Попрощався з дружиною і закопав мобільного, – волинський військовий

Військовий з Луцького району Сергій Шапошнік розповів, чому пішов на Майдан та воював на Сході добровольцем.

Про це повідомляє Волинська газета.

У 42-річного Сергія Шапошніка із села Маяки Луцького району почуття справедливості було загострене ще з часів Революції Гідності.

«Коли побачив, що на Майдані кепсько стало, не міг більше залишатися вдома. Зібрався і поїхав до Києва. Там познайомився з хлопцями з Дніпропетровська… Коли почалася стрілянина, це був справжній шок. Не могли повірити спочатку, що б’ють у беззбройних людей із дерев’яними щитами», – згадує чоловік.

Згодом волинянин повернувся додому, однак після анексії Криму та початку війни вирішив добровільно йти у військкомат.

«От подзвонив до хлопців у Дніпропетровськ і кажу, що збираюся воювати. А вони мені: «В нас організовується добровольчий батальйон «Дніпро-1». Гайда до нас!». От я і поїхав», – пояснює Сергій.

За словами добровольця, спочатку усі його побратими пройшли серйозний відбір: перевіряли фізичний стан. Далі почалася військова підготовка. Сергій каже, що в батальйоні було 60% – з Дніпропетровщини, десь 30% – із Донеччини та Луганщини, 10% – з інших регіонів України. З Волинської області був лише він. Відтак позивний у Сергія був «Волинь». До слова, коли доброволець уже воював, то йому телефонували з військкомату. У відповідь – Сергій засміявся і сказав, що вже воює.

«Наш командир Юрій Береза хоч жорсткий, але справедливий. От після першого бою у всіх шок – відразу двоє вбитих і 8 поранених. Береза вишикував нас і каже: хто передумав  воювати – може зробити два кроки вперед. І знайшлося таких 8, які вийшли і поклали автомати. Їх звільнили. Зате залишилися ті, хто не підставить і завжди прикриє», розповідає армієць.

Під Іловайськом у чоловіка загинуло багато побратимів, чимало було поранених. Сам чоловік теж отримав поранення і зараз носить протез на нозі.

«Коли кільце замкнулося, нам сказали: мовляв, випустять, коридор дають. Ми рухалися тим проходом. Потім посередині дороги стали вимагати здати зброю. Ми відмовилися і почали прориватися. Бо ж було ясно – тільки відберуть зброю, то й відразу всіх повбивають. Адже бачили пристрелені позиції, тобто попередньо вони перевіряли координати, аби згодом бити напевне. Спочатку ми  їхали на нашому бусі, але його розбили… Ми повискакували. Бігли з моїм товаришем Льохою. Їхала БМП із 51-ї бригади. Скочили на броню. Потім ще двох наших дніпровців підібрали. Отож, ми четверо – на броні, і троє всередині – екіпаж. Але в БМП потрапив снаряд… У живих залишилися тільки ми з Льохою. Йому дві ноги покалічило, мені одну ліву.. Відповзли у бік, в посадку. Понакладали джгути. Поповз шукати своїх… Отак повз по стерні, на мені аж загорівся одяг. Усе ж навколо палало. Я позрізав, поскидав із себе усе, залишився в одних трусах. Ще й джгути посповзали, кров знову пішла…» – пригадує Герой.

ЧИТАТИ БІЛЬШЕ: БЛАГОДІЙНИКИ ЗРОБЛЯТЬ РЕМОНТ В КВАРТИРІ ВІЙСЬКОВОГО

За словами військового, він розумів, що може потрапити в полон. Зателефонував дружині і сказав, що лежить із пораненою ногою, попрощався. Вимкнув і закопав мобільний. Мовляв, боявся, що телефон потрапить до бойовиків, і вони дзвонитимуть рідним та шантажуватимуть, вимагаючи гроші. Згодом боєць стік кров’ю і знепритомнів.

«Прийшов до тями, коли мене везли на КАМАзі. Поряд сиділо двоє «вузькоглазих». Вони спочатку не зрозуміли, хто я. Думали, може, теж росіянин. На мені, крім трусів, нічого ж не було. А там багато росіян поранило і вбило. Потім, як привезли, чув, як їх запитували: «Почему вы его не пристрелили?»… Я ж важкопоранений. Але все одно краще, що потрапив у полон до росіян, а не до сєпарів», – каже чоловік.

Сергій переконаний: то були регулярні російські війська. Він опинився в артилеристів. Були і танкові, і десантні війська. У бійця склалося враження, що росіяни самі були шоковані від побаченого, навіть розгублені.

Через тиждень представники Червоного Хреста забрали важкопоранених. Потім полонених завезли у Волноваху, звідти вертольотами – у Харків, а потім у дніпропетровську лікарню ім. Мечнікова. Через волонтерів Сергій відшукав свого бойового побратима Льоху. Він теж лежав у госпіталі після полону, був у російських танкістів. Як стверджує волинянин, він і досі спілкується з бойовим товаришем.

Сергія відправили у Литву: хотіли врятувати коліно. Там все ж таки довелося зробити ампутацію, потім ще одну. Чотири місяці там пролежав. Був біля Балтійського моря у місті Паланга. Литовські лікарі виготовили бійцю протез.

Зараз чоловік потрохи звикає ходити, хоч і важко. Військовий мріє відкрити у Луцьку власне міні-ательє з ремонту і пошиву взуття, адже за професією він чоботяр, 11 років пропрацював у приватного підприємця. Завдяки добрим людям – бізнесмену Романові Бондаруку, волонтерському центру «Серце патріота» – мрія от-от здійсниться. Майстерня майже готова, скоро її доправлять на постійне місце. Залишилося дооформлювати необхідні папери.

Снимок