Найскладніше не засушити Майдан на мумію, – історик про музей Революції

Історик та радник голови Українського інституту національної пам’яті Олександр Зінченко розповів, яким має бути Музей Майдану.

Про це інформує Українська правда.

Дві тисячі оригінальних артефактів з Майдану, 500 інтерв’ю з учасниками подій, 10 сторінок концепції, кілька навіжених, указ Президента та постанова Уряду – так зараз виглядає музей, який може стати новою візитною карткою України.

Від грудня 2013-го і аж до січня 2014 року, до того, як почалося криваве протистояння, на вулицях Києва вирувала наймасовіша в історії людства ненасильницька акція.

Це не перебільшення. Промову «Я маю мрію!» Мартіна Лютера Кінга біля меморіалу Лінкольна у Вашингтоні 1963 року слухало близько 250 тисяч маніфестантів. 1989 року під час Оксамитової революції у Празі збиралися від 200 до 500 тисяч осіб.

Навіть падіння Берлінського муру супроводжувалося скромнішими, ніж у Києві, акціями. Славнозвісний Соляний похід Ґанді навесні 1930 року тривав менше місяця і ніколи не збирав мітингів чисельністю понад 100 тисяч протестувальників.

Якийсь час тому колеги попросили мене написати передмову до книжки «Майдан від першої особи»,  яку підготував Український інститут національної пам’яті (електронну версію книжки можна безкоштовно завантажити на офіційному сайті інституту). Задача історика – пояснювати щось, що сталося, порівнюючи це “щось” із чимсь, із чим можна порівнювати. Це потрібно, щоб розуміти значення будь-якої історичної події.

Я почав шукати інформацію про подібні до Майдану прояви масової громадянської активності. Так і з’ясувалося: те, що те, що зробили тієї зими українці, є чимсь абсолютно унікальним у світовому масштабі.

Єдина подія, яку можна порівнювати за чисельністю  – це масові протести на площі Тяньаньмень 1989 року: там теж на вулиці виходило близько мільйона протестантів. Але у Пекіні мешкає понад 20 мільйонів мешканців!

Саме цим – «точкою збору» для всіх, кому важливе осмислення, чим був Майдан для України і світу, і має стати установа, що ховається за криптонімом «Музей Майдану/Музей Свободи».

ПОЧАТОК ФАНТАСТИЧНОЇ ІСТОРІЇ

Ці рядки я писав у поїзді між Ґданськом і Варшавою та в кав’ярні варшавського Музею польських євреїв. Ініціативна група, яка займається творенням цього Музею Майдану/Музею Свободи, тільки-но оглянула Європейський Центр Солідарності, Музей Варшавського повстання і багато інших нових музеїв у Польщі.

Група утворилася на Майдані просто під час тих революційних подій. Частина музейників усвідомила, що ці події є настільки фантастичною історію, що з часом вимагатимуть свого музею.

Одним з учасників ініціативи є Ігор Пошивайло, заступник директора Музею Івана Гончара та один з неформальних лідерів цієї групи. Збирати артефакти Майдану група почала просто під час тих подій. Тоді до неї також увійшли музейники з Музею Історії Києва, Музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків, Національного заповідника «Софія Київська». Також до збору і зберігання артефактів долучився Національний художній музей України.

Частина експозиції "Майдан. Творчість свободи" в Музеї Івана Гончара, 2014

Частина експозиції “Майдан. Творчість свободи” в Музеї Івана Гончара, 2014

На цей момент ініціатива зібрала більше 2000 оригінальних артефактів Майдану. Серед них – знаменита «йолка», евакуацією  якої до музейних сховищ ми з Ігорем Пошивайлом займалися в серпні 2014 року. Зараз «йолка» зберігається в Національному музеї історії України у Другій світовій війні.

Так була закладена основа колекції майбутнього музею.

Водночас Український інститут національної пам’яті розпочав проект «Майдан: усна історія». На цей день спільно з Фондом збереження історії Майдану в рамках цього проекту записано понад 500 аудіо- та відеоінтерв’ю з учасниками подій. Вже сьогодні це одне з ключових джерел для вивчення цих подій, тисячі годин «живого» матеріалу.

Міністерство культури в цій ініціативі (а радше – цю ініціативу в Міністерстві культури) представляє Василь Рожко, який також був одним з активістів Майдану і директором заповідника «Тустань».

На початку літа 2014 року ці ініціативи об’єднали зусилля із консалтинговою компанію pro.mova, яка долучилася до творення концепції музею і його стратегування. Так сформувалися основні складові ініціативи, яка тепер відома під назвою «Музей Майдану/Музей Свободи».

