Волинські близнюки воюють у полку «Азов»

001_0

Доля Олексія та Олега Буторіних з Нововолинська могла би стати сюжетом для пригодницького роману. Вихідці з родини радянського офіцера-росіянина захищали громадянську гідність українців на Євромайдані, а зараз протистоять російським регулярним військам в околицях Маріуполя.

Про це йдеться в матеріалі Сергія Шаповала на шпальтах Таблоїду Волині.

Близнюки отримали медалі «За виконаний з честю обов’язок» після широкінських боїв, які розпочалися торік у лютому. Широкінська операція поки що є єдиною перемогою українських військ після Ілловайської трагедії. Брати розповіли про своє походження і як стали націоналістами.

***

Прізвище у нас російське, бо батько є етнічним росіянином – народився на Далекому Сході, в Китаї. Його батько і наш дід був із Сибіру. Ми походимо з поміщицької родини, в діда було четверо братів, які служили в царський армії. Буторіних, які були військовослужбовцями, більшовики розстріляли, а дід встиг розпродати майно і через Амур втекти до Китаю. Там у 1934 році й народився наш батько. До Радянського Союзу родина повернулася вже після закінчення Другої світової війни.

170720151036

***

Батько не міг кілька разів вступити до військового училища, поки там у графі «місце народження» було написано «Хайлар, Китай». Після того, як виправив у документах Хайлар на Харків, одразу ж прийняли на навчання.

***

Ми жили в повністю російськомовному середовищі офіцерів Володимир-Волинської дивізії. Закінчили російськомовну школу, вдома розмовляли виключно «мовою міжнаціонального спілкування». Наш батько, будучи вже військовим пенсіонером, пройнявся українською ідеєю, спілкувався з першими українськими націоналістами, їздив до Києва, Львова, розвивав осередок Народного Руху у Володимирі-Волинському та Нововолинську. У нас була кінна школа, і ми їздили на конях із синьо-жовтими прапорами. Нас іще з піонерів виключили за те, що носили рухівські значки. Вважаємо, що для України не важливо, якою мовою спілкується патріот, готовий віддати своє життя за неї.

***

На Майдані Олексій був сотником Волинської сотні. Наш підрозділ не був записаний у КМДА, хоч Парубій мене особисто запрошував доєднатися до списку «зареєстрованих сотень». Мій підрозділ здебільшого складався з нововолинських хлопців, потім до нас долучилися тернопільські та львівські хлопці. Отаборились ми на Грушевського. Виклали з бруківки стіни, щоб не задувало, і там, прямо біля діжок з багаттям, і спали. Уже потім, як нас посунули звідти, ми перебралися до пам’ятника засновникам Києва, де утримували позиції аж до 20 лютого 2014 року. Захищали наметове містечко від атак «Беркуту». З нововолинців, слава Богу, ніхто не загинув, а от з Івано-Франківська вбили 18-річного хлопця з нашого підрозділу, кількох львів’ян і тернополянина. Під час патрулювання Києва 20 лютого ми зловили сім тітушок, яких відвели до штабу Євромайдану у КМДА. Також тоді взяли в полон до десятка «ВВшників» і і підполковника «Беркуту» в «Українському домі».

01_0

***

З початком російської агресії в травні 2014-го я з нововолинськими хлопцями допомагали патрулювати північний кордон між Україною та Білоруссю. Потім вирушили до Яроша у тренувальний табір «Правого сектору» у Дніпропетровській області. Там ми пробули місяць і встигли у Красноармійську зірвати псевдореферендум 11 травня. Там у нас була перестрілка з кадировцями.

***

У травні 2014 року у «Правому секторі» ми мали підготовлених бійців, але бракувало зброї. Олег, мій брат-близнюк, тоді був інструктором з мінно-саперної справи, а я викладав бійцям тактичні навички бою в міських умовах, у лісах. Дмитро Ярош запропонував мені і братові перейти до добровольчого підрозділу «Айдар» або ж до «Азову». Ми вибрали «Азов» саме тому, що там була потужна націоналістична складова і тримався залізний порядок. Наприкінці травня по всій прифронтовій території лунала слава про таємничих «чорних чоловічків» з «Азову».

04_0

***

Воювали під Новоазовськом, Мар’їнкою, Іловайськом. Найбільш пам’ятними для мене були операції під Гранітним і біля села Новоселівка-2 восени 2014 року в грудні. Там загинув наш побратим з Горохова Ігор Сливка «Тихий». Також згадується відома операція під селищем Широкіне. Я провів у цьому селищі безперервно близько п’яти місяців, з другого березня до двадцятих чисел липня. Я майже не їздив на ротацію в тил – був там черговим офіцером.

***

Найбільших втрат «сепарам» за моєї участі ми завдали 27 березня, терористи тоді визнали 39 загиблих бойовиків. Вони загинули на Саханській дузі, на східних околицях Широкіного. Багато втрат терористи зазнали і в самому селищі. Ми тримали стратегічні висоти в Широкіному і просто розстрілювали атакуючих бойовиків, мов у тирі. Місцеві «сепари» там гинули десятками, таке враження що їх туди заганяли, наче «штрафників». Командування терористів, як було помітно, зовсім не цінує місцевих «ополченців», яких використовують, мов дешеве «гарматне м’ясо». А з середини березня в Широкіно заходили вже регулярні війська Російської Федерації. Там ми знищили відому групу російського офіцера «Свата».

***

Спостерігачі з ОБСЄ постійно демонстрували «стурбовану позицію», працюючи фактично в інтересах терористів. Одного дня в Широкіно з боку Саханки, яку утримували бойовики, в нашому напрямку вирушила колона бронетехніки. Щоб її зупинити і не дратувати міжнародних спостерігачів, ми пішли на хитрість. Вибрали рівну площадку в Широкіному, де молотками позабивали між плитами у землю корпуси мінометних мін, аби зімітувати нерозірвані боєприпаси, що можуть у будь-який момент здетонувати. Це було потрібно для того, щоб спостерігачі боялися потикатися на ту ділянку. Потім неподалік із водостічних труб та дощок зробили муляжі мінометів. Засипали в них порох і підпалювали, імітуючи роботу артилерії. Безпілотні апарати бойовиків, а їх тоді ширяло у небі над Широкіним на менше восьми, фіксували постріли, і за 15 хвилин артилерія терористів випускала купу снарядів на порожню ділянку з муляжами.

***

В «Азові» я вже понад півтора року і йти звідси не планую. Подобається порядок і дисципліна. Я дуже люблю дисципліну. Немає оцих синюшних п’яниць-аватарів. Люди тут ідеологічно вмотивовані. Дехто з побратимів уже змучився від війни, але в такі складні моменти я всім раджу згадати, що ми тут для того, аби звільнити свою землю від загарбників. Намагаюсь підтримати, адже ми тут, як одна велика сім’я. Побратими.