Диво під дулами автоматів: історія родини, яка рятувала євреїв

Від моменту, коли в Україну ввірвалося лихо Другої світової, минуло вже 75 років. Вже немає серед живих більшості свідків трагедії, принесеної німецьким чоботом, мало лишилося й тих, що пережили страшний гніт і переслідування. Чи не найбільших гонінь тоді зазнавали представники єврейської національності – вони зазнавали тотального знищення з боку німців, тож змушені були роками тікати та переховуватися. Часом їх наважувалися прийняти у себе селяни, але тоді навіть спати доводилося з відкритими очима – за переховування євреїв карали смертю.

Ця дивовижна історія – про звичайну українську родину, яка на свій страх і ризик у роки Другої світової війни рятувала єврейські родини.

Володимиру Данилюку 84 роки, але коли він розповідає про події 75-ти річної давнини, пам’ятає усе до найменших деталей. У час, коли німці встановили новий порядок на українській території та почали вести політику винищення євреїв, йому лише минув дев’ятий рік.

DSC_0394

«Ми тоді жили у селі Золочівка Демидівського району Рівненської області», – пригадує Володимир Федорович. Будинок Данилюків стояв впоперек двох вулиць у полі. Дідусь побудував його віддалік інших обійсть, «щоб кури не ходили». Можливо саме така віддаленість від людських очей дала Данилюкам можливість врятувати життя щонайменше двох людей.

«Біля хати у нас було 50 сотих саду та ще дідусь тримав пасіку на 70 вуликів. Нас у батька  було три сини, я – найстарший. Ми вдома жили з мамою і татом, а на подвір’ї ще була хата, де жила тітка і бабуня. Коли у 41-му році прийшли німці, то нас не особливо чіпали, бо ми вважалося на хуторі жили. Заїжджали хіба поліцаї, з місцевих.

Мій тато продавав мед, тож його знали багато євреїв з Боремля, які їздили до нас по мед і груші. Ліс, що починається біля Боремля, закінчувався біля нашого села та села Ниви Золочівські. Тоді, коли у Боремлі почали організовувати гетто, дві родини – Резя з чоловіком Лейбою та немовлям і Голда з сином Шимоном, вийшли лісом до Нив Золочівських. Резі та Лейбі було близько 25-ти років, їхньому немовляті – кілька місяців, а Голді – десь під п’ятдесят, Шимон був моїм однолітком.

У Нивах Резя і Лейба лишили дитину біля чиєїсь хати, сподіваючись, що хтось забере немовля, та подалися далі в ліс. Так вони ввечері вийшли до нашого дому.

Вони просили прихистити їх, але було страшно. Тато тоді довго вагався, що робити – якби німці знайшли їх, то застрелили б усіх.

Коли вони вже в нас були, то тато ходив у сусіднє село довідатися, що з дитиною. Сільська жінка хотіла її лишити, але поліцаї знайшли й забрали. Кажуть, що німці замучили, але хто ж його знає.

Розумієте, тоді ніхто не думав, що стільки часу триватиме війна. Тато вирішив переховати євреїв бо сподівався, що німці скоро підуть.

Вони пожили трошки у клуні, тато зладнав там додаткову стіну з снопів, за якою їх і ховали. Та це було небезпечно, тож тато викопав криївку. Вхід у криївку був у землі, тато там зладнав стіну зі снопів як маскування.

Ввечері вони іноді виходили подихати повітрям – тоді мене ставили на чати і я виглядав, чи не йде часом ніхто. Ми виводили їх пройтися, бо хата була дуже далеко від інших. Ми носили їм їсти у криївку, а з Шимоном ми разом гралися у хаті.

Він розказував, що його дідусь в Боремлі мав два млини, але з приходом німців все забрали. А про тата Шимон ніколи не казав.

… У криївці у них було сіно, перини та одяг, так вони й жили.

Влітку  ще пам’ятаю такий випадок. У сусідньому селі була дівчина єврейка, яку переховував татів брат. Хтось розповів про облаву, тож уночі вони привезли її до нас. Аж тут на коневі їде поліцай. Тато закинув ту дівчину на піч та накрив ковдрами, а нас посадив зверху, ніби ми гріємося. Поліцай тоді питав про євреїв. Тато тільки плечима знизав – нема у нас таких  і не було. Тато забрав того поліцая в іншу кімнату та гостив сніданком. Вже в коридорі я чув, як він дякував та казав, що до повного щастя не вистачає тільки застрелити єврея. То був поліцай з Боремля. Мені те дуже врізалося в пам’ять: за що стріляти?

А в 42-му році німці почали палити село. То було літо, бо всі вже ладналися косити жито. На залізничний станції Дубова Корчма недалеко від села ми вже чули постріли – село горіло.  Тоді мама, бабуня і брати, забравши корів, пішли ховатися в ліс. Я бачив, як на сусідню дорогу виїхав танк і полетіли два «кукурузники». Через село ішов ешелон грузовиків. Тоді тато сказав мені теж бігти до лісу.

«А ви?» – я не міг повірити, що він хоче лишитися. А тато сказав, що якщо хату запалять, то євреї згорять живцем. Він хотів лишитися, щоб в разі чого відкрити схрон.

Коли я побіг до лісу, то швидко знайшов своїх. А село вже горіло. Ми бачили, як палала і наша хата, то дуже переживали, чи тато встиг відкрити ту криївку.

Німці тим часом наближалися до дороги у бік  лісу. А звідти партизани відкрили просто шквальний вогонь – почалася справжня війна! Машини вернулися до центру села. На тому війна скінчилася – село просто горіло, а німці з поляками втекли.