Учасники ініціативи Музей Майдану/Музей Свободи в Європейському Центрі Солідарності

Учасники ініціативи Музей Майдану/Музей Свободи в Європейському Центрі Солідарності

Окрім згаданих Василя Рожка та Ігоря Пошивайла, до ініціативи долучилися Тимур Бобровський, який тоді працював у Національному заповіднику «Софія Київська», Катерина Чуєва, заступник директора Музею мистецтв імені Ханенків, Катерина Романова з Музею історії Києва, Микола Скиба з громадської організації «Агенція культурних стратегій». Pro.mova в ініціативі Музей Майдану/Музей Свободи тепер  представлена Євгеном ГлібовицькимОлександрою Баклановою та колишнім першим заступником Міністра культури Олесею Островською-ЛютоюВолодимир В’ятрович, Анастасія Гайдукевичта автор цих рядків долучилися до ініціативи зі сторони Українського інституту національної пам’яті.

МУЗЕЙ ПРОТИСТОЯННЯ ДОБРА І ЗЛА

Протягом свого існування ініціатива організувала вже три виставки: у Національному художньому музеї, в Музеї Івана Гончара та Музеї історії Києва. Ця третя присвячена усім трьом українським Майданам, починаючи від Революції на граніті,  і зараз відкрита для відвідування.

Фрагмент мультимедійної виставки «Майдан: Від незалежності до свободи» в Музеї історії Києва, 2015

Фрагмент мультимедійної виставки «Майдан: Від незалежності до свободи» в Музеї історії Києва, 2015

Тобто ініціатива Музей Майдану/Музей Свободи вже сформувала основу колекції та розпочала виставкову діяльність. Але також було ясно, що ініціативі необхідно глибше опрацювати концепцію майбутнього музею. Для цього мало було стратегічних сесій, організованих  компанією pro.mova, треба було позаглядати в чужі дзеркала.

Саме тому програма Study Tours to Poland Колегіуму Східної Європи імені Яна Новака-Єзьоранського організувала спільно з  Українським інститутом національної пам’яті дві навчальні поїздки для вивчення польського досвіду творення сучасних музейних наративів – у вересні минулого року і тепер.

Нашій групі це було важливо для того, щоб ліпше зрозуміти місію Музею Майдану/Музею Свободи і наступні кроки, які потрібні для його організації.

У 2004 році у Польщі вибухнула Велика музейна революція. Першим сучасним наративним польським музеєм став Музей Варшавського повстання. Невеличка група ентузіастів лише за 13 місяців створила музейну установу, яка тепер визначає стиль і зміст наступних подібних проектів – таких, як музейна частина Європейського Центру Солідарності у Ґданську, Музей історії польських Євреїв у Варшаві або музей Познанського повстання 1956 року. Музей Варшавського повстання надихнув на творення більш ніж півсотні нових сучасних музеїв у Польщі.

Прямою аналогією Музею Майдану/Музею Свободи є Європейський Центр Солідарності, який відкрили торік. І емоційно, і за своєю громадянською сутністю «Солідарність» є дуже подібним до Майдану явищем новітньої історії.

Європейський Центр Солідарності у Гданську відкрився 30 серпня 2014 року. Фото: hmarochos.kiev.ua

Європейський Центр Солідарності у Гданську відкрився 30 серпня 2014 року. Фото: hmarochos.kiev.ua

Саме тому було важливо поговорити з колегами і дізнатися про те, як вони «вигадували» свої музеї, визначали їхню місію, формували концепцію головної експозиції та реалізовували свої ідеї і мрії.

Під час зустрічі з керівництвом Музею Варшавського повстання з’явилося розуміння, що ці два музеї – цей польський і майбутній український – показуватимуть метафізичний конфлікт, тобто протистояння добра і зла.

Суспільна вартість таких інституцій полягає в тому, що вони допомагають будувати спільноту. А це значить, що такі музеї мають пояснювати, що таке добро і зло.

Утім формула «показувати, що таке добро і зло» також містить певну небезпеку: не можна «показувати пальцем»: ось це – добро, а це – зло! У таких підходах є елемент авторитаризму. Тому український музей має перетворитися з музею готових відповідей на музей запитань.

Наприклад, у музейному просторі, що присвячений подіям Майдану і Революції Гідності, людина має навчитися критичному мисленню і знаходити відповіді на питання «Що тут не так?!»

І йдеться не стільки про силу пропаганди і «розіп’ятих хлопчиків» російського телебачення, скільки про те, щоб ця людина усвідомила: медіа є не тільки фільтром, а дуже часто – кривим дзеркалом, що спотворює реальність.

У цьому сенсі Музей Майдану має стати музеєм критичного мислення. Хоча це не значить, що критичне мислення треба здати в музей – навпаки, музей має перетворитися на місце, де відбуватиметься критичне переосмислення цих подій і звідки виходитимуть нові сенси.

МІФ МАЙДАНУ

Міф Майдану – це новий засновницький міф України. Музей Варшавського повстання став саме музеєм такого засновницького міфу для Варшави. Більше того, він перетворив історію Варшавського повстання на ключовий елемент ідентичності цього міста.

Як і Київ, Варшава у повоєнний час розвивалася за рахунок внутрішньої міграції. Нові мешканці польської столиці часто не мали розуміння, чому Варшава мала такий спустошений і незатишний вигляд. Їхні родини ніяк не були пов’язані з цим містом. Простіше кажучи, це не було «їхнє місто».

Музей актуалізував у свідомості міської громади епічну історію боротьби повстанців за свободу і перетворив її на універсальний переказ, який став не тільки об’єднавчим елементом для мешканців Варшави, а й чимось важливим для іноземців, для цілого світу.

Фрагмент експозиції в Музеї Варшавського повстання. Фото: Адріан Грицюк

Фрагмент експозиції в Музеї Варшавського повстання. Фото: Адріан Грицюк

Тепер мешканці Варшави називають цей музей найбільшою туристичною принадою польської столиці. А популярний сервіс TripAdvisor відносить цей музей до небагатьох варшавських об’єктів, які треба відвідати обов’язково.

Задача Музею Майдану/Музею Свободи – так само стати для українців музеєм ідентичності, але, водночас, спромогтися на універсалізацію переказу цих подій для інших людей з усього світу.

Тобто іноземець, що приїжджає до Києва, має знайти для себе відповіді на питання: чому такими важливими виявилися боротьба за свободу і солідарність київських повстанців? А це також означає, що розповідь про ці події вимагає ширшого – загальноєвропейського та світового – контексту.

Треба пояснити, чим був Майдан у порівнянні з подібними рухами у світі: «Соляний похід» Ґанді, боротьба проти сегрегації афроамериканців у США та історія Рози Паркс, польська «Солідарність» та історії Анни Валентинович та Лєха Валенси, Оксамитова революція і Вацлав Гавел, Майдан і ми – усе це розділи однієї історії боротьби за свободу і людську гідність.

З другого боку, такий музей має стати «точкою збору» для українців, пояснюючи, чому люди вийшли на майдан Незалежності для тих, хто там не був, і нагадуючи це тим, хто був. Свобода є важливою. І тому Музей Майдану – це Музей Свободи, тобто універсальної цінності для культури.

Майдан спричинив перепрочитання минулого і для українців, і для решти європейців.Теперішні події наближають і дозволяють зрозуміти і те, чому впала українська незалежність 1918-1920 років, і те, що відбулося в Європі перед, під час і після Другої світової війни.

Рефлексії над минулим – це фантастична нагода “вилікуватися” від минулого і позакривати незакриті гештальти, розрахуватися з минулим так, аби вийти із замкненого кола та знайти новий шлях для України, Європи та вільного світу.

Фрагмент виставки «Творчість Свободи: (Р)еволюційна культура Майдану» в Палаці Талейрана в Парижі, 2015. Фото: Ігор Пошивайло

Фрагмент виставки «Творчість Свободи: (Р)еволюційна культура Майдану» в Палаці Талейрана в Парижі, 2015. Фото: Ігор Пошивайло

Найскладніше в цій історії не засушити Майдан на мумію. Дух Майдану, його сила й енергія – це  дуже яскравий досвід, але такі емоційні події досить складно зберегти в музейній експозиції. Саме тому творцям музею дуже важливо вивчити досвід творення сучасних історичних музеїв і нові технології музейних наративів.

11 лютого 2015 року Президент України Петро Порошенко заснував своїм Указом новий музей, присвячений подіям Революції Гідності. 18 листопада 2015 року Кабінет Міністрів України своїм рішенням підпорядкував процес творення проекту Українському інституту національної пам’яті.

Наступні кроки виглядають у такий спосіб. У найближчі дні УІНП в консультаціях з ініціативою Музей Майдану/Музей Свободи має створити робочу групу, котра буде зобов’язана вже офіційно запустити процеси, пов’язані з творенням цього музею.

Потім слід завершити роботу над концепцією музею, сформулювати план дій з її реалізації, обрати керівництво нового музею, знайти та визначити тимчасове приміщення, організувати архітектурний конкурс і конкурс на концепцію головної експозиції.

Реалізація такого проекту в середньому забирає кілька років. Музей Варшавського повстання впорався за 13 місяців, але зазвичай подібний проект вимагає більше часу. Польські експерти радять орієнтуватися на період близько трьох років як оптимальний для реалізації таких проектів.

Олександр Зінченко