Я навчилася говорити без сліз, – вдова бійця 51-ї бригади

DSC_0758_tn-768x514

Вдова загиблого на війні Героя, солдата 51-ї бригади Леся Грицюк поділилася спогадами про чоловіка.

Про це пише БУГ.

Дружина загиблого бійця 51-ї ОМБ Михайла Грицюка Леся довго не вірила у смерть коханої людини, а новини по телебаченні готували до найгіршого.

Зі всіх волинських родин, що втратили рідних під Волновахою, найдовше чекали невтішну звістку в селі Милятин Іваничівського району. Дружині військового довго казали, що її чоловік – живий, але поранений. Жінка, яка залишилася на руках з двома маленькими дітьми, до кінця надіялася на це. Як саме загинув і де перебував під час нападу ворогів Михайло їй досі не сказали.

Михайло не дожив дві неділі до свого тридцятиріччя, до хрестин доньки. До слова, Анастасія народилася за кілька днів до початку мобілізації. А вже 8 квітня 2014 року пролунав дзвінок з сільської ради – повідомили про повістку. Михайло Грицюк пішов воювати не зважаючи на виразку шлунка та поганий зір. Військові навчання чоловік проходив у Великих Мостах Львівської області.

Із Володимир-Волинської частини Михайла відправили на Рівненський полігон, а потім – у Волноваху. Рідні прощалася і ніхто гадки не мав, що осиротіють двоє дітей. Без тата лишився і старший Олексійко.

Подружжя 5 років чекало на первістка. Пологи були складними, лікарі говорили Лесі прямо, що народжувати більше не бажано. Коли завагітніла вдруге, чоловік дуже хотів донечку. Бог дав йому шанс побачити свою кровинку. Насті було лише півтора місяці, коли тато пішов служити. Охрестити дівчинку планували після повернення Михайла зі Сходу.

«Міша казав, що не вернеться. Ще тільки повістку принесли, говорив, що попаде в другу Небесну сотню. Купив 18-го травня мобільний, квитанцію досі бережу. Я зраділа, що більше не доведеться в хлопців просити, а він каже: «Цей телефон мені на три дні», – розповідає Леся Грицюк.

22 травня 2014 року Волинь сколихнула страшна звістка – на Донеччині смерть застала 17 молодих бійців, 10 із них – наші земляки.

Це слава, від якої холоне на душі у матерів, яку бояться і відрекаються. Її не бажають для себе продажні командири, що ховаються перед обстрілом, залишаючи солдат напризволяще. Слава героям! Люди голосили і проводили Михайла Грицюка до місця вічного спочинку. Йшли по квітах, якими вкрили останню дорогу від хати. Такого багатолюдного похорону село ще не бачило. Відспівували Михайла 11 священиків. На прощальній церемонії полковник Юрій Оніщук попросив вибачення в рідних за те, що не вберегли бійця.

На місці загибелі українських бійців місцеві мешканці встановили пам’ятний хрест, а волинські волонтери – меморіальну дошку з викарбуваними іменами загиблих.

«Сина від нього не можна було відірвати, він настільки плакав. Михайло теж пішов плачучи. Ми їхали містом, повз йшли військові в формі, а Олексійко, дивлячись на них, кричав: «Тату!», – пригадує Леся Грицюк прощання у Володимир-Волинській військовій частині.

Перед трагедією у сім’ї Грицюків діти вели себе дуже неспокійно, наче відчували біду. А Леся прокручувала слова Михайла: «Дивися за дітьми і за собою, нікуди я не дінусь. Все одно до вас прийду. Як ні, то привезуть». Він часто їй це повторював, ніби підготовлював до найстрашнішого. Востаннє подзвонив ввечері 21-го травня. Спілкувалися не довго – Леся пішла заспокоювати діток.

Доньку назвали так, як хотів батько. Настя знає про тата з розповідей та фотографій. Олексій, якому скоро виповниться 4 роки, часто говорить, що тато з ним грається. Мабуть, приходить він у дитячі сни, як і обіцяв, не залишає їх. Коли ставили на могилі пам’ятник, Олексійко з дому прийшов сам на кладовище.

«Я навчилася говорити без сліз», – каже Леся Грицюк.