Коли ми вернулися додому, то побачили, що вбили нашого сусіда, дядька Макара з родиною – вони сховалися не в лісі, а  в коноплях біля хати. Тоді я ще більше злякався за тата.

Згоріла і наша хата, і хата баби Ніни, і клуня, і хлів. Ми ще коли тікали в ліс, то мама збиралися пекти хліб – тепер він так і стояв у печі, червоний, як жар.

Наша хата згоріла дотла, але тато, дякувати Богу, врятувався – він сховався в житі. Він встиг тоді відкрити схрон та забрати євреїв у жито.

Після того пожарища  у нас взагалі не було де жити. Хати не було, то  тато поставив буду із соломи і почав копати сховище для євреїв, бо на виду їх ніяк не можна було тримати. Тато постави жолоб для коня,  а біля нього викопав новий схрон. Потім він викопав землянку для худоби  і аж потім  почав будувати землянку для нас.

Тоді, в 42-му, була дуже люта і сніжна зима. Зараз пригадую і сам собі не вірю. Я тоді в садку зайців ловив сільцями – так замело, що видно було хіба верхівки дерев,  а зайці приходили об’їдати з тих верхівок  яблука. У землянці в євреїв навіть печі не було – дим міг їх видати, вони грілися від тепла землі. Вони так зимували аж до 44-го року, поки не вернулася радянська влада. До того часу померла Голда і Лейбик, тато вночі поховав їх, щоб ніхто не бачив. Так вони й лишилися назавжди у нашому садку.

В Шимона до того часу вже трохи зрослися коліна, бо він  майже увесь час сидів у землянці, останній час він навіть не виходив на вулицю. То коли прийшли совіти, тато вночі посадив їх на підводу та завіз у райком у Демидівку. Тяжко було з ними прощатися. Всяке було – і ми не доїдали, і вони, татові доводилося дев’ятьох людей годувати. Але ж то таке, мирилися.

Резя ще тоді хотіла татові переписати хату в Боремлі, але тато так не хотів – їм теж треба було рятуватися.

Після війни ми нікому не казали про це. І німці пішли, і давно вже була влада совітів, але ніхто й гадки не мав, що у нас переховувалися євреї у час війни. Навіть ми, хоч були зовсім малі, знали, що то велика таємниця.

Але у 1949-му Резя прислала нам з Америки лист – мовляв що ви і як ви, чи вам що треба. Передавайте привіти усім та пишіть. І підписала його – Роза Гарбуз.

Лист-подяка Данилюкам (1)

Лист-подяка Данилюкам (1)

Лист-подяка Данилюкам (2)

Лист-подяка Данилюкам (2)

Та тато тоді забоялися відписувати – час був дуже непевний. Хай, думалося, трохи вляжеться, тоді знайдемо Резю. А Шимон Фрідман  приїжджав до нас на початку 2000-них. Він просив називати його Семом, він тепер великий бізнесмен в Америці. Тоді він приїхав в Золочівку, а ми там вже давно не жили. Але він розшукав мене у Луцьку, його привели люди з села. Так то дивно було його бачити – 60 років минуло! Що в мене в душі творилося важко передати. Пам’ятаю, заходить тоді Леся, жінка з Золочівки, та каже – вгадай, кого я тобі привела? А я якось відчув, і кажу – Шимона. То був він.

Він розповідав, що воював, та я вже не пам’ятаю де. Тепер займався комп’ютерами та машинами, хотів і в Україні бізнес розгорнути. Потім ще десь за місяць дзвонив з Ленінграду та й зник, і з Шимоном знову немає ніякого зв’язку.

А Резю ми так і не знайшли. Після того листа від Гарбуз Рози не було більш ніяких звісток.

Я б хотів їх знайти, якщо вони досі живі. Розумію, що то тяжко – Шимон мій ровесник, а Резя то ще старша. Шимон, пам’ятаю, хотів, щоб ми перепоховали його маму. Я міг би показати де її поховали, пам’ятаю те місце. Там вже немає ні хати, ні саду, лишилося тільки поле і засипана криниця, але те місце я б знайшов. Може хоч їхні родичі захочуть перепоховати предків.

Там, на тих могилках тепер сіють жито і пшеницю… Я дуже часто згадую про ті дні. Я тоді не розумів  і не боявся, а зараз страх бере. Як вони вдвох дожили, це ж не можливо…

Я вже й батьків поховав, і брата, і дітей виростив, а ті дні все крутяться і крутяться в моїй голові… і Резя, і Лейбик, і Голда, і Шимон. Ми вже потім пробували їх шукати через рідних за кордоном, але все без результату».

На останніх словах Володимиру Данилюку вже важко стримувати сльози і він відводить погляд за вікно, ніби виглядаючи Резю та Шимона. Він – фактично останній свідок трагедії цих єврейських родин та місця поховання Лейби та Голди. Чоловік зітхає, пригадуючи зустріч із Шимоном-Семом – каже, що сподівається зустрітися ще. Не втрачає надію дізнатися щось і про Резю,бо у зустріч з Семом після 60-ти річної перерви теж було важко повірити.

DSC_0412

 

Володимир Данилюк просить усіх, хто може володіти інформацією про Розу Гарбуз та Шимона (Сема)  Фрідмана вийти на зв’язок – він хоче поділитися таємницею, яку беріг майже 74 роки. Він сподівається, що його минуле та минуле євреїв я, яких врятувала його родина, знову таки зустрінуться у теперішньому.

«Знаєте, важко те все згадувати, аж сльози на очі. Але треба таки, щоб вони рідних перепоховали – то останнє , що можу для них зробити», – вже на порозі додає Володимир Данилюк. Його очі ось уже 74 роки не втрачають надії.

 

Василина БОРУЦЬКА