Псалом зупинив кулю, – волинський священик

Снимок

Військовий священик Микола Савчук про два місяці на війні.

Про це пише Волинська газета.

«Зізнатися, пропозиція поїхати в АТО була величезною несподіванкою. Подзвонили з Києва з патріархії. Спитали: якби потрібно було, чи поїхав на війну? Відверто їм сказав: сам рватися – не рвуся, але буде потрібно – поїду», – пригадує священик.

А вже за пару днів церковнику знову подзвонили: «Збирайтеся на Київ. Тиждень навчань і – на передову».

«Та молитвами я за кілька днів якось заспокоївся. Разом зі ще одним священиком Київського патріархату Михайлом Бучаком поїхали на Київ. Там за чотири дні пройшли навчання, як діяти у надзвичайній ситуації (кров собі чи іншим зупиняти, з поля бою витягувати, на вибухівку не наступити). Цікаві заняття проводили психологи. Бо на війні люди по-іншому сприймають світ, цінності, добро та зло і, відповідно, потребують інших слів, аніж у мирному житті», – продовжує чоловік

Попри короткі терміни навчань, священики (а загалом на курсах їх було до семи десятків) швидко закріпили необхідні навички та вирушили в АТО для «надання духовної допомоги військовослужбовцям».

«Коли з усіма своїми речами їхав назустріч невідомості, дещо по-іншому уявляв момент зустрічі. Але вийшло все до банального просто: машина зупинилася, «Здесь, батюшка, ваш батальйон. Виходітє», – сказали. Я з усім багажем вийшов, озирнувся навколо і від здивування закляк», – усміхається.

На допомогу православному священику прийшов греко-католицький отець Віталій. Разом «спорудили» з ящиків і саморобних дерев’яних столів польову капличку. Під маскувальною сіткою поставили церковні атрибути і свячену воду. На свято Покрови навіть вдалося хресний хід провести.

«Крім звершення служби, я цілодобово приймав людей. У будь-який час боєць міг прийти, поговорити, за чаюванням душу відкрити», – розповідає священнослужитель.

Душевних проблем у бійців вистачало: страх, депресія, зневіра, конфлікти з рідними. Але найважче переносили десантники тягар убивства.

«Там же різні хлопці зібралися. Чимало було донецьких кіборгів, яким доводилося вступати в близький бій, бачити очі того, хто на тебе зброю націлює… Одним бійцям ввижався той, кого вони позбавили життя. А був майже пенсійного віку український військовий, якому постійно снився той, кого пошкодував убити»

До священика приходив навіть мусульманин. Другий російською, перший – українською говорили про спільний біль та спільні мрії, а потім, висповідавшись, мусульманин каже: «Батюшка, повесь мне крестик». – «Будеш носити?» – «Буду. Не сниму».

За словами священика, приїхавши до мирного Луцька, вві сні він знову повертається на війну, та переживає бойові ситуації, схоплюється серед ночі.

« І це мені поталанило бути в АТО в період перемир’я, коли не поливали «градами» й стріляли тільки з крупнокаліберної та стрілецької зброї (кулеметів, автоматів). Відразу було лячно. Та швидко я переконався: головне – дотримуватися правил. Стріляють – сиди в укриттях. Не стріляють – усе одно пильнуй. Ходи лише стежками, бо крок уліво крок управо – і зачепиш розтяжку. Треба кудись піти – уникай верхівок гори, щоб не опинитися на мушці снайпера (бо там місцевість горбиста)» – пояснює він.

Попри те, що в перемир’я люди також гинуть, десантний батальйон за всі 60 днів не поніс жодної втрати.

«Як це вдалося? По-перше, там справді професіонали. По-друге, командир вимагав жорсткої дисципліни. За провину спершу попереджав, а потім – і жорстко карав. Хоча ніхто не ображався. Навпаки – дякували. Бо розуміли: навіть дрібне, здавалося б, порушення може фатально завершитися в умовах війни», – мовить священнослужитель.

А ще, додає священик, бойових утрат допомагав уникнути чудодійний хрест: «Уперше я дізнався про нього від донецьких кіборгів. Саме вони розповіли, що коли перебували в аеропорту, невідь-звідки там узявся металевий хрест. Не маленький натільний, а великий: як надмогильний чи з церковної огорожі. Спершу кіборги не надали «предмету» значення. Та потім стали помічати: де хрест лежить, туди ні снаряди, ні кулі не можуть поцілити. Давай кіборги перевіряти – справді диво!!! І, як вони мені потім сказали, завдяки тому хрестові сотні людей вижили, з аеропорту вийшли і тепер нарекли його святинею та ніколи не розлучаються».

Саме довкола цієї святині об’єднався майже півтисячний батальйон 14 жовтня, у День захисника України, а отець Микола з хрестом у руках обійшов усю територію військового підрозділу, аби ніколи більше сюди ворожа куля не влучила та снаряд не долетів.

« І той ранок Пресвятої Покрови, коли бійці стояли та молились зі слізьми на очах, назавжди залишиться у нашій пам’яті», – зауважує отець.

А ще була там дерев’яна ікона Богородиці. Дуже старовинна. Теж невідь-звідки взялася. Бійці випадково відшукали її. Не розлучалися. Щоразу замовляли: «Щоб кулі нас минали». Матір Божа дійсно рятувала всіх, хто наближався до її святого образу. І не було в підрозділі ні вбитих, ані поранених.

Був і дивовижний випадок спасіння, коли один із наших військових лишився живим тільки тому, що біля серця носив молитовник і кулю, котра цілила в серце, а зупинив 90-й псалом. Боєць прочитав цю сторінку Біблії: «Хто живе під покровом Всевишнього, хто в тіні Всемогутнього мешкає, той скаже до Господа: Охороно моя та твердине моя, Боже мій, я надіюсь на Нього! Бо Він тебе вирве з тенет птахолова, з моровиці згубної, Він пером Своїм вкриє тебе, і під крильми Його заховаєшся ти! Щит та лук Його правда. Не будеш боятися страху нічного, ані стріли, що вдень пролітає, ані зарази, що в темряві ходить, ані моровиці, що нищить опівдні, впаде тисяча з боку від тебе, і десять тисяч праворуч від тебе, до тебе ж не дійде!… Тільки своїми очима подивишся, і заплату безбожним попобачиш, бо Господа, охорону мою, Всевишнього ти учинив за своє пристановище! Тебе зло не спіткає, і до намету твого вдар не наблизиться, бо Своїм Анголам Він накаже про тебе, щоб тебе пильнували на всіх дорогах твоїх, на руках вони будуть носити тебе, щоб не вдарив об камінь своєї ноги! На лева й вужа ти наступиш, левчука й крокодила ти будеш топтати! Що бажав він Мене, то його збережу, зроблю його сильним, бо знає Ім’я Моє він; як він Мене кликатиме, то йому відповім, Я з ним буду в недолі, врятую його та прославлю його, і довгістю днів Я насичу його, і він бачити буде спасіння Моє!».

«Дуже скромні, дуже згуртовані. Своє життя вони цінують менше, ніж Незалежність України. Тож навіть зараз, коли я повернувся після виконання місії військового священика, думками поки що на Сході. І якщо випаде нагода, знову поїду до наших воїнів Світла», – каже священик.