Там ще після Союзу не було єдності між людьми, – переселенці про Луганщину

IMG_3864

Переселенці з Луганщини розповіли про те, як живуть у Володимир-Волинському районі.

Про це пише БУГ.

Подружжя Зоріних виїхали з Лутугинського району Луганської області влітку 2014 року після анексії Криму та подій на Сході. Наразі їхня мала Батьківщина – під окупацією бойовиків ЛНР.

Так, 2  вересня 2014  року пара потрапила на Волинь. У Володимирі-Волинському їх зустріли батьки знайомої та на наступні 2 тижні прийняли у себе, в селі Бубнів. Через два тижні молоде подружжя із цього ж таки села Бубнів запропонувало переїхати до них в кімнату, де хоч трохи, але кращі умови. А з жовтня 2014  року перебралися жити в село Черчичі Володимир-Волинського району. Власники будинку дозволили переселенцям жити безплатно з умовою доглядати за територією.

«Ви знаєте, там ще після Союзу не було єдності між людьми. Одні – за Україну, інші – за Росію, треті – самі по собі, а четвертим – геть все одно, що відбувається. Коли у нас почали підготовку до референдуму, стало зрозуміло, що ні до чого доброго не йде і потрібно втікати. Там, в Лутугині (Луганська область), працювала в супермаркеті. Спілкувалася і дружила із Ольгою Музичук, а вона сама родом з Волині. Поговорила з нею, чи можна буде приїхати на Волинь, ми ж тут ніколи не були і не знали, як нас приймуть. Потім взяла номер і адресу її батьків, зібрали всі необхідні речі та поїхали сюди», – розповіла Людмила Зоріна.

За словами переселенців, тут їх зустріли дуже добре. Наголошують, що саме місцеві мешканці, а не влада, допомагали їм. Юрій Зорін, щоправда, зазначає, що у Володимирі-Волинському пропонували кімнату в гуртожитку, але це тільки до весни, тому відмовилися. Отримати статус ВПО (внутрішньо переміщена особа, – ред.) не було складно. Після переїзду відразу зареєстрували, потім протягом 3-х днів звернулися у центр соціальної допомоги Володимира-Волинського і в пенсійний та оформили документи.

Переселенців часто питають, чи страшно їм було їхати на Західну Україну, до так званих бандерівців. Однак, як стверджує Зорін, страшніше повертатися на Луганщину.

«А коли їхали сюди, то знали, що багато інформації перекручують і неправдиво подають. Розуміли, що то пропаганда! Ми ще там були з відвертою проукраїнською позицією і через це багато з ким були посварені та не розмовляли. Говорили знайомим, сусідам, що перш ніж вірити в те, що показують по телевізору, потрібно поїхати і це побачити. Коли прийшла наша армія на блокпости і ми побачили в якому вона стані, то було жахливо дивитися – два БТР ржаві і хлопці в кросівках. Намагалися допомагати хлопцям на блокпостах чим могли. А коли приїхали сюди, то точно назад не вернемося. Головне тепер, щоб війна не прийшла сюди», – пояснив чоловік.

Наразі подружжя  займається сільським господарством. Жінка хвалиться, що весною 2015  року вже самостійно розпочали вирощувати овочі на полі, а Юрій розповідає про свійських тварин: про нутрій, яких розводив в Луганській області, та про собаку, яка прибилася після переїзду у Черчичі.

«Як вам сказати? Дає держава гроші і ми ніде не працюємо, бо пенсіонери. Та й роботу в селі складно знайти. А те що дають, то вистачає, аби прожити. Скажу так, один раз поїхати у місто і закупитися продуктами, то потрібно точно 500 гривень. Іноді приходиться економити, купувати дешевше, а в чомусь відмовляти, але що поробиш? В країні така складна ситуація, та й ціни скрізь високі», – розповідає Зорін.

Пара розповідає, що в них у Луганській області залишилися рідні. Зв’язок підтримують тільки по телефону. Людмила Зоріна, спілкуючись із журналістами та побачивши диктофон, розповіла, що їхня дочка також працює журналісткою у місцевому виданні міста Сєвєродонецьк Луганської області.

IMG_3854 IMG_3855 IMG_3856