Він є для мене, доки житиму, ‒ бабуся про загиблого волинянина

Про 21-річного волинянина, нацгвардійця Тараса Герасимюка, який разом з побратимами потрапив у аварію 5 січня 2015 року в зоні АТО, згадують як про воїна світла і волі.

Обставини жахливої аварії на трасі між Артемівськом та Слов`янськом, в якій загинуло 12 військовослужбовців, не розслідували як слід. І причин, а також винуватців ДТП не встановили й досі, ‒ пише Громадське радіо.

Тарас Герасимюк повернувся з АТО до своїх рідних у памʼятних дошках в школі та рідному селищі, де він проживав. А також в книзі спогадів про нього. Його бабуся Ольга Макарівна дуже хотіла, щоб про її онука знали всі. І згадує ці жахливі події, не приховуючи сліз.

«Я його виховала, бо мама була на роботі, скрізь відлучалася. Я його вчила, я його одягала. Він був для мене, є і буде дорогим, коханим, поки я буду жити. Я його відвідую. Не похоронили там, де я хотіла. Я тоді після такої хвороби, після двох інсультів привезли мене на могилки до онука. Відразу не сказали мені, що його немає вже в живих», ‒ розповідає вона.

Бабуся Ольга каже, що він завжди знав, ким хоче бути в житті і за правду боровся ще зі школи. Це й підштовхнуло його потім до активної участі в Революції Гідності та поїздки в АТО добровольцем.

«Школу закінчив і сказав, що хоче поступати і вивчати правознавство. Я кажу, що може то не така професія, а він мені : «Я хочу!» І поступив в Суми в школу міліції. Я була там. Йому відкрили памʼятну дошку. Я дуже вдячна всім, хто прийшов сьогодні вшанувати його», ‒ каже бабуся.

З початку Революції Гідності Тарас був на Майдані, брав участь в найжорстокіших протистояннях. Разом з побратимами у Києві вони перебували біля бочки поблизу стели, яку самі ж майданівці назвали «Пекельною». А він себе називав Тарас Одиночка. Про те, що після Революції він з друзями уже добровольці, рідні дізналися пізніше – з новин.

Заступник директора Луцького коледжу рекреаційних технологій і права Наталія Пилюк згадує його чесним студентом.

«Хотілося б сказати, що в майбутньому, якби склалась доля по-іншому, якби Тарас вивчився, то це був би юрист для людей. Бо, згадуючи навчальні заняття, він найбільше цікавився соціальними питаннями. Тобто, коли людина в нашому житті мала якісь проблеми», ‒ додає вона.

А тому його рішення, каже Наталія Пилюк, скрізь бути першим – їхати на Майдан, потім в АТО, було очікуваним.

Для того, аби памʼять про Тараса та його побратимів не зникала, волинська письменниця Надія Корнійчук написала книгу. Жінка писала все зі спогадів близьких людей Тараса. Та найбільше про свого онука розповідала бабуся Оля.

«Я перейнялася болем за Тараса. З бабусею ми познайомилися біля стели. Я принесла квіти. І після цього мені так стало боляче, ніби це моя дитина, мій онук, тому що це цвіт нації. Це нове покоління, яке віддає на благо своє життя, щоб чогось досягти кращого в країні. То як можна оминути цю тему? Звичайно, я написала. Знаєте, таке народне горе чи народний біль – то мій біль», ‒ каже письменниця.

Кілька примірників книги «Мамо, не плач» вдалося видати за підтримки видавництва «Надстирʼя». Фінансово погодилась підтримати Горохівська районна рада та виділила кошти на друк.

Бабуся Ольга мріє, аби про її онука ніколи не забували. А письменниця Надія Корнійчук пише наступну книгу про друга Тараса Одиночки – Романа Зубчука або як його називають друзі – Марімана, який теж загинув в ДТП 5 січня.

Залишити відповідь