрав професію військового, сержант Гайдучик знизує плечима, мовляв, так вийшло. Навіть в армію не думав іти, а потім після строкової служби захотілося пов’язати своє життя з військом. Та згодом він пригадав, що якось, у школі, на запитання, ким хоче стати в майбутньому, він відповів: «ОФІЦЕРОМ